Але надати документ відмовився. Тоді цар Борис Годунов запроторив його в монастир майже на рік, посадив "на хліб і воду", принижував. У1589 році Патріарх капітулював. Видав грамоту, висвятив рекомендованого царем на патріарший престол московського патріарха. Документ підписали (!) і східні патріархи. Скріпили свої підписи печатками, виготовленими у Москві. Так і виникла шляхом примусу, обману, підкупу московська патріархія.
Згодом московська церква у Вселенського патріарха Діонісія "придбала" за соболині шкури і червінці Київську Митрополію, знищила її. Зберігся навіть документ про хабар. За симонію Діонісій позбувся патріаршого сану, його наступники не визнавали канонічним приєднання Митрополії до московського патріархату. Однак Українська Церква, як така, перестала існувати. Її ієрархи, клірики в основній масі сприйняли це з покорою, деякі — з ревним служінням. Та були й подвижники високого розуміння сутності призначення Христової Церкви. Найяскравішою постаттю був наш волинянин з княжого міста Володимира, Великий Українець, митрополит, Арсеній Мацієвич. Це ім'я, його подвигу не дав зникнути визначний релігійний, громадський діяч І. Огієнко (митрополит Іларіон), який дослідив його діяльність. Авторитет Мацієвича був настільки високий, що йому, як члену синоду РПЦ, навіть пророчили патріаршу посаду. Неймовірно, але в ньому жив український дух вірного служителя Церкві Христовій.
Та до влади прийшла відома україноненависниця, яка продовжувала політику ката Петра І, Катерина ІІ. Арсен засудив ворогів Церкви, якими реально були і перший, і друга. А особистим звинуваченням стала публічна відмова під час присяги визнати, що найвищим суддею є російська монархиня. "Це неправильне підхлібництво називати царицю в присязі "верховним суддею". Главою нашої церкви і верховним суддею для неї є тільки сам Ісус Христос". Це пролунало на всю імперію. Такого ще не бувало.
Відбулись три суди Священого синоду, один жорстокішим за іншого. Мацієвича звинуватили у тому, що не зрікся свого українства, що запроваджував в Богослужіннях традиції стародавньої української Церкви, за ріст авторитету, за непідкупність на царські приманки. В суворих місцях відбуття покарань зазнавав неймовірних знущань, принижень. Та вони не зламали його духу. Не добившись покаяння, цариця сказала синоду вчинити найтяжчу кару: замурувати в підземеллі навіть маленьке віконце, яким раз на день спускали воду в'язневі кам'яного мішка Равельської фортеці. Там він і спочив у Бозі. Небавом кара небесна впала на членів синоду, які ухвалювали вироки. Усі шестеро вмерли наглою смертю.
Жорстокістю та іншими відомими методами царські, комуністичні диктатори, тирани переінакшували Церкву Христову на псевдоцеркву, свою послушницю. Путін зробив її на свій манер досконалою частиною ФСБ.
І от правда, справедливість восторжествували. Недавно Митрополія відродилась у назві нашої Церкви. Є офіційний документ, свідчення канонічності, яка стверджує: Церква відповідає Заповідям Божим, зразкова. Однак, коли якась стає прислужницею політики зла, як це сталось з РПЦ, вона стає богоборчою, псевдоцерквою. Бо, згідно з християнським вченням, у нас одна Церква — Христова, яка є незалежною від держави, політики. То ж і канонічність, автокефалія — це не Божі параметри благодаті, а земні. Бог судить по вірі, дотриманню його заповітів. Бог — це всім жити і чинити по правді. У Церкві, яка благословляє зло, чинить його, Бога нема. Це логічно. Більшовики, в ейфорії від перемоги над царизмом, так само хотіли вчинити з Творцем. То ж першим кроком став пам'ятник зрадникові Христа Іуді. В тому ж, 1918 році, вони влаштували ... суд над Всевишнім. Все було по формі: свідки, суддя, прокурор. На лавці підсудних — Біблія. Вирок — смертна кара Богу. Його виконав очманілий загін червоноармійців залпом в небо. Богоборча діяльність була одною з підвалин комуністичної ідеології.
Здається, тут не проглядається зв'язку з РПЦ. Адже колишня, царська, була майже знищена. Нову, за допомогою НКВС, заснував Сталін у 1943 році. Під ковпаком спецслужб РПЦ перебуває і досі. Нині вона неофіційний підрозділ ФСБ, якою керує кадровий кадебіст Путін, її неканонізований патріарх.
Війна, як бачимо, хоча не усуціль, але дуже прискорила політичне і релігійне прозріння суспільства. Бо йдеться про захист святого, яким є рідна земля, домівка, сім'я. Ось тут бачимо рідкісний нонсенс — асиметричну позицію керівництва УПЦ МП і її прихожан. Тисячі їх, разом із захисниками інших конфесій, в тому числі ПЦУ, протестантами, католиками проявляють мужність і героїзм. Фронтове побратимство, патріотичний порив. Тут немає місця розмовам про релігійну, конфесійну приналежність. Оборонці розуміють, що лише так можна зберегти Україну, якщо вона тобі дорожча власного життя. Приходжани УПЦ МП активно донатять ЗСУ. Ради майбутнього, ради своїх дітей, онуків. Глибинно знакове явище, яке безпомильно визначило де Церква Христова, а де псевдоцерква. Ті, хто на фронті і в тилу чинять спротив злу, яке благословила псевдоцерква, є не лише захисниками. Вони, оборонці єдиної віри Христової, його Церкви, не хочуть, аби зло торжествувало в Україні. А далі починається незрозуміле.
