Гадалося мені в Барселоні, що всіх обдурю й повернуся в дитинство, у вічні канікули, бо сьорбнувши стільки лиха, в пеклі побувавши, маю, врешті-решт, на це обґрунтоване моральне право. Ну, добре, не канікули, але ж є гарантоване самою Конституцією право громадянина на сорокагодинний робочий тиждень! Чому ж ти, дурню, працюєш по дванадцять годин на добу щодня без вихідних?! Чому навіть коли йдеш уже в вечірніх сутінках на спочинок, то думка сама собою фіксує в синій весняній напівтемряві двору точки, до яких мусиш невідкладно ж, завтра-післязавтра, докласти рук, інакше... А що, здавалось би, інакше?! Місяць впаде на Землю? Сонце не встане? Життя завершиться? Та ні. Інакше буде пізно, тільки й усього. Отака пошесть! Зветься хазяйством і хазяйнуванням.
Як не дивно, з цього страхуття (чи страхоття?) є один-єдиний пристойний вихід, що дозволяє пережити тутешні катаклізми без катастрофічних нервових втрат – треба просто полюбити оце все, що зветься хазяйством, а точніше, хазяйськими клопотами. Правда, нервові втрати все одно будуть: ой-йой-йой, оте не встиг! Ай-яй-яй, оце забув! Але тут уже настає емпатія, схожа на дрібні побутові сварки між двома люблячими серцями: спершу негаразди сприймаєш як трагедію, а потім як очищення.
Сад я обрізав. І так набив руку, що за день справлявся з двома деревами. Гора обрізаного гілля на городі вийшла така, що і в тракторний причіп не вбереш. І я мусив іще мало не тиждень пилкою та сокирою сортувати його на товсте й тонке: з товстого вийшла купа дров – два місяці можна літню кухню опалювати, а тонкий хмиз дід Пантьошка, прийшовши з перевіркою, порадив, як висохне, спалити в грубці майстерні, аби мати попіл для добрива.
– Ось я тобі завтра п'ять саджанців винограду подарую, потримаєш їх десь у сінях, щоб заморозком не прихопило, а в другій половині травня висадиш на сонячному місці – хоча би й отам, уздовж Уляниного паркану. Попіл для винограду найперше добриво – він од нього стає солодким, наче мед.
– Пантелію Гнатовичу, не треба стільки. І двох вистачить.
– Е, ні, ти старших слухай. Немає смислу виноград менше п'яти кущів заводить.
– Чому ж це?!
– Бо його за сезон треба разів чотири профілактично від хвороб обробити. А препарати для цього так фасують, що найменша доза якраз на п'ять кущів виходить. Уже ж як колотить ту хімію, дак хоч не в землю виливать, пойняв?
– Угу... – я зрозумів, що не відкараскаюсь, і згадав минулорічний подарунок від Пантьошки – сма-ачно було!
Нехай. Треба ж ставати садівником, вирішив я, коли не хочу за компанію з Алісою порпатися в грядках.
А роботи – куди не глянь! Торік якимись іншими очима дивився на цю садибу – гостьовими: харківськими, або навіть барселонськими. Тепер же кожного дня бачиш все більше й більше: і те край слід зробити, і за це треба просто невідкладно братися, он те трішки почекає, але теж, здається, криком кричить: "А я?! А мене ж коли?!" Зате немає вже того переляку, що був, щойно сюди приїхав. Уже вимальовується в голові що та як має бути і по садибі походжаєш так, як справжні господарі ходять, як, мабуть, Калитка ходив: руки за спину й погляд задумливий, зосереджений, такий, що бачить на два аршини вглиб і на роки вперед. Хазя-аїн!
От що земля з людьми робить. Земля і воля: ніхто мені тут не указ, як захочу, так і зроблю. Ну, тут я трішки загнув, звісно: ось зараз вийде з літньої кухні, чи то пак, зі свого салону, моя "указка" й почнеться – "А я не так це бачу, а мені те треба, мені це треба і не на колись там, а на завтрашній вечір." Хазя-айка, як тут кажуть, на всю...
...Історичний клуб наш не зачах, чого я спершу побоювався, навіть навпаки – з кожним новим його зібранням обов'язково додається новий учасник, чи то пак, член. Ми з Ігорем Осадчим почали вже замислюватися чи не час замовляти десь у друкарні солідні посвідчення для членів клубу в пухких обкладинках із золотим тисненням або навпаки, сучасний їх варіант у формі пластикової картки з фотографією та QR-кодом – аби за якусь там сотню гривень потішити его наших колег.
Це було минулої неділі, на четвертому вже засіданні. Збираючись почати, відриваю очі від нотаток і з подивом помітичаю за столом прямо навпроти мене якогось дідка, ще старшого, ніж наш Пантьошка, тільки не засушеного, мов таранька, а круглого та рум'яного, наче дівка – мій життєвий досвід підказує, що йому недалеко вже й до восьмидесяти.
– Що Вас привело сюди, Степане Микитовичу, – запитую, коли він представився.
– Гінікологію сем'ї взнать! – нітрохи не розгубившись, конкретизує неофіт.
Читальний зал на цю репліку вибухає, наче танковий фугас, та мені чомусь здається, що дідок лише прикидається малограмотним і просто клеїть дурня, можливо, зумисно когось передражнює. Власне, я й сам ще раніше помічав, що старше покоління, котрому життєві обставини завадили отримати гідну освіту, полюбляє спрощувати складні для себе іноземні слова, користуючись паронімами. Ксерокопію вони підміняють сірокопією, колготки – колодками, генеалогію – гінекологією: слово хоч і не наше, зате добре вивчене, бо мало не все життя на слуху.
