У нас же, під час війни, коли вирішується доля України, для влади є всі законодавчі підстави проявити політичну волю, аби припинити дестабілізуючу активність російської агентури в рясах, з хрестом, як маскувальних обладунків.
Цей спокій оманливий і тривожний для країни. Він йде від пуповини, яка тягнеться від РПЦ. Відтяти її ніяк не осміляться владики УПЦ МП. Про те, що релігійний центр УПЦ МП в Москві, визнано юридично. За час війни викрито безліч злочинних дій, вчинених її кліриками — допомога ворогу, антиукраїнські заклики, розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Тому, згідно міжнародних законодавчих норм, у назвах організацій, в тому числі й релігійних, які представляють інші країни, треба вказувати їх приналежність У випадку з УПЦ МП — "Російська Церква в Україні". Однак її очільники категорично проти. Ситуація на розтяжці. Треба визначитись. Небажання об'єднуватись з ПЦУ є бажанням повернутись в попередній статус.
Зрозуміло, головною перешкодою для нормалізації релігійної ситуації є керівництво УПЦ МП. Однак і воно безсиле зупинити прозріння своїх багатьох релігійних громад. В деяких цьому сприяли священики. Це люди національно свідомі, вольові, не побоялись визнати своїх помилок, але в основному ініціаторами були прихожани, які виявились національно і духовно вищими, аніж їхні душпастирі, проявили силу волі і духу. Це освічені, авторитетні односельчани, які хоча б на середньому рівні знають історію України, її Церкви. Вони не розкольники, не порушники конфесійного спокою. Вони просто йдуть за порадою Святого Письма про потребу пізнання Правди, яка визволяє заблудших. На Волині, з часу надання нашій Церкві Томосу, до неї перейшло 133 громади російської церкви. В решті — люди, де беззастережно вірять словам священика псевдоцеркви, бояться логічно думати і діяти інакше. Для інших потрібен якийсь поштовх, допомога, а то й стресова ситуація. Нею для кількох громад і стали події, аналогічні вищезгаданим, які й струсонули людську свідомість і призвели до розлуки з УПЦ МП.
Значний вплив зробило суспільство у своєму несприйнятті релігійного лукавства. То ж число цих осередків "руського міра" помітно змаліло, однак їх ще доволі багато. Лише на Волині їх понад 400. Великий вплив мають настоятелі місцевих релігійних громад УПЦ МП, які різними методами гасять спроби окремих "надто розумних" прихожан. А бути опонентом священику, збудником конфесійного спокою у селі, нелегко. Бо й серед односельців є фанатичні особи, які знають як напоумити таких. Недаремно в одному із сіл до хвіртки одної жінки, яка вирішила перейти до ПЦУ, хтось прив'язав бойову гранату.
Об'єднання православних конфесій, як казав о. Аскольд, поклало б край роздраю, внесло б спокій у суспільство. Однак владики і клірики УПЦ МП очікують іншої розв'язки. І якщо їм ще вдається переконувати свою паству, що дії влади незаконні, а УПЦ МП є канонічною, українською, то самі знають, що це не є правдою. Релігійних перешкод — жодних, у обох конфесіях автентичні обряди, звання, структура, свята, треби. При переході громади до ПЦУ за священиками зберігається та сама парафія. То ж єдиною умовою довести, що церква справді українська, є об'єднання з історично канонічною ПЦУ з центром у Києві. На що ж сподівання? Логічно — на те, щоб усунути першопричину. Як би тут не хитрували, але це влада. Українська.
Пам'ятаю, років десять тому, може й більше, була у мене розмова з моєю односельчанкою Марією Євтушик. Як щира віруюча душа, Марія Миколаївна, взялась одразу, після проголошення Незалежності, за будівництво церкви, бо гарну, старовинну, українську автокефальну спалили енкаведисти. Організувала широке коло активістів. І храм постав. Був освячений і діє. Та минув час, стало видно якої він конфесії, який він український.
— От як нас купили, — кажу. — На московську церкву гроші збирали, старались.
— Якби ж то тоді знаття таке, як тепер, — відповідає. — Тоді хотілось швидше мати церкву, українською ж її митрополит Ніфонт назвав.
На принадливу назву, тоді купилось багато людей. Та й нині, як бачимо, цією дорогою назвою московські батюшки спекулюють: "Яка вона, мовляв, московська? Служба на українській мові, Кіріла не поминаємо, "Боже Великий, єдиний, нам Україну храни" співаємо. Про аналогічну ситуацію говорив митрополит І. Огієнко: а духу українського нема. А щодо ревних очільників релігійних громад московської церкви в Україні, то наша влада почала усвідомлювати, що вони хоч і доморощені, але москалі, які знають лише мову сили і закону. Тим більше, у нинішній доленосній ситуації.
Образливо і тривожно за такі випадки як у селах. Ще багато охмурених, темних людей, які "не знають що роблять". Заблуда йде "от лукавого", який в іпостасі російської псевдоцеркви. Допомогти прозріти могли б і релігієзнавці, але на цю тему ні у ЗМІ друкованих, ні на телеканалах, їх не видно.
ТРОН ЗАЙНЯВ ВСЕВЛАДЕЦЬ
Нарешті стався той день. Одні чекали його з надією, інші з тривогою, треті — з невизначеністю. Нашу надію підігрівала й влада, бо чогось іншого не існувало. Кадри з короткої зустрічі Зеленського з Трампом ще до інавгурації, яку влаштував Президент Франції Макрон, у телемарафоні миготять ледь не щодня: мовляв, є контакт з всевладною особою, від заяв якої насторожилась не лише Європа. Її він таки струсонув, консолідував, бо змусив більше думати і витрачати коштів на власну оборону, Америка, мовляв, і так довго над вами тримала зонт, аби ви спокійно вирішували свої проблеми. Майже половина опитаних українців вважали, що новий господар Білого дому для України зробить більше, аніж попередній.
