За неї треба вбивати, щоб жити в ній, і пам'ятати тих, хто ціною свого життя і здоров'я зберіг її.
ОПОЗИЦІЯ, ПОЗИЦІЯ, ПОЗА. ЗВІДКИ ЗАГРОЗА?
Опозиція під час війни? Хоч ти що, а суперечливо звучить. Чому опонувати, коли всі складові держави — суспільство, влада, армія стоять на одній позиції — пе-ре-мо-га!? Багато подій, на які гостро реагувала опозиція в парламенті, преса, соцмережі, викликали значний резонанс у суспільстві. Одначе вони гасли в інтересах єдності. Та недавно збудник хронічної болячки усіх владоможців — бажання жити без опозиції і опонентів — різко пробудився у діючого Президента. Гостру неприязнь, бажання добити колишнього суперника на виборах, тепер лідера парламентської фракції "Європейська солідарність", п'ятого Президента України П. Порошенка, як не дивно, не пригасила й війна. Депутатам цієї фракції безпричинно забороняли виїзд за кордон, їхньому лідеру за вжите у розмові нецензурне слово у відповідь на випад депутата Яременка, наклали абсурдне вето на виступи з трибуни. Це депутат із провладної монобільшості "Слуг народу", який з робочого місця у сесійній залі замовляв повію.
А от і незвичайне: пожиттєві санкції проти Порошенка, що загрожують позбавленням майна, активів, кримінальну справу відкрили. Він, бачте, становить загрозу безпеці держави! Чом би не згадати Зеленському приклад У Черчіля, у якого під час війни був заступником його опонент, лідер опозиції К. Еттлі? Уряд національної єдності? У нас це червона лінія. Зате є міністерство єдності, випуски урядового марафону йдуть під лозунгом "Разом ми сильні". А на єдність влада не працює: є свої і чужі. Та Зеленський — не Черчіль, хоча й бажає його слави. Але міг би хоч використати зв'язки Порошенка, який має їх серед політиків Європи і США.
Санкції внесли сумяття, роздрай у суспільстві, бо хоча у Порошенка рейтинг нижчий, аніж у Зеленського, але хто з політиків зробив для ЗСУ більше, аніж він? Хто тепер покриє те, що не дадуть зробити йому? Якась дурня. Щойно газета "Сільські вісті" оприлюднила інтерв'ю генерал-лейненанта Наєва, де він дає оцінку діям керівництва країни до початку і в ході вторгнення Росії, як він вже на другий день опинився в ролі командуючого тактичною групою, якими зазвичай командують не генерали. Навіть з трибуни у Мюнхені Зеленський дав зрозуміти своїм опонентам: якщо критикуєш — змінюй громадянство, виїжджай з України. Добровільна депортація?
Та хіба справжня опозиція, вказуючи на недоліки, каже неправду? Усуваючи їх, країна, армія стають сильнішими. Цього хоче вона, хоче Президент, хоче суспільство. Цього хочу і я, тому теж кидаю критичні зауваги. Але всі вважаємо, що це Президент нашої країни, наш. А він вважає таких чужими, бо це кидає тінь на його корону, чи є потенційним кандидатом на трон.
Є, правда, й інша опозиція — колишні регіонали, які допомагають правлячій президентській фракції в парламенті, обережні у критиці. Політичні проросійські консерви, які чекають слушного часу. До них санкцій ця влада не застосовує. Лише після реакції суспільства щодо звання Героя України, їхнього лідера Бойка Президент позбавив цього звання. Та аферні "Вишки Бойка" ніхто не розслідує, державних загроз від діяльності "опозиції" нема. І люди злочинця-втікача Януковича для влади ближче, аніж люди Порошенка.
Ще яскравіший представник — одіозний архітектор кривосуддя, Портнов, який довгий час курував судову систему, скалічив її. До речі, теж хотів посадити Пороха. Не вийшло. За афери опинився під санкціями США. Проте в Україні почувався спокійно, хоч Зеленський просив закордоння, аби там накладали санкції на тих, хто під українськими. Портнов вільно виїхав у Португалію. Вочевидь, його функції, в ОП виконує його близька людина, пан Татаров. Влада не хоче випустити віжки управління судовою системою, антикорупційними установами у своїх інтересах: кого хочу — того милую. Такі от парадокси у критичний час.
Бажання бути сильною особистістю є властивим для кожного, хто займе найвищий пост у державі. Зеленський — не виняток, це він показав з перших днів президенства. Щоправда, не з державницької позиції, а з пози. Однак його рішуча позиція щодо умов закінчення війни — це позиція гаранта Конституції, яка в інтересах суспільства. А от щодо внутрішнього вжитку, державницьку позицію витісняє особистісна. Тут, стосовно реальної опозиції, високорангових чиновників, державних діячів, які мають іншу думку, впевненості і рішучості надає гаранту ... війна, бо вона і є амортизатором реакції суспільства на ці його дії. Але то вже не позиція, а поза.
Можливо, вона зіграла не стільки з ним, скільки з державою, злий жарт. У відповідь на справді необгрунтовані звинувачення та образи Трампа (нелегітимність, небажання негайних виборів, "скромно успішний комік", "диктатор без вибору", "чотири проценти довіри"), Зеленський зайняв позу і став відстрілюватись, забувши, що це не його внутрішній опонент, а непрогнозований, украй амбітний лідер найпотужнішої країни, нашого головного допомагача у війні. То ж хлипкі комунікабельні зв'язки з ним враз обірвались. У цьому була б не така велика біда, якби це не позначилось на ставленні з боку США у критичний для нас час. Додалась незгода з умовами Штатів щодо використання наших надр, які згідно Конституції належать народові. Так, не можна під чийсь диктат віддавати його власність. Однак Президент особисто включив його у свій розрекламований "План перемоги Зеленського" без вивчення, аналізу фахівців, і не чекав миттєвої реакції бізнесових апетитів Трампа на цю наживку. Дуже складна і небезпечна ситуація складається для України.