Пересміявшись, ми намагаємося увійти в звичне русло, якийсь час ведемо розмову про цікаву всім старовину, котру старші присутні ще захопили, говоримо про те, яким був Город півстоліття назад і як змінився за цей час. Розглядаємо принесені чорно-білі світлини церков, площі, прилеглих вулиць, окремих будівель: банку, бібліотеки, музею, за тим розпочинається гуртом узгоджене минулого разу чаювання, а зіставлені докупи столи миттєво заповнюються домашніми смаколиками так, що й чашок ставити нікуди – "Ну нічого собі – й тут випендрьож. Це не те, що вечеряти не схочеш, це й луні нагнати можна!" – проскакує в мені обурена думка. Зиркаю на Алісу – вона, здається, навіть рада – мовляв, скільки можна себе стримувати, та й вини моєї немає, це все компанія винна.
Розуміючи, що порядок денний сьогодні вичерпано значно швидше, ніж ми всі звикли і щоб якось об'єднати застілля, пропоную в якості не просто розваги, але й спільної праці, гуртом пригадати місцеві прислів'я та приказки.
– Давайте змагання влаштуємо: хто більше згадає саме місцевих, яких ніде більше не почуєш, – висуваю я умову.
– А як ми взнаємо, наша приказка, чи ще десь її кажуть? – запитує Осадчий.
– Будемо кожну перевіряти через інтернет, – знаходжу я несподіваний вихід, – забиваємо її в пошуковику і якщо Гугл не ідентифікує її як уже відому, значить, місцева. Алісо, побудеш арбітром?
Та киває головою і бере до рук планшет. Клуб мовчить, перетравлює – хвилину, другу, аж доки мені на виручку не приходить Андрій Остапович.
– А Вам особисто, Хлібе, яка найбільше запам'яталася?
Віртуозний пас.
– І де ви були, як Зеликові кози дохли?! – тут же зриваюсь я на сміх.
Застілля радо мене підтримує.
– А мені, – підхоплює Аліса, – "Так можна й луні нагнать!"
Регіт прост гомеричний, бо з огляду на стіл з горою випічки й бутербродів, приказка в самісіньке яблучко. І почалося; звідусюди, навперебій сиплються справжні перлини:
– Вирядилась, мов Бардачкова криша.
– Вирядилась, мов сліпа на Йордань!
– Розумний, як Берчині штани: Берка спить, а штани самі ходять!
– Мартин босий, да в брилі.
– Стоп! – подає голос Аліса. – Ця загальновідома.
– Тиняєшся Го́родом, наче Дудуйкова корова: кожну хвіртку рогом одчиняєш!
– Не піп, не рядися в ризи.
– З великого грому да малий дощ.
Я теж пригадую свої улюблені – про кіз, що через тин скачуть і про тих, які в золоті, котрі прийшли до воза, й тема перескакує на тварин.
– "Не сідай на лошатко – спинку зламаєш", – згадує улюблену приказку свекра Лариса Семенівна.
– "Спала, мов сорока на лозині", – приказки сиплються, наче з мішка, ледве Аліса встигає перевіряти на оригінальність.
– Теля вели, хвоста задрали!
– Задрала голову, мов кобила хвіст.
Нічого собі: я такої кількості цих перлів аж ніяк не очікував: що й казати, великими оригіналами й дотепниками були мої предки.
– Поганому поросяті і в Петрівку холодно.
– А таку чули?– втручається Чепурноус: – Я за свого Хому кого хочеш візьму, а ти вашу Маринку ще поводи по ринку!
Степан Микитович, наш новонавернений, що досі сидів мовчки, тільки слухав, раптом оживає:
– У нас в Рогачах казали: "Дивись на дівку не тоді як до церкви йде, а коли воду несе."
– А в нас у Гаврилках... – подає голос і тут же затинається інтелігентна з виду, схоже, вчителька, жіночка близько сорока років, – цікава приказка, тільки трішки непристойна, не знаю, чи й можна.. – вона ніяково зиркає на мене.
– З матюками? – я не знаю що їй і казати: сам по-вчительски ніяковію перед аудиторією.
– Та ні, не з матюками, але...
– Да кажіть уже Ніно Василівно, тут усі свої, – не витримує Лариса Семенівна, – це ж народна творчість: з пісні, як-то кажуть, слів не викинеш.
– Ну... "Сраката дівка – як ніжна квітка" – і густо червоніє, бо її власна фігура нагадує грушку.
"А чоловікові, мабуть, подобається" – думаю я, доки всі сміються: хто заливисто, а хто ніяково.
Степан Микитович оживає, наче зів'ялий огірок, що його поклали у холодну воду.
– Жінка без сраки, що село без церкви! – з неабияким задоволенням виголошує він.
– Оце! Знайшли про що балакать! – раптом обурюється ще одна пані, Оксана Анатоліївна, здається, її звуть, бо не всіх імена ще запам'ятав. – Побійтеся Бога, безсоромники, дорослі ж люди, а поводитесь наче якісь п'яні хулігани – гигочете так, що й на вулиці чути. Богохульники!
– Да що ж тут такого? – і далі сміється Осадчий. – Народна творчість.
– Шановні добродії! – врочисто піднімається поборниця шляхетної поведінки. – Навіть мені, дорослій жінці, соромно таке слухати. Непотрібно нам так опускатися. Ми українці, народ з красивою культурою, глибокою моральністю. Невже оте місце, про яке тут говориться, достойне нашої уваги?!
Я скоса зиркаю на Алісу, але та саме зайнята камерою, чи тільки вдає, що зайнята.