Ти ріж, не буйся.
У дідовім саду одинадцять яблунь, чотири груші, сливи, вишні: разом добрих два десятки дерев. Це, виходить, я тут десять днів просиджу. А музей, а історичний клуб, а відео коли знімати?! Навіть якщо по пів дня різати, то хіба що до кінця місяця вправлюся. Оце тобі сад, гамак, філософія...
Після вечері лише відчув, що страшенно стомився. Насилу дотопив грубку, впав і провалився у сон, як немовля. Навіть голова не боліла.
– Я, відколи комісувався, залип на один ютьюбівський канал, Vox Veritatis називається – чув про такий? – сидячи на дерев'янім дивані, Ігор Осадчий всім тілом повертається до мене, аби ліпше бачити й чути, хоча я сиджу майже поруч із ним.
– Так.
– То я в тебе, як теж історика, хочу дещо запитати. От цей пан Дрібниця весь час каже, що суть історії, як науки, в її переписуванні.
"Ну ти дивись! То Махновський обурювався переписуванням, тепер Ігор... І чого воно їм усім так муляє?"
– Є таке. І що тобі не подобається?
– Відсутність сталості. Якщо історію переписувати кожне десятиліття, чи хай там кілька разів на століття, то можна втратити істину – як воно було насправді; збитися з курсу, так би мовити. Можеш пояснити, в чому тут фішка?
Ми вже два тижні займаємося з ним музеєм – майбутнім музеєм, який поки що навіть назви не має. Губимося з Ігорем як ліпше його наректи: чи музеєм двадцятого століття, чи музеєм побуту, чи музеєм-садибою купця, чи музеєм забутих ремесел? Музейна справа нас так захопила, що навіть про їжу забуваємо: Аліса не один вже раз ображалася, що я не приходжу вчасно обідати.
– Обоє рябоє, – зазвичай сміється Ігор, заступаючись за мене, – контужені на всю голову.
Сьогодні з самого ранку ми з ним соваємо по кімнатах меблі, шукаючи їм найбільш підходяще місце, притомилися, й перепочиваємо на дивані мого прадіда.
– Не слід сприймати все аж так буквально, – я беруся відповідати, на ходу підшуковуючи потрібні аргументи, зрозумілі для неофіта. – Незмінна в часі істина є ознакою догматизму, а це прийнятно лише для релігії чи ідеології, але не для живої науки, яка не стоїть на місці, а розвивається.
– Слухай, ну ти загнув! – Ігор з нетерплячки мало не копитом б'є. – Можеш по-простому?
– І ти туди ж, – зітхаю я, – всім простоти хочеться... Коли по-простому, то ніхто ж не дивується, що з віком людина може давати зовсім іншу оцінку навіть власним діям у минулому. За деякі спогади про дитинство, якими я вихвалявся перед ровесниками в юності, мені тепер буває соромно. Якось із Сашком Бальбом вкинули його вчителеві математики двохсотграмову пачку дріжджів у нужник...
– Уявляю! – заходиться реготом Осадчий. – А за що це ви його так покарали?
– Сашко все літо мусив ходити до нього в школу екзамен по математиці перездавати. Або згадаю, як з дівчатами поводився.., – на мить якусь я замовкаю, бо перед очима постає Рая-Раєчка, – теж бравада зникає. А колись гордився, нахвалявся навіть. Так і з історією країни, чи нації: з часом певні події переосмислюються, отримують інші оцінки.
– Це ти на есересер натякаєш, розумію. Але ж дати все одно лишаються незмінні.
– Помиляєшся: і дати можуть змінюватись. Років сто назад ніхто з істориків не сумнівався, що хрещення Русі князем Володимиром відбулося дев'ятсот вісімдесят восьмого року, а тепер дослідники говорять про плюс-мінус кілька років щодо неї.
– Хіба не простіше триматися раніше визначених дат, доки не буде гарантованих доказів якихось інших?!
– І таке буває: наприклад, довгий час вважалося, що традиційна дата виверження Везувію і загибелі Помпей та Геркуланума це двадцять четверте серпня сімдесят дев'ятого року нашої ери – таку дату бачимо в листах римського історика Плінія Молодшого. А коли провели сучасні розкопки, то знайшли рештки осінніх фруктів та більш теплий осінній одяг на загиблих, тож дату перенесли на двадцять четверте жовтня.
– Не розумію! – не здається Ігор. – До чого ці зміни, якщо вони теж вилами по воді писані? Припущення на науку не схожі.
Та я й собі впираюся рогом:
– Історія не точна наука. Історики теж не люблять припущень, але мусять з двох обирати більш вірогідне. Вікто́р Гюґо колись уже дав своє визначення: "Наука – сходи". Тобто, кожне нове відкриття перекреслює щось із попереднього знання, робить з нього вимарки, відкидає щось, як непотріб. У цьому суть будь-якої науки і цим вона відрізняється від застиглої догми.
– Непереконливо, – не здається Осадчий. – Для математики, астрономії, біології – згоден. А для хронології подій минулого – ні.