В глибокому смутку і печалі проводять односельці Героя. Священик відспівує заупокійну. Тіло лягло спочивати. Та завтра, чи через місяць у це, чи інше село, місто на щиті знов привезуть прихожанина церкви. Повториться спільна печаль, оселиться біль у серцях рідних.
Ні, то не чорне передбачення, а реальність. Йде важка кровопролитна війна за державу, якій не видно кінця. Ось тут моя душа готова зірватися на крик, щоб збурити мовчазну, тиху конфесійну заводь. "Люди! Одинадцять років триває війна, яку розв'язав ненаситний диявол в особі Путіна. Зверхник вашої церкви, патріарх Кіріл, благословив цю криваву бійню, вбивство ваших рідних, односельців, своїх прихожан. Його клірики на місцях, настоятелі храмів, благословляють душі полеглих на Царство Небесне. Новий день — нові жертви, нові благословення. Смертельна круговерть з волі псевдоцеркви. Коли ж ваші духовні наставники і ви відсахнетесь від неї, притулитесь до праматірної? Сумно. Бо, замість цього розумного кроку, ви покірно оплачуєте їх велике лукавство. Невже церква-чужаниця з жахливим приданим для вас рідніша історичної, материнської?"
Церква, як суспільно-релігійний інститут віруючих і духовненства, згідно Святого Письма, повинна чинити добро, виховувати милосердя, запобігати злу. "Прийдіть до Мене, усі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас". Це послання від Матвія знає, мабуть, кожен віруючий.
І ось виникає якраз така ситуація. Треба вшанувати людину, яка віддала найдорожче за Україну, за живих, зрештою, за відроджену Церкву України, в якій Благодать Божа, Богом є небесний, а не земний ідол-маніяк.
Воїн свято виконав свій обов'язок. Нині він безгрішний. Рідні, друзі доставили його додому, у рідне село, де він народився, зріс, завів сім'ю. Ще раніше вони і він зрозуміли, що священик сільського храму, як посередник між людьми і Богом, лише імітує цю почесну місію, а реально служить церкві загарбника, в якій нема Божої благодаті. Проте він, і рідні, перейшовши до правдивої Української Церкви, показали іншим, що лише в ній панує український дух, і об'єднання двох православних конфесій покладе кінець розбрату, ворожнечі, зміцнить державу, послабить ворога. Печальна подія у спільному благословенні душі покійного до Царства Небесного священиками двох конфесій стала б до цього маленьким кроком, втішила б і душу Героя. Не сталось. "Посередник" між небесами і Землею зачинив перед ним двері храму. Певно, тіло полеглого не відчуває болю і образи, але відторгнута душа чує. Легшає їй, хіба від того, що вона зробила все чесно і правильно, коли покликала його, тоді живого, на захист землі предків, їхньої Церкви.
У нашій Церкві такого не допускають. У Свято-Троїцькому соборі Луцька, знаю, у родичів полеглого не допитуються прихожанином якої конфесії він був. Це по-Божому.
Щоправда, на питання хто винен у випадках, що стались у тих трьох селах, і що робити, о. Аскольд ухильно відповів, що це вже політика. Але ж і мовчки дивитись на таке нахабство не можна. Так, тут нема релігійного підгрунтя. Нема і людської совісті, яка вище будь-якого віросповідання. Це мудрі слова предстоятеля УГКЦ, визначного представника української Церкви, національного руху митрополита Андрея Шептицького. Кожен аналогічний випадок є відверто аморальним, антиукраїнським, антидержавним. Бо це зневага покійного, захисника України, обнулення нагород Президента, зрештою приниження і його, як гаранта Конституції, прихована форма пропаганди ухилянства, зради, принуки до церкви агресора. Батькам, рідним, дружинам, дітям завдаються незагойні душевні рани на довгі роки.
"Хто поставить крапку? Єдине місце, де не згадали Олега, — церква у рідному селі", — волає у соцмережах і обласних друкованих ЗМІ Ірина, його дружина. Рідні Сергія, бійця "Азову", який загинув ще у 2022 році при обороні "Азовсталі", ніби відповідаючи на це питання, звертаються: "Владо! Слухай! У селі батюшка що хоче, те й робить, і нема на нього управи".
Ось тут, здається, вони уцілили в десятку. Місцева влада, озираючись на вищу, посилається на відому статтю Конституції. І обидві займають страусину позу, не хочуть ускладнювати собі життя, усвідомлювати, що ворог майстерно уплів політику "руського міра" у релігію, і такий "нейтралітет" йому на користь, хоча він і суперечить іншій статті — про обов'язок захисту держави, її безпеку. Так, випадки не масові, вони регіональні. На цьому рівні, на жаль, і резонанс, і інформація про них. А вони повинні викликати масовішу реакцію. Бо поки що агентура ФСБ у релігійній декорації реалізує свої ІПСО в кібервійні.
Так, в усі часи, в усіх державах міжрелігійна, міжконфесійна проблема була гострою, дразливою, вимагала делікатної розв'язки. За винятком Росії, де живуть мільйони українців, а жодної церкви з назвою "українська" нема. Єдина, що діяла задовго до війни в Ногінську, давно знищена.