Звідси й формула, що суть історії в її переписуванні.
– Страшні ви люди, історики! – й собі кривиться Ігор. – Я ж кажу, що чим далі від події, тим більше її історія деформується такими ось науковцями. Дух епохи, ось що головне! Немає духу епохи – немає й історії.
– Дух епохи? Добре сказав. – я бачу, що з цього замкненого кола якось треба виходити. – Оце ми з тобою якраз ним і займаємося. Підйом, бо скоро вже й вечір.
Ігоря Осадчого нам з Алісою дійсно сама доля послала. Що схиблений на історії, що місцевий, що підприємець, що, врешті-решт, теж війну пройшов, та й характерами якимось дивом зійшлися: не те, щоб однакові, але швидко порозумілися, бо в багатьох речах один одного доповнюємо – а для партнерства іншого й не треба. Якось ми обережно поділилися з ним своїми планами щодо етнотуризму і я пожалівся, що головною перепоною для нас є відсутність транспорту – хоча би на якогось старенького мікроавтобуса стягнутись, бо без цієї складової етнотуризм буде більше схожий на хобі, аніж на бізнес.
– Спробую вам допомогти, – неочікувано заявив Осадчий. – Друг у мене був, до війни свій маршрут мав: Город – Чернігів. Коли війна почалася, займався евакуацією людей з Чернігова. Помер за кермом: серце не витримало, коли під російський обстріл з людьми потрапив. Дружина з дочкою в Канаді, сюди повертатися не збираються, ключі від гаража й машини в мене – я, так би мовити, довірена особа в них.
– Що за авто?
– "Мерседес Спринтер".
– Старий?
– Старий, років, може, й тридцять. Але доглянута машина, можеш не переживати. Віталій у машинах кохався. Ось завтра зв'яжуся з кумою по WhatsApр, спитаю.
Власниця запросила за авто десять тисяч баксів. А в нас на руках хіба що десять тисяч гривень було. Правда, наші Ютьюб-канали мають які-не-які перспективи, особливо "Дауншифтери" – за півтора місяці динаміка переглядів завдяки англомовному сегменту зростає мало не по експоненті й на днях на мій рахунок капнуть вже п'ять сотень американських грошей – що не кажи, а моя ставка на закордонну аудиторію в умовах підвищеного інтересу до всього українського, здається, таки спрацювала. Навіть я такого не очікував. Якби почав займатися блогерством іще в квітні минулого року, вже би жив із Ютьюбу й навіть братового пенсіону не потребував, але хто ж знав, хто знав...
За "Спринтера" домовились таким чином, що я під Ігореві гарантії кожен місяць, починаючи з квітня, сплачуватиму власниці, як мінімум, по чотири сотні зелених – коли повезе, десь за два роки сплачу. Ні, не так: повезе, це коли за рік розрахуюся. Звертатися до Хорхе за фінансовою допомогою я посоромився. Нехай це буде на крайній випадок, раптом вся ця наша затія з етнотуризмом зазнає фіаско, або Ютьюб не буде приносити потрібну виручку – тоді хоч "Спринтер", сам по собі, можливо, дасть змогу на пасажирських перевезеннях заробити необхідну суму. Чотириста доларів на місяць – це практично як половина заробку Аліси за той же період. Коли рахувати, що з квітня пенсії мені від Хорхе вже не буде, бо не хочеться рушити в першу чергу самому собі дане слово, то стає трішки страшнувато: а раптом не піде, й по факту нам залишиться жити тільки на манікюрні кошти?
Утім на сімейній нараді ми порішили ризикнути.
– Тобі на гроші завжди везло, – заспокоїла Аліса.
– Винятково завдяки твоїй присутності поряд зі мною, – про всяк випадок стелив я собі соломку, бо з одного боку добре пам'ятав безгрошів'я перших трьох років нашого з нею спільного життя, коли ще вчителював, а з іншого, варто було мені піти зі школи в бізнес, як усе змінилося і що тому було причиною – присутність Аліси, чи зорі так стали – я й досі не знаю. Хоча, вона таки, мабуть, права – якби мені не везло на гроші, ось цього ремонту в дідовій хаті точно не сталось би, хіба що в мінімальному обсязі, й зимували би ми з нею в літній кухні, й похвалитися перед гостями було би нічим. Але ж і я правий – усе почалося тільки після її приїзду сюди.
– Ти мій талісман, – стелю я далі. – Згодна?
– Грати роль талісмана? А чого ж? Вона найлегша.
Зірка є зірка, нічого не вдієш, терпи, козаче, сам же зліпив собі на горе цю новітню Галатею.
А час із настанням весни стискається до неуявимої раніше щільності й навіть попри весняне рівнодення та відсутність блекаутів його катастрофічно не вистачає: блогерство, музей, історичний клуб, робота в дворі забирають купу часу, а тут ще й навчання у водійській школі, аби відкрити категорію "Д", без якої "Спринтер", тепер уже наш, мало чого не вартий – хіба що шукати водія-пенсіонера з категорією, котрий відбере у тебе щонайменше третину гіпотетичного заробітку від етнотуризму. Ні, це не варіант!
Позавчора кацапи знову вдарили по електропідстанції в Ніжині й у нас знову блекаути по п'ять годин на добу. Але це вже не лякає, не вибиває з колії, не віщує про скорий кінець світу, кожен звично займається своїми справами. Щось зламалося в орків, стерлося, затупилося. Всі очікували весняного наступу, а його немає. Зате є зона смерті – на півтора-два десятки кілометрів по обидва боки фронту. Навіть мені, що побував на війні, але трьома роками раніше, важко таке уявити: тепер уже не міна й не снайперська куля чатує на необачного в мультикамі, а механічний яструб в небі, що видивляється свою куріпку, десятки, сотні яструбів, від одного тільки дзижчання яких може поїхати дах.