Інавгурація — видовище масштабне, весь світ бачив, Зеленського не було. Не було і глав інших держав, окрім очільників Аргентини та Італії. Китайського Сі, хоча Трамп і запросив, але той не прибув. Мирно, спокійно владу передав Байден. Бо коли переміг Байден, то трампівці влаштували штурм Капітолію. В перший день Трамп підписав більше ста указів, сімдесят три, авторства Байдена, скасував. Своя рука владика. Тепер формуватиме свою команду, де, далеко не всі симпатизують Україні. Але що вдієш? Найодіознішою фігурою є Ілон Маск, офіційно найбагатша на Землі людина, (бо неофіційно нею є Путін), якого за відчутну допомогу на вибрах Трамп наблизив до себе. Лізе нахабно у багато державницьких справ, міжнародні стосунки, підтримує правих у Європі, ображає керівників Німеччини, Канади, Великобританії, уявляє себе наступником Трампа. Буває нерідко: одні втрачають розум від горя, інші — бісяться від всевладдя і грошей.
"ПЕРЕДКА НЕ БОЮСЬ. БОЮСЬ ПОЛОНУ"
Зустрів Назара Карпука. Ну, рік побув дома, відійшов від полону, оздоровився. Поговорили. Знов кличуть в армію.
Треба, отже, піду. Хочеться помститись. Фронту я не боюсь, на передку був. Полону боюсь. Як згадаю... Прочитав, мислі наших моралістів як треба хлопцям в полоні себе поводити. Злість, як на орків, закипіла. Арестович, колишній радник Офісу Президента, купив у Америці шикарний будинок, ганить наших полонених, бо ж не геройськи ведуть себе. Та ти ж, собако, втік не те що від фронту, а з України, від свого хазяїна, де нагріб зелених, і з-за океану повчаєш! Якби сам потрапив у лапи тим звірюкам, то сраку їм би лизав. Ще до нього підпряглась чорнорота депутатка Мар'яна Безугла. Душі підленькі.
ТИХЕ ДОБРО ЗЕМЛЯКА
Івана Омелянюка з невеликого села Підсинівка нашого району, батьки так назвали на честь його старшого брата, вбитого енкаведистами. Природній талант допоміг хлопцеві стати інженером-винахідником, заснувати в Києві авторитетне науково-виробниче підприємство, стати його генеральним директором. Інша грань його активної дяльності, характеру — меценатство, щира патріотична душа. Дуже багато допоміг Україні, рідному краю, вихованню молоді, розвитку культури, освіти, ПЦУ, а в час війни — ЗСУ Однак про це ЗМІ вельми скупо інформували. Наш земляк вважав, що доброчинство від душі треба чинити тихо. Недавно з публікації у загальноукраїнській газеті дізнався, що він так само тихо покинув цей світ. Але ж сталась втрата півтора місяця тому. Тож удвічі сумно, що про цю людину так скупо і пізно згадали. Але, попри забудькуватість живих, неживі живуть у справах, які чинили живими.
ЗАЧУЛОСЬ ПОРОХОМ У НАШІЙ ХАТІ
Нарешті прийшло домашнє свято. Під вечір приїхав онук. Лілія вся цвіте. Приїхав Сергій з Віктором — одною рукою не будеш кермувати. У фронтовому однострої. Від того мені вчулось, що в хаті війнуло порохом. Змужнів, але не схуд, мабуть, харчують непогано, бо то для солдата — що патрони. Лілія, звичайно, приготувала незгірший стіл. З нагоди подібних гостин на столі, зазвичай, присутня і пляшка покріпного. Є вона і в мене. Але Сергій в цьому не схожий на інших, — не вживає, а на фронті від тої пристрасті віднаджував любителів.
Вечеря була найбагатшою на розмови. Навіть, коли ми вже уляглися, перекидалися з Сергієм запитаннями-відповідями. Ворушили мене питання відомі. Але хотілось почути оцінку учасника тих подій. Найперше, про фронтову атмосферу в ЗСУ, дезертирство і ухилянство, гучну справу про арешт генералів, теревені про вибори та в'язка іншого. І як не крути, а розмова сповзла на таке собі нестандартне інтерв'ю. Тепер у новій ролі він був розкутішим.
— Ні, ні, діду. Сила нашої армії і дух не змаліли. ЗСУ стали потужнішими, досвідченішими. Боляче, що можливість військової перемоги втратили. В основному не з нашої вини, хоч і наша є. Пізно зрозуміли, що свою зброю треба було кувати раніше, як і проблему з мобілізацією вирішувати. Закон про неї хоч і прийняли, але недосконалий. А втрачені території? Хай вину влада візьме й на себе.
— Але ж вона натякає на ЗСУ, в особі генералів. Он яка гучна справа — двох їх і полковника арештували, кількох, командирів відсторонили від посад. Як у вас там все це сприймається?
— Не стану їх захищати, але тут однозначної відповіді нема, до правди докопатись, якщо є така мета, навряд чи можна. Швидше за все, то потреба знайти цапа-відбувайла, відволікти увагу від головного винуватця. Якщо за корупцію, зраду, — тут питань нема, навіть суду не треба. Розжалувати до рядового — і на передок піхотинцем, а явному зраднику — куля. Військовий же стан, війна.