– Ти забув про квантову фізику? – для переконливості я навіть піднімаю догори вказівний палець: – Точною наукою вважається! Але мало не вся квантова теорія тримається на припущеннях, ймовірності та невизначеності. І, – це суто моя думка, – в дечому я з тобою таки згоден: для історії, як предмета вивчення минулого, та, власне, й не тільки її, слово "наука" мало підходить, бо "наука" це когось "научати", тоді, як мова йде в першу чергу про пізнання минулого, його дослідження, першовідкриття, а потім уже про навчання когось. Тут мало би бути якесь інше слово, яке включало би в себе одразу три поняття – "дослідження", "пізнання" та "систематизація знань". Але такого слова, на жаль, ми не маємо. Навіть в англійській мові є кілька означень того, що ми називаємо "наукою", причому найбільш уживаним відповідником є "сайенс", тобто, пізнання, але ніяк не навчання – "тічин". За таке мене справжні історики, боюся, дискваліфікують і розіпнуть, бо з їхньої точки зору я відступник, який зрадив професію заради грошей, та оскільки втрачати мені вже нічого, то можу собі дозволити таку розв'язність.
– А я ось іще що тобі скажу, – Ігор, бачу, страшенно розохотився, – мені здається, що істина, реальність від істориків постійно вислизає, тому люди приречені забувати своє минуле. І, що найголовніше, це якимось чином закладено в нашу матрицю.
– Поясни щодо матриці, – мені стає цікаво: завжди любив спостерігати хід чужих думок, тим більше парадоксальних.
– А тобі не здається, що наш світ влаштований дуже дивно? Ми ніколи нічого не знаємо до кінця, скрізь, яку подію не візьми, одні таємниці! Чи дійсно Сталін хотів першим напасти на Німеччину, хто замовив убивство Кеннеді, чи не сам Горбачов замовив той гекачепе, хто замовив отруєння Ющенка, хто керував розстрілом Майдану – ми нібито й знаємо, але не все, не до кінця, завжди якісь таємниці лишаються і їх ніколи не відкривають повністю – наче це така умова гри, що зветься нашим буттям.
– Банальна конспірологія, – кажу я, – ти би ще ілюмінатів згадав. До чого тут історія загалом?
– Ну, от уяви собі, – Осадчий мало не підскакує на місці, відчувши, що заінтригував мене, – як жили наші батьки, все їхнє життя від народження й донині: всі їхні відчуття, світосприйняття, сенси, принципи. Хтось із наших ровесників-істориків може гарантувати, що точно все те знає, розуміє, передасть? А коли про дідів спитати? А про прадідів?
– Чого захотів! Звісно, що ні. Лише приблизно.
– Дак отож! – торжествує Ігор. – А тепер уяви собі, що ми насправді знаємо про світ наших предків у сімнадцятому столітті? Чим вони жили?! Да нічого не знаємо, лише ледь-ледь про щось здогадуємося – з того, що дійшло від Самійла Величка! Що б хто не написав про наш час, а праонуки наші ніколи не взнають що ми з тобою думали насправді й що відчували. І чим далі від подій, тим менше розуміння їх, відчуття їх: все спотворюється. Десяте століття, Київська Русь – що ми знаємо? Да ні бельмеса, історики тільки вдають, що знають, а насправді... Отака от історія! Читав я трохи "Козацтво в тюркському й слов'янському світах" – а як насправді козацтво поставало як явище ніхто точно не знає й ніколи не взнає – лише одні припущення. Але ж пишуть, ім'я собі кожен робить, науковцями вважаються.
– Це ти вже надміру критично оцінюєш роботу істориків, – мені й не хочеться встрягати в емоційну суперечку, але ж і мовчати не годиться, бо збірку Грибовського я й сам читав, годяща книга, тому я беруся знижувати градус напруги, бубнячи зумисно монотонно: – Є ціла наукова дисципліна – методологія історії, яка вивчає і пропонує спеціальні вивірені методи дослідження минулого, наприклад, порівняльно-історичний. Це коли якийсь дослідник знаходить певну схожість між історичними явищами, рознесеними в часі, й на підставі більш пізнього та краще вивченого робить реконструкцію більш раннього, менш відомого та дослідженого.
– Детальніше можеш? – Ігор дещо стихає: схоже, мій педагогічний досвід таки дає вряди-годи користь.
– Ну, це коли методи рекету дев'яностих екстраполюються на збір данини варягами, – усміхаюся я. – Або, як наш історик Ігор Толочко, котрий любить проводити паралелі між варягами, що прийшли на наші землі, й Вест-Індською торгівельною компанією, яка свого часу колонізувала Північну Америку.
– Блін, але які в істориків є підстави для цього?! – Осадчий вже посміюється.
– Ті лише, що природа людська незмінна протягом тисячоліть, а певні історичні процеси інколи рухаються по часовій спіралі.
– Ти хочеш сказати...
– Хочу сказати, що, наприклад, навіть в нашу постінформаційну, цифрову епоху є випадки рабства і торгівлі людьми, тож звідси можна провести певні паралелі в певних аспектах з рабовласницькими часами, знайти щось спільне між ними. Або порівняти работоргівлю Давнього Риму й торгівлю кріпаками в Російській імперії дев'ятнадцятого століття. Чи, знову ж таки, те російське кріпацтво і колгоспний лад в есересері – було би бажання.
– І ти хочеш сказати, що це науковий метод?
– Це не я хочу сказати і не я його вигадав, цей метод. Але іншого – кращого, достовірнішого – просто не існує. Зате він дає можливість принаймні приблизно, в загальних рисах описати історичні явища, документальних свідчень про які просто не існує.
– Ага, а потім отакі припущення накладаються одне на одне, множаться і років через двісті так спотворюються, що з початковими мають уже зовсім мало спільного – так?
– Ні, – я сміюся, – кожне нове покоління істориків по-своєму переосмислює ці канони.