Де той Іран, Ормузька протока і Аравійський півострів, а за перебігом тамтешньої війни всі стежать так, ніби це діється в сусідній країні, а між подіями та їх наслідками проходять навіть не місяці – тижні, а вплив тих далеких? – та ні, близьких! – подій відчувається коли не фізично, так ментально щодня. Вже немає жодних правил, вже ніхто нікого не стримує, принаймні не може стримати навіть якщо й намагається. А епіцентром цього світового тайфуну, що стрімко набирає силу, наразі є Україна, її південно-східна частина, від якої на всі боки й розкручується спіраль хаосу, смертей та нещасть, але ти мусиш серед усього цього якось жити й давати собі раду, бо така вже людська натура.
На війні я спостеріг дивне: людина бачить лише руїни, якусь абсолютну розруху й смерть і це стає для неї настільки звичним видовищем, чимось на зразок норми, що відчуття тимчасовості буття робить зайвими будь-які поліпшення умов, будь-який комфорт понад те, що потрібно суто задля виживання. Але, як не дивно, і серед цього вселенського гармидеру завжди знаходяться люди, які беруться за лопату, чи перший-ліпший наявний інструмент, аби хоч трохи дати ладу навколо себе та створити бодай якусь подобу затишку. Тож мені реально соромно шукати виправдання власним лінощам.
Від Аліси я наслухався багато розповідей про апатію, яка охоплює людей, у котрих війна забрала все, повністю стерла їх минуле життя. Її власна історія, хай і сталася вона винятково з її ж вини, викликає в мене тільки невимовний жаль і співчуття, що його словами не передаси, лише вчинками. Тому я майже і не бунтував супроти планів дружини щодо перетворення подвір'я, десь насподі душі радіючи, що вона здолала колишню свою апатію – хіба ж не завдяки нашій зустрічі та моїм зусиллям? Я ж бо дійсно її кохаю, отаку, яка є, зо всіма її принадами й недоліками.
На вулиці давно вже немає снігу й температура плюсова – чом би й не взятись до роботи на подвір'ї? Ет! – часу немає. Бо день за днем, без вихідних навіть, він без залишку йде на всілякі, зі сторони, можливо, й непомітні, організаційні потуги по підготовці омріяного етнотуризму. Мені ще жодного дня в житті не довелося бути бізнесменом, чи хай би якимось підприємцем, ФОПом задрипаним – лише найманим трудився. Найманому куди легше: його приймуть на роботу, розкажуть що потрібно робити, надресирують, перевірятимуть, контролюватимуть і навіть платитимуть зарплату, а коли раптом і виженуть під три чорти, так все одно нову роботу знайти устократ легше, ніж почати з нуля новий бізнес.
Це таки сталося: восьмого березня, попри неділю, дід Пантьошка причовгав до нас у кирзових чоботях і з повним набором садівничого реманенту на поясі – тут тобі й пилка, схожа на турецький ятаган, і садові ножиці, й два ножі: один з лезом широким та коротким, схожий на Браунінгівський тактичний, інший з кривим – таким тільки животи оркам у рукопашнім бою пороти, клянуся першою заповіддю піхотинця!
– Ну, що, Глібе (він так і зве мене по-старому), дождався? Веди, теєчки, як його, різать будемо. Я показуватиму й розказуватиму, ти обрізатимеш і на вус мотатимеш. Годиться? Бо в мене пусля зими спина ще не гнеться, залежався на дивані.
– Годиться! – зрадів я, бо вже не знав, що й думати. – А не пізно?
– Ну... Два тижні назад лучче було би, да й сьогодні не пізно. Земля, теєчки, як його, ще холодна, й тепла справжнього немає, соки вгору по дереву не рушили – саме те. Ото як із клена сік потече, а тим більше з берези, тоді не слід. Пішли, глянемо.
В саду Пантьошка заходився скрушно хитати головою:
– Да-а... Скульки це вже дядька Сергія немає? Чотирнадцять годків? Наче вчора... А сад, канешно, зарус... Неси драбину.
Я припер аж дві – маленьку й велику. Пантьошка крутив на всі боки головою, цмокав язиком, потім присудив:
– Нечого. Сорти в дядька добрі, за садом він ходив, ще й на твуй в'їк вистачить. Отак сезонів десь за три й поправимо все. Як доживу.
– Доживете. Ви ж як обценьки[71]! – я згадав колись від нього ж почуту формулу стану здоров'я. – А можна всі ці дерева низенькими поробити, як у Гергеля Михайла? Бо як ми ті яблука з верхівки дістанемо?
– І ти туди ж! – одразу скипів Пантьошка. – От уже ж завели дурну моду дерева калічить!
– Та чого ви, що ж у цьому поганого?
– Все погане! – ще більше розходився Гук. – Я тобі скажу, теєчки, як його, звідки ця пошесть взялася: з Європи занесли. Заробітчани, що в Польщі або Німеччині працювали в промислових садах, нахапалися там прийомів, повернулись в Україну, да й почали тут клас показувать.
– А що не так? Передові методи.
– У них там ці, теєчки, як його, промислові сади звуться інтенсивними. Дерево в них живе років п'ятнадцять: витиснуть із нього все й викорчують, новим замінять. Підщепи карликові або напівкарликові, тому дерево низьке, коріння неглибоке, по верху йде, слабке, значить, велику крону не витримує, їх там навіть до шпалер пудв'язують, спеціально формують низькими й негустими, щоб легко було врожай збирати. А в діда твого дивись який сад – для душі! Дерева по п'ять метрів, чи й більше – літом у спеку холодок, а яка краса коли цвіте! У нас в садах дерево ж воно, як родич: тут деякі ще прадіда твого пам'ятають, руками його саджені. Оцей Білий налив, чи ото Золотий ранет, як не забув, або груша ондечки, Дуля зветься, – да їм уже годів, може, й по сімдесят! Як же ти його у два з половиною метри ввібгаєш?! Це все одно, що тебе в кролячу клітку запхнути – будеш рости? Чув я, років сто назад в Китаї така мода була, щоб у дівчат чим ніжка менша, тим красивіше, дак змалечку ступні дівкам так замотували, що ті й не росли – калічили, одним словом. Виросте, а ледве ходить, ковиляє на оцупках, і не побіжить. Каліка, зате ноги маленькі! Дак оце і з нашими садами так.
