Я знаю – їй уже ж точно не до шмиги ця провінційна простонародна вульгарність, їй би про щось високе говорити. Мені теж подібне дещо муляє, але, схоже, процес вийшов з-під мого контролю, бо подає голос Андрій Остапович:
– Шановна Оксано Анатоліївно! Ви ж знаєте, що я є краєзнавцем, досліджую місцеву культуру, побут, звички. Фольклор також належить до моїх інтересів. Ті слова, що так глибоко вразили Вас, вони існували, як бачимо, здавна, існують тепер і, певно, існуватимуть ще якийсь час. В приказках вони зазвичай не мають особистісної адресації, безпосередньо тут і зараз не скеровані на якусь конкретну людину, тому, як на мене, тут аж ніяк немає того вселенського негативу, який побачили Ви. Дійсно, в житті чого тільки не буває: часом люди матюкаються направо й наліво, ображають одне одного останніми словами – таке є неприйнятним, абсолютно неприпустимим. І, звісно, вжити означене вище слово на адресу іншої конкретної людини, вклавши в це образливий зміст є аморальним вчинком. Але чи послужать почуті тут приказки комусь за зразок для наслідування? Та ні, звісно. Люди зібралися дорослі, виховані, поважні, тому це жодним чином не відіб'ється на їх особистій моральності, чи моральності нашої спільноти загалом. Якщо ми досліджуємо історію Города, займаємося краєзнавством, то як справжні дослідники, мусимо безпристрасно оцінювати не тільки хороше, а й негатив, щось потворне також. Бо дійсно, з пісні слова не викинеш.
– Але навіщо нам його чути й знати?! – з мукою в серці вигукує опонентка. – Нічого цінного в цьому немає.
– А я раджу Вам абстрагуватися від негативу, який Ви в це слово вкладаєте й побачити в тих приказках дотепність порівнянь, а часом навіть мудрість. Тим більше, скільки таких прислів'їв? – Ну, нехай пів десятка, не більше.
– Е-е-е, не скажіть! – Степан Микитович, зачувши підтримку шанованої людини, хіба що копитом не б'є з нетерплячки і одразу ж видає:
– Є цицьки, немає сраки, то до сраки ті цицьки!
За столом, здається, греблю прорвало і регіт широким потоком виривається з грудей присутніх – навіть Аліса сміється: схоже, Чепурноусові аргументи найбільше відгукнулися саме в ній.
– А я колись на базарі почула: "Така гарна, як срака навиворіт"!
– А мені баба колись казали:"Ага, зламав вєліка?! Тули тепер до сраки дверці!"
– Ну, от бачите, і все, – я намагаюся заспокоїти знервовану Оксану Анатоліївну.
– Да де там! – торжествує Степан Микитович. – Я їх стільки знаю! От давайте перевіримо: ви всі проти мене одного – хто більше? Тільки по черзі.
Застілля оживає.
– Всерусь, а не покорюсь! – вигукує хтось із протилежного кінця.
– Хазяйка на всю сраку! – миттєво парирує Микитович, а я згадую, що останнім часом усе нахваляю Алісу саме визначенням "хазяйка", зиркаю на неї, аж раптом наші погляди зустрічаються і за мить ми обоє пирхаємо сміхом – добре, що у неї зараз настрій веселий, а то було би мені за чужий гріх.
– Як не вміє готувати, то до сраки всі присмаки!
– Як не вміє борщ варити, то до сраки карі очі! – тут же незворушно відповідає знавець специфічного фольклору.
– Він нам така рідня, як третє робро від сраки, – вже із затримкою чується чиясь версія, але відповідь миттєва:
– Ми з тобою родичі: мій дід твоїй бабці, да й носив гівно у шапці.
Тиша. Всі мовчать, зосереджено думають. Я щось і пригадую, чуте колись від Люди Бальбо, але сформулювати ніяк не вдається.
– Все?! – Микитович уже торжествує. – Ех ви, городяни, од землі одірвались, тому й фольклору не знаєте.
– Мене, як тільки одружилися, – все ще трохи ніяково починає Ніна Василівна, – свtкруха колись навчала: "Чоловіку показувати всю сраку не можна, тільки пів сраки."
Всі з розумінням сміються, особливо моя Аліса – вона штучка ще та, гідно оцінила пораду.
Степан Микитович і на секунду не замислився:
– Я в школі вчитись не любив, тому, траплялося, прийду додому, а мати й питають: "Чого це ти так боязко щоденник показуєш, як пів сраки з-за куща?" Бувало, прийде вранці з ферми, а я ще вдома: "Ну от, проспав школу, а тепер сери-перди, з гори лети." Або каже: "Вставай, бо вже сонце в сраку ліпить!"
– Загадка, з дитинства ще, – наважується Андрій Остапович, – срака їде, ноги йдуть. Що це?
– Велосипед! – жуючи й присьорбуючи, мало не хором відповідає наше поважне зібрання.
– Ну що? Видихнулися? – Микитович кладе на стіл надкушеного пухкого пирога. – Тепер я веду, а ви відповідайте. "На язиці мед, а в сраці жало."
Ми мовчимо.
– Хитра срака пердить тихо, да воняє на все село.
"Він що, все життя їх збирав? – думаю я. – Цікаво, а іншу якусь тему він теж так добре знає?"
– Пора срать, а ми не їли!
– Їсти не срать, можна підождать! – спохоплюється Ігор Осадчий.
