А за невдалу оборону, то це дуже хлипке, на соплях звинувачення. Чи знає Зеленський від скількох факторів те залежить? Їх десятки. Хто це буде досліджувати, коли там ідуть бої, чи територія вже окупована? До того ж, хто слідчі? Цивільні. Та й у час війни є для військовослужбовців бойовий імунітет. За дрібні помилки у звітах, господарських документах можуть приколупатись, покарати. Все це деморалізує командирів, вони будуть боятись ухвалювати самостійні рішення. А вище керівництво країни, включаючи Президента, не наробило помилок? Їх теж можна класифікувати по-різному.
У нашій бригаді, в інших, особовий склад є боєздатним, підготовленим і до оборони, і до наступу. А от в деяких буває отака ситуація. Уявімо: я ротний. Комбат ставить мені завдання зайняти позицію в обороні. А в мене з 80 чоловік лише половина, боєздатних — чоловік п'ятнадцять, інші — обмежено придатні. Фортифікація хлипка, боєзапасу обмаль. Кажу про це комбату. Що він зробить? Відмінить наказ вищого командира? Ні. Я відмовлюсь виконувати, що тоді? Піду під суд. Чи виконаю наказ? То, як повезе. А є ще й інші обставини. Такий принцип зверху. Якщо відверто, то оборону тримає не більше як третина від особового складу. Найбільш боєздатні, досвідчені.
— А як цей нестандарт на фронт потрапляє? Це ж бо як браковані міни.
— Саме так. Все йде згори. Для ТЦК доводять план. Його не колише якість новобранців. Гребуть підряд. Навіть алкаші, наркомани потрапляють, безробітні більше, їм нічим відкупитись. Грошовиті і їх синки наймуть адвоката і той відмаже. Чи й напряму, кому потрібно, ручку позолотять. Є навіть шкала — від 10 до 50 тисяч баксів. Міноборони потрібно серйозно зайнятись роботою ТЦК, розробити правовий механізм боротьби з ухилянством — тими, хто ховається, хто за кордоном, якісним відбором поповнення.
— США постійно вимагають зменшити мобілізаційний вік. Це виручить нас? Бо ж на фронті й справді дефіцит захисників.
— Хай краще дадуть більше зброї. Хочуть, щоб ми платили життями хлопців за їхній метал? Та у нас до того ж демографічна катастрофа на порозі. Здається, це розуміє влада, бо не знижує поріг призовного віку. Та все одно йде найлегшим, але згубним шляхом замість більш складної, творчої роботи. В піхоту переводять авіаторів, техніків, мінометників, танкістів, військових музикантів. Та на них же держава, як на фахівців, стільки грошей і часу витратила! Причина — гострий дефіцит піхотинців, які на фронті є найвразливішим родом військ. Але можна ж компенсувати його частиною із тих, що на кордоні з Білорусією, Придністров'ям, тиловиками, які охороняють склади, бази. Деяких могли б замінити жінки. Можна й вік на 1-2 роки понизити з умовою, що новеньких не будуть рік направляти в зону бойових дій. Ну, і для контрактників і їх сімей мотивація повинна бути належною.
От нашуміла історія з СЗЧ у 155 бригаді. Тою абревіатурою маскують відверте дезертирство. Хлопці проходили підготовку у Франції. Там вже почалось СЗЧ, чим додали "слави" нашим ЗСУ. А що таке нова бригада чи інший підрозділ? То різні, дуже різні люди, це тільки в паперах вони іменуються армійським колективом. Насправді, це гурт людей, де кожен за себе. І їх одразу за кордон кинули. Туди, де багато з них якраз побувати хотіли. Не було командирів середньої, нижчої ланки, з фронтовим досвідом ветеранів, які з цих людей формують колектив. Коли цю бригаду кинули під Покровськ, вона почула і побачила справжню війну, зазнала втрат, та зросло і СЗЧ. Командування бригади визнали винним, хоч воно і мало бойовий досвід, змінили, не вникаючи у причини. Вони ж крились у принципі формування всіх 14 бригад, що чекали зброї. І лише суспільний резонанс, зауваження ветеранів підштовхнули вище командування і Верхголовкома до перегляду стандарту.
— А в чому тут помилка була?
— Про одну частину ми вже говорили щойно. Інше ... Знаєте, на полі бою п'ятнадцять вмотивованих і досвідчених зроблять більше, аніж півсотні новачків. Тому з тих, хто приходить до нас, деколи навіть з ухилянтів, формуємо підготовлених до зустрічі з ворогом повноцінних бійців. То складна, навіть делікатна робота, але вона окуповується збереженими життями новобранців. Ну, я так називаю новеньких, бо в основному нашу бригаду поповнюють добровольці. Рекрутинг, про який зараз багато говорять і впроваджують, у нас, по суті, діє давно. Навіть тепер щомісяця приймаємо 300-400 добровольців. Через кілька місяців вони вже інші, чому деякі й самі дивуються. То довга оповідка, бо ж люди — то не стандартні патрони чи снаряди, до кожного шукаєш ключ. А їх треба об'єднати ніби в одну сім'ю, щоб кожен в ній чувся повноцінним членом, цінував бойове побратимство, проявляв себе. Авторитет здобувається діями, а не посадами. То правило для вищих і менших командирів, рядових.
— Такий колектив і сам є найкращим вихователем для новачків.
— Так. Але такий колектив найперше треба зліпити. А багато моїх побратимів спочивають в Алеях Слави, іншим, як мені, пощастило. В полоні ще скільки мучиться...
— Важко, Сергію, про це говорити. Вони пройшли таке пекло! І ще атаки якого монстра відбивають! Їм усім, і мертвим, і живим не соромно перед майбутніми поколіннями. То ніби про них Шевченка слова: ".ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою". То про них. Усіх, хто захищав і захищає рідну землю.