– Але ж у них, ось погляньте, гілки хтозна як поросли, в дугу позгиналися. Хоч я й не садівник, але розумію, що ненормально це.
– Да це ми поправимо. Я тобі про інше толкую. Ану, теєчки, як його, згадуй чому вас там по ботаніці вчили? Дерево Богом так створене, що в нього коріння рівно стульки, щоб вистачило всю крону прогодувати – не більше, й не менше, пойняв? Одне з іншим завжди в рівновазі, або намагається бути в рівновазі. От торік навесні дивлюся – Гергель з пилкою яблуні патрає: такого наробив, що дивитися страшно. Наче ото руки дереву по лікті повідрубував – одні стирчаки в усі боки. Кажу йому: "Михайле, ти ж лісник, а в дереві, виходить, ні чорта не понімаєш, калічиш тульки.У тебе ж і так сад на середньому пудвої; дай дереву рости, скульки хоче – три метри, дак три, чотири – дак чотири. Шо ж ти його в два метри ввібгати хочеш?" Сміється: "Ви, Гнатовичу, – одвічає, – од жизні одстали, а треба в ногу со временєм йти." Шо, я з ним спорить буду? Ну-ну, – думаю, – маршируй, а я подивлюся. І ти, як у го́род ітимеш, придивися. Ото там, де він яку гілку обрізав, у тому місці сплячі бруньки одразу попрокидалися й погнали вовчки – цілими жмутками. Стирчать, наче віники. А чому, знаєш?
– Ну-у...
– Сідай, два! Бо в корінні, теєчки, як його, сили було закладено прогодувати всю крону, а коли її Гергель обрізав, куди дереву надлишок соків дівати? От воно сплячі бруньки розбудило й погнало з них вовчки – за літо по півтора метри приросту дали. А тепер задача тобі: ходи й дивися, чи вистачить в Мишка духу й цієї весни стригти свої яблуні: на що хочеш закладуся, що так ото воно й буде далі мучитись. Бо там тепер роботи втричі більше, ніж якби по-людському обрізав. І все одно дерево буде до свого природного росту тягнутись. Виходить, ти з ним не дружиш, а воюєш. Утямив?!
– Утямив.
– Сад твуй, теєчки, як його, ні за день, ні цюєї весни весь не обріжемо – роботи тут до лиха! Робить будемо так. Деякі дерева омолодимо, тобто, обріжемо жорстко. Тульки не за раз, а років за три, за чотири – щоб між коренем і кроною яка-не-яка рівновага блюлася: второпав? А так в обрізці тульки три правила: ріжемо сухі гілки, ріжемо ті, що ростуть всередину крони й ті, що ростуть донизу. Крона має бути негуста, щоб плодам бульше сонця було: сонце, Глібе, всяка твар жива любить. І ще один закон є. Коли гілка вгору стримить, вона рости буде, нахили її горизонтально, майже не ростиме, зате на юй плоди нав'яжуться.
– Ого! А чому так?
– Бо в дерева, теєчки, як його, свої закони, воно про одне думає – як би його вижить, руд свуй, значить, продовжить за будь-яку ціну, второпав? Є в яблуні можливість рости – росте: чим вище, ширше, тим краще. Немає можливості, значить треба плодоносить, щоб хоч насінням руд продовжить: думає, ось моє яблуко достигне, впаде, насіння в землю – дивися, й саджанець колись проросте, заміна буде. Отака в дерева філософія. Пойняв?
– Пойняв, Пантелію Гнатовичу. Тільки як же ото дід з бабою на самій верхівці яблука рвав?
– Як, як... З драбини, як же ще? А де дуже високо, там плодозйомником. Чув про таке?
– Чув, бачив. Ми з братом груші ним знімали.
– Ну, дик чого ти мені голову морочиш?
– Довго ж.
– А ти як хотів? Тутечки врожай знять – це два тижні роботи вдвох. Дак і яблук же ящиків сто буде – дві тонни законних. Гроші заробиш, тисяч сорок.
"Сорок тисяч?! Хм... Треба подумати."
– Кажіть, Гнатовичу, що робити.
– Бери, теєчки, як його, пилку, бери ось цей секатор, лізь і пробуй сам. Я пудказуватиму.
Почепив на себе дідового пояса з інструментом у піхвах, поліз на драбину, з драбини перебрався на товсту гілку. "Так, сухі, всередину, вниз. Сухі, всередину, вниз..."
– Ось цю буду різати.
– Добре. Ріж.
Відпиляв, упала.
– Не так пиляв. Починай знизу, надріж десь третину, тоді вже зверху допилюй, дак не буде отого сколу. Виймай ножа, пудріж, щоб рівненько було, а днів через два, як рана пудсохне, купиш вару садового, замажеш.
До обіду сяк-так управились тільки з однією яблунею. Гілля на землі – купа! Зате розвиднілось.
– Схоже, й тіні тут не буде.
– Буде. Ухоркався?
– Та наче ні.
– Ну-ну, – Пантьошка усміхається, ніби про себе. – Обшем, піду я, а ти трудися. Завтра загляну, мо' пудкажу щось.