– Груба топиться – срака вариться, – реагує Микитович і ширше розкриває тему: – Так у нас казали про хазяйку, яка грубу затопила, а їсти готувати не почала. А ще казали, коли їсти вдома не було, "На столі срака з оком". Або ще ситуація: "Із поля вітер – зі сраки гості", тобто незвані, неочікувані.
– Прожила за ним, як за драним тином висралась, – несподівано вступає в цю імпровізовану гру Тамара Григорівна – та, що з її розповіді почався колись наш Історичний клуб.
– На однім кінці села перднув, а на другому скажуть – всрався! – не здається Микитович.
– Такого розумного як ти, в сраці з залізними граблями не знайдеш! – відповідає йому Тамара Григорівна і всі заходяться реготом: це що, просто приказка, чи оцінка Микитовича?
– Хотів перднуть, да й усрався! – блискавично реагує той і ми розуміємо, що неспроста: міг змінити на жіночий рід і тоді це теж звучало би як репліка-відповідь.
– Рот не срака, хай говорить! – і не думає поступатися колишня вчителька інформатики.
– Срала, мазала, ліпила, не хватило кізяків.
– Мені насрать, на який бік твій картуз дивиться!
– Шепоче срака: буде лихо.
– Тебе, Степане, тільки за сіллю посилать – пішов, як за море срать!
"Нічого собі батл!" – думаю я і відчуваю, що й інші захоплено спостерігають цю словесну дуель: хто ж переможе?
– За Миколу заміж не йди, у нього в жопі вітер, а в сраці дим! – ніби радить Степан Микитович своїй опонентці.
– Да старий він для мене, в нього зі сраки попіл сиплеться.
– Зате в нього мордяка, як у трьох китайців срака!
– Да я з ним на одному полі й срать не сяду!
– До нашого берега все пливе: як не гівно, дак обісрана тріска!
– Одна, як дірка в сраці
– Сам-один, наче палець в сраці.
– Все, здаюся, – поступається раптом Тамара Григорівна: хтозна, чи приказки скінчилися, чи просто їй набридло?
Зате Степан Микитович, сяючи, мовби він на Оскара номінований і вже пройшовся по червоній доріжці та тільки чекає, що ось-ось отримає омріяну нагороду, вирішує остаточно, щоб ні в кого й сумніву не лишилося, закріпити власну перемогу.
– Я коли технікум закінчив, да місяць в комунгоспі пропрацював, батько й кажуть: ну, наш Степан тепер готовий механік – в сраці був, гівно бачив.
Сміху вже немає. І мені здається, що я шкірою відчуваю: товариству вже набридло.
– О, ще одну згадав, – мабуть, Микитович по-своєму витолковує наше мовчання і прагне будь-що оживити загальне захоплення: – "Срав, пердів, з гори летів і ще хотів". Або ще оце: "Сраку в жменю і гайда!"
Ніхто не реагує. Ніяк. У мене починає боліти голова.
– Ну то що? – Оксана Анатоліївна обводить очима всю нашу компанію: жодного не пропускає. – Наїлися? Отримали задоволення?
Ми мовчимо
– У нас в Городі такого не почуєш, – Оксана Анатоліївна, відчувши свою моральну перевагу, карбує тепер кожне слово. – Я до дев'яностих років і матюків на наших вулицях ніколи не чула. Тепер же для багатьох матюччя буденна справа: не те, що подружжя не соромляться, але і власних дітей, навіть своїх батьків!
Чепурноус не витримує і, мабуть, вирішує дещо розрядити ситуацію:
– Ви праві, Оксано Анатоліївно, дійсно на людях не матюкалися, та й поміж собою нечасто. Але я вам усім розповім зараз історію однієї приказки, зумисно не згадував її в цьому змаганні, бо вона, як на мене, осібно стоїть в ряду їй подібних, але страшенно цікава і своїм походженням, і як правдиве свідчення минулих подій. Отож, змалечку ще, постійно чув я в Городі від старших людей, винятково фронтовиків Другої світової, дивну приказку: "Що ти німку в сраку довбеш?" – дядьки казали таке, коли хтось спізнявся, чи робив щось вкрай повільно, затримуючи роботу інших. Наприклад: "Ми вже все переробили, а він там німку в сраку довбе!".
Я дуже дивувався малим і ніяк не міг зрозуміти: як довбати, чим довбати, навіщо довбати і до чого тут якась німка?! Потім люди ці повмирали й мені все те забулося. Аж доки років з десять-дванадцять назад історики не взялися переосмислювати історію Другої світової війни та відкривати її темні сторінки. Ну, наприклад, поводження радянських військових з населенням окупованої гітлерівської Німеччини. Згідно з підрахунками деяких дослідників радянськими солдатами було зґвалтовано сотні тисяч німецьких жінок від дівчаток до бабусь.
І аж тоді згадалася мені чута в дитинстві приказка: "…а він там німку в сраку довбе!" Ось вам ще одне справжнє пряме документальне свідчення на користь історичного дослідження. І де – в усній народній творчості, в місцевій приказці! Хіба ж подібні знахідки не цікаві краєзнавцям?!
– Все одно не розумію, навіщо нам тягнути в Город оте сільське безкультур'я, – не відступається Оксана Анатоліївна. – Немає в ньому цінності!
– Ти ба, городська! – не витримує Микитович. – Аякже, ми для вас хами, мужики, репані п'яти – знаємо!
– Правду кажуть, – зітхає Оксана Анатоліївна, – можна людину вивезти з села, тільки село з людини й палкою не виб'єш.