— Про це ми теж говоримо, правда не такими пафосними словами. Значно простіше: "Якщо тобі дорога твоя сім'я, твоя домівка, село, місто — захищай їх. Ворог хоче знищити їх і тебе. Вбий його — цим ти захистиш їх і Україну". Ну, в такому ключі. Важливе колективне побратимство між сусідами, підрозділами, які поруч з тобою, але з іншої, наприклад, бригади. Тут егоїзм може дорого обійтись. Піхотна частина нашої бригади під Бахмутом тримала оборону на своїй позиції. Поруч — інша, з мобілізованих. Обох накрили щільним вогнем. Після того посунула броня, орки. Сунуть, бачимо, і з позиції, де стояли наші сусіди! То був такий критичний момент! Наші хлопці попросили в арти, дронарів вогневої підтримки. Ми забезпечили. Командир надав підкріплення. Якось вистояли, але втрати були. А що ж дезертири? Злякались, покинули позиції, "забули" попередити сусідів. По-фронтовому, це зрада.
— Сергію, а що ти чекаєш від нового хазяїна Білого дому? Вони ж таки наші головні партнери.
— Я не політик. Але якась інтуїція є. Добра не буде. Мабуть сам Нострадамус не зміг би передбачити що він утне. Гарячий, кидається у всі боки, Сьогодні каже одне, завтра інше. Може наламати дров і для Америки, і для світу, і для нас. Мені здається, що на чомусь обпечеться, тоді одумається, Путін може його надути.
Перетнула наш діалог Лілія:
— Та дай дитині поспати. Буде ще завтра день.
Було лише півдня, бо пообіді наші гості відбули. Лілія бідкалась, що так мало були. Тепер вже мені не передоручала
те, що не давало їй спокою. Але спитала вже сама, для роздумів на дорогу, коли вже стояли біля машини, перед тим, як рушити.
— Сергію, дорогий мій, я дуже чекаю правнучків...
Онук загадково усміхнувся, у своєму телеграфному стилі віджартувався, присмутив і збентежив.
— Швидко не вийде. Не на часі. Треба допомагати хлопцям ту гидоту нищити. Все інше — після перемоги.
Ліля невдоволено змовчала, бо ж машина вже вуркотить. А відповідь Сергія додала ще й туманних здогадок. Вже, коли Віктор від'їхав Лілія запитала:
— Він що, може, знов ладнається туди?
Я б і сам про таке подумав, якби у сина дещо не вивідав. Бо ж з Сергія про таке навряд чи видушиш.
— Тату, — каже Віктор, — він і тепер воює разом з побратимами. Спілкується з ними постійно, тут він ніби їхній представник. Замовлення приймає, щось виписує, купує, дістає, пересилає їм. Розрахунки складні робить. Мабуть для того, аби тих гнид прицільніше нищити. Знаєш, нинішня війна дуже змінилася — новітні технології, зброя, методи. Вона не схожа навіть на війну 2022 року. Сергій артилерист, але і дронову науку добре опанував. Ми йому окрему кімнату відвели, то його робоче місце і спальня.
Те я і розтлумачив Лілії. Бідолашна зітхнула, промовчала, заспокоїлась. Сергій віджартовувався і присмутив:
— Швидко не буде. Після перемоги.
ГІРКИЙ ЗАРІБОК
Їздила Ірина Третяк у Ковель залагоджувати справу сина. Та що тут залагодиш, коли на гарячому піймали Жору? Працює помічником машиніста тепловоза. Підбив машиніст до спілки — в холодильній камері перевезти через кордон ухилянта, на двох вісім тисяч зелених. Та польські стражі заглянули у той сховок і зарібок пропав. Добре, якщо не посадять винуватців. Та то ще не вся біда. Іра поки що чоловікові не повідомляла, боїться, бо таки є чого — Кузьма воює, а син ухилянтам допомагає. Навіть жахно подумати, як він ту новину сприйме. Щось таке в сім'ю вповзло...
ОСТАННІЙ НАКАЗ ВЗВОДНОГО
Боже, які перекоси! Щойно почув про цього Жору Третяка, як читаю про іншого нашого земляка, хлопця з поліського села Щитинь Василя Саливончика, якому присвоєно звання Героя України. Пройшов дворічне пекло на нулі, від рядового до командира зведеного штурмового взводу. І на цей раз успішно виконали бойове завдання. Та ворог оговтався, відкрив шалений вогонь, бо надійшла підмога. А наші хлопці знесилені, боєзапас змалів. Василя важко поранило, відірвало обидві ноги. Стікаючи кров'ю, знайшов сили: "Хлопці! Трьохсотих забирайте, відступайте негайно". Віддав свій автомат майже з повним рожком, взяв у руки гранату, затис чеку, висмикнув кільце. До беззбройного підбігли орки. Його душа злетіла на небо, їхня — в пекло. Зробив останнє, що міг.
Я ще з 2014 року пам'ятаю подвиг сімнадцятирічного хлопця з Маневиччини. Теж волинянина, сироти, добровольця з "Азову", який був там з Сергієм, позивний "Хома". Сєпари жбурнули гранату в наших хлопців. Він миттю накрив смерть собою.
Сьогодні ми говоримо про матеріальну, соціальну мотивацію наших захисників. Правильно. Але вона є допоміжною. Головною є наснага захищати рідну землю, життя побратимів. Від подвигу Хоми до вчинку Василя минуло десять літ. А мотивація не згасла, мужність проявили тисячі. Ні, ми таки ніколи не станемо на коліна перед ворогом. Але вмирати за Україну не треба.