ТРИ РОКИ МУЖНОСТІ, ТРИ РОКИ БОЛЮ
Силоміць абстрагуюсь від неприємних останніх подій. На Мюнхенській безпековій конференції віце-президент США Джей Ді Венс влаштував для Європи холодний душ: Америка абстрагується від безпеки Європи, тут нема демократії і свободи, Росія не винна... З хворої голови на здорову. І це перші кроки нової влади! Не встигли ми отямитись, як ота тривожна шарпанина між Зеленським і Трампом.
Але ж сьогодні така історична дата. Три роки тому почалась доленосна для України війна з дикою, самовпевненою, озброєною до зубів Ордою нашого віковічного ворога. Просто неймовірно як ми вистояли! Три роки мужності, три роки болю. Але вистояли. Бо стали іншими, подорослішали розумом, прозріли ментально. Державу зберегли, змужніли і світ пізнав нас такими. Хіба цим не варт гордитись?
І циферія тут підтвердить, скаже багато. Ворог втратив особового складу 870 000, а безповоротно — 250 000 загарбників, знищено 10 200 танків, 21 178 броньованих машин, 23 720 артсистем, 1 299 РСЗВ (ракетні системи залпового вогню), 1 087 засобів ШЮ, 370 літаків, 331 гелікоптер, 27 055 БПЛА, 3 064 керовані ракети, 22 кораблі (катери), в тому числі гордість ЧФ — крейсер "Москва", підводний човен, 38 822 одиниці автотехніки, 3 759 одиниць спецтехніки. Таких втрат імперія не зазнавала з часів Другої світової війни.
За три роки Росія не реалізувала навіть першого етапу СВО, який почала ще у 2014 році — вихід на кордони Донецької і Луганської областей. Третина ЧФ перестала існувати, її літаки вже не перетинають зони роботи нашої ШЮ, вгамували артилерію, збиваємо дрони, балістику. Стратегічно, політично, морально важливо, що війну ми перенесли й туди, звідки вона прийшла: Курська область, удари в глибині Росії, навіть в зоні Москви, по НПЗ, аеродромах, складах зброї, нафтопродуктів, підприємствах військового виробництва.
Ми набули безцінного досвіду ведення війни, якого не має жодна армія світу, наші ЗСУ в Європі найбільш боєздатні. Освоєно виробництво нових, вітчизняних видів зброї, в тому числі далекобійної, крилатих ракет. Третину озброєнь ми вже виробляємо самі. Налагоджується співробітництво з партнерами, що продукують озброєння. На безпеку і оборону на 2,23 трильйона гривень збільшено асигнування.
Що ще радує? Солідарність і підтримка майже всієї Європи й інших країн.
У день триріччя війни і згодом, вони підтримали нас не лише морально, а й фінансово, збройно, шукають шляхи припинення війни, прийнятні для України — промінець європейської надії з-за хмар, що їх нагнала нова адміністрація США, нашого, донедавна найбільшого партнера.
Про гірке й болюче нема бажання згадувати, його у нас не злічити.
Цим хотів закінчити свій трирічний літопис, передати своєму наступнику. Та Микола Кузьмич попросив відтермінувати на кілька днів: назрівають доленосні події, про це, мовляв, треба буде мені зафіксувати, сказати.
ОБИРАЄМО МАЙБУТНЄ
До базарчика щороку для мене дорога ніби довшає. То ж інколи виручає Кость, недалекий сусід, син Власа Мукомела. Власа я добре знав, толковий чоловік був, кормоцехом колоспним відав. Молодший мене, але вже років п'ять як не стало. Кость у батька пішов, хату звів, сім'ю з чотирьох діток завів з Клавдією. Розлетілись всі, правда. Один син воює. Кость теж рвався туди, але Клавдія вимолила, — здоров'ям хлипка. Так от, прийшов Кость, дістав з пакета товар.
— Приніс вам пляшечку молока і новину з сільського інтернету... Купую в Олі, а біля неї Єва Кушнір і Віра Трохимова новину обсмоктують. Олина сусідка Лисовета перебралась до Любки, своєї дочки, в Ковель. Та подарувала їй на старість онука.
Лілія слухає нашу розмову і тут же ставить оцінку.
— Обидвоє правильно вчинили. А Люба ще й для України користь зробила.
Я одразу не врубався то й кажу:
— Щось ти зависоко планку підняла. Для обох радість — рід не згубиться, а Україна до чого?
— Слухай, професоре, а знайди ти в нашому селі хоч одного дорослого здорового парубка. Скільки їх триклята війна викосила, мабуть, один Зеленський знає, чи СБУ І далі страшні жнива тривають. Ти колись давав мені читати жахливу статтю, вирок нашій нації. Але ж то ще до війни прогноз склали. От Оля й хоче віддалити його. Ну, це я так, до теми, бо ж то найперше особиста причина. Сім'ї не завела, сороківка стукає. А синок — то клітинка нації, для неї — майбутнє, рід продовжиться... Дівчат з такою долею у нас, знаєш скільки! Молодих, гарних не дуже хапають, нема кому, або часу у хлопців. Окупанта треба насамперед упокоїти. Люба й підказала, що треба чинити ровесницям. Правда, не стане вона в соцмережах закликати: "Робіть, як я!"
— Ой, Ліліє! А чом би й ні? Тут треба найменший шанс притягати.