Аліса четвертий тиждень, як на Клевені кажуть, ґалдує, тобто, чаклує, над розсадою. Хобі таке в нашої зірки. Як відомо, дивацтва для зірок справа звична, проте моя зірка всіх голівудських переплюнула, бо – гарантію даю! – жодна з них там, у Каліфорнії, та й узагалі деінде, розсадою помідорів не займається. І якби ж то тільки помідорами, а то й перцями, баклажанами, капустою, огірками, ще якоюсь зеленню – не впізнати мою рафіновану містянку! Минулого літа вона чи не щовечора скаржилась мені на своїх клієнток за їхні дурні й приземлені бабські теревені, а тепер вже я мушу вислуховувати від неї останні тренди овочівництва й цілу купу якихось нових термінів, що жодним чином не в'яжуться з її колишнім харківським лексиконом.
– Сьогодні виписала "Райкат Старт", це такий стимулятор росту, бо щось Хурма сильно відстає, навіть Білий налив його переганяє: хоча в того вегетація почалася на три дні пізніше, а вже у фазі п'яти листочків.
"Хурма?! Білий налив?!"
– Зіронько, – єхидно запитую я (останнім часом саме так звертаюся до своєї киці), – ти вже садом вирішила зайнятися? Це ж моя єпархія!
– До чого тут сад? – поки що не відбиває дупля Аліса.
– Ну як же? – я вдаю наївного простачка. – Хурму вирощуєш; із кісточки, напевно?
– Не клей дурня, Хлібе, Хурма це сорт помідорів такий!
– Ти обманюєш мене. Може, хочеш сказати, що й Білий налив не яблуня?!
– До чого тут якась яблуня?! Це сорт помідорів.
– Ні, ти помиляєшся, Білий налив це сорт яблук, а не помідорів! Ти хоч уважно читала надпис на пакетику? Гадаю, тобі продали насіння яблуні.
– Білий налив це помідори, – вона стоїть на своєму, але голос у зірки Ютьюбу вже невпевнений, з нотками сумніву: ще трохи, й побіжить шукати етикетку.
З неофітами завжди так: баланс на лезі ножа між абсолютною впевненістю і повною зневірою в собі. Колись одному лисому пришелепку, чиїх істуканів наваяли найбільше в світі, приписували вираз, буцімто, "сумніватися треба у всьому", правда, пізніше ми з подивом дізналися, що це слова Рене Декарта. Просто пришелепок-сифілітик дуже любив удавати з себе філософа і весь час займався компіляціями, регулярно споживаючи чуже помислене. А в Америці є поширений вислів "Лайфлон ленін"[72] –– що можна потрактувати як "Вчитися треба все життя": виходить така собі гра слів, яку зрозуміють хіба що історики, або люди старшого покоління, котрі виросли на лозунгові "Учиться, учиться, учиться!". Одним словом, вчися, Алісо, будем їсти помідори!
20.04.
Річниця.
Не виходить у кацапів з наступом. Щось у них там стерлося: чи технічні спроможності, чи якість особового складу, чи бойовий дух, але помітно навіть тут, в тилу – загрузли й пробуксовують. Хоча, я впевнений, коли спитати, тих, котрі зараз на передку, десь під Добропіллям, чи Костянтинівкою, то їхні думки можуть сильно відрізнятись від твоєї не в кращий бік. Зате наші почали всерйоз лупити по нафтопереробних заводах і балтійських портах Кацапстану – дими до неба і перші серйозні результати. Невже нам таки вдасться поставити імперію на коліна? Дуже б хотілося!
У Києві в одного росіянина не витримали нерви: узяв гвинтівку й попередньо підпаливши свою квартиру, пішов на вулицю розстрілювати всіх зустрічних. Зневірився, виходить, ждун, усяку надію втратив. Біс із ним – убив його поліцейський спецназ, ось тільки невинних людей не вернеш. Скільки ж від вас зла, орки!
Мало нам своєї війни, так іще той рудий нарцис затіяв ракетну війну з Іраном і ціни на пальне полізли вгору – як невчасно! Тільки розслабишся, почнеш мріяти і планувати – на́ тобі! Не плин життя, а скажене раллі, справжній тест на виживання від невблаганної долі.
Де мені знайти на все час?! Музей, підготовка до екзаменів на відкриття категорії, щоденні турботи ютьюбера – та хіба це все?! На садибі стільки роботи! – причому вся вона така, що коли сьогодні не зробиш, то завтра матимеш клопоту вдвічі, а через тиждень вже все буде, як Хасточка каже, в пустий слід. І ти мусиш вставати о сьомій, забувши про своє кардіотренування, поспіхом ковтати сніданок і мчати щось робити – одне, друге, третє, четверте... Ех-х, і куди поділась моя минулорічна безтурботність? У п'ятницю була річниця моєї появи тут – мріяв сам, Алісі обіцяв, що насмажу шашликів, посидимо, згадаємо, неупереджено підведемо підсумки, але не вдалося: дощ пішов, турботи захопили так, що й не згадав про м'ясо – маринувалося до вечора суботи, добре, хоч сяк-так вдалося вибрати вільну годинку під вечір вихідного та посидіти по скороченій програмі. Я ж мріяв рік назад про неспішне життя мудреця-анахорета, майже відлюдника... І хай би хтось стояв наді мною з дрючком – ні! Захопила в свої тенета якась незнана досі провінційна пошесть, що зветься тяга до праці – так-так, тієї самої, од якої коні дохнуть, і що тепер із цим робити, просто не знаю.