Потім відбувся поділ територій, ми опинились під Польщею. Згодом була Друга світова війна, Кузьму мобілізували. Лишалось трохи більше року до перемоги, він загинув на Львівщині. Спочивати повернувся на рідну землю, спить у братській могилі. Отака історія. І Григорій, і Кузьма захищали свою землю. Можливо, Гриша й зутрічав своїх незнаних родичів, але як дізнаєшся.
НАВІЩО ЛЮДЯМ ГОЛОВА?
Нехитре, навіть іронічне питання, але з глибоким вмістом, який визначає суть людини, її поведінку. Власне, всім зрозуміло, що голова для того, щоб думати, а не тільки для того, щоб їсти і говорити. Людині ж, як вищій істоті, Всевишній подарував розум, порадивши пізнавати Правду, яка визволить їх. Від чого? Від рабства, темноти, неуцтва. Якби ж то люди дотримувались цієї настанови! Виконання її не потребує великих знань. Наш насичений інформацією час пропонує достатньо переконливої, логічної, історичної правди, ствердженої сучасними подіями, аби зробити правильний висновок. Необхідне лише бажання і воля. Адже людям властива потреба вчитись. Ба, навіть великі люди, на мудрості яких вчиться людство, вчились у інших, на реаліях життя.
Поранив, роздраїв мою душу випадок, що днями стався в сусідньому селі Смоляри. Труну з тілом Василя Солодухи, Героя війни, місцевий московський піп і віряни церкви, односельці (!) не дали змоги занести в храм, аби віддати останню шану, бо батьки є, а покійний був, прихильниками ПЦУ І то на тридцять четвертому (!) році Незалежності України, після одинадцяти років війни з агресором! Жахіття! Дикунство і глум над мертвим сином, його живими батьками. А вони хоронять вже другого полеглого сина. І перечать не ординці-загарбники, що полізли на нашу землю, а свої, доморощені москалі. Свої за географією, чужі за духом.
Те, що сталось, є далеко не одиничним, було вже таке. Підоспіли нові тривожні аналогічні події. У селах Ветли, Тоболи, сусідніх Любешівського, Камінь-Каширського районів, те саме вчинили у московських церквах з тілами героїв Сергія Дишка, Олега Пронцевича. Їх навіть не дали занести на храмове подвір'я, провести в останню дорогу церковним дзвоном.
Таке не зачепить хіба що дерев'яну, чи ворожу душу. Серед трьох священиків нашої Церкви у одному з цих сіл був і наш о. Аскольд. Рідні полеглого і він стали вірними їй, то ж запросили наших отців на спільне відспівування, вшанування з настоятелем московської церкви у цьому селі, де покійний виріс, завів сім'ю, звідки пішов захищати рідну землю і повернувся на вічний спочинок. То ж після недільного богослужіння у своїй церкві макарівчани, в їх числі і я, попросили о. Аскольда пояснити, що то таке, чому продовжується у таких церквах наруга ще з 2014 року, і чому нема управи на винуватців. Не відмовив батюшка.
Так, так. Саме винуватців. Їх троє. Один головний, бо породив цю ганьбу і продовжує її чинити, це російська православна Церква, її осередки у нас, що носять назву — УПЦ МП, другий — українці, наші ж люди, її прихожани, які в силу байдужості мислення не реагують на зло, і третій, — хто може це припинити, але діє мляво. Про перших двох скажу, а про третього — то вже питання до влади. Одне навіть і мені незрозуміло: чому за дії такого ж змісту, висловлені в соцмережах, винних, в тому числі і кліриків УПЦМП, карають, а їх практичні дії викликають лише регіональний резонанс і продовжуються. Найчастіше у нас вони на півночі Волині, чудовому поліському краї, який був повстанським.
УПА вела тут героїчну, але дуже нерівну боротьбу з величезним, озброєним оружно і підлотою монстром, без підтримки жодної держави. Не вистояла. Потужна кадебістсько-пропагандистська машина скалічила свідомість людей на довгі роки. В тому числі й релігійну. Після проголошення незалежності України, на її теренах почалось і відродження української православної Церкви. Звичайно, на основі РПЦ. Однак до нинішнього стану — канонічної, після надання їй Томосу Вселенським Патріархом Варфоломієм Церква, з нині усталеною назвою ПЦУ (повна правильна її назва) — Українська православна Церква України (Православна Церква України), Київська митрополія, — пройшла довгий і нелегкий шлях, доки відродилась у материнському статусі.
Ще до розпаду Союзу прозорливе КДБ передбачало його крах. Та навіть воно, всемогутнє, не в змозі було запобігти логіці історії. В надії відродити колись статус імперії зла, Росія завбачливо, як майбутня правонаступниця цієї імперії, де тільки було можливо, закладала свої опорні пункти. РПЦ, як ідеологічний підрозділ КДБ, була найзручнішою, невразливою, замаскованою під православну віру, зброєю. Це монастирі, лаври, церкви. То ж ще до проголошення Незалежності, у 1990 році московська патріархія змінила назву свого екзархату[CXXVIII] в Україні, яким з 1966року керував Філарет, на пристойну назву — УПЦ, Українська православна Церква, їй була надана благословенна грамота, внесені зміни в статут.
Звичайно, про канонічність там не йшлося. Розширено самостійність в управлінні. Однак генеральна лінія діяльності РПЦ, підпорядкування їй, були безумовними. Це в натурі було прес-формою політичного правління СРСР: республіки мають свою Конституцію, своїх перших секретарів, але з Москви керує політбюро ЦК КПРС, його генеральний секретар. Перший секретар компартії України був і членом цього політбюро. Аналогічну "незалежність" стала мати і УПЦ. До її розколу предстоятелем в ній був Філарет, член Священного синоду РПЦ, окремі владики нижчого рівня — члени єпископату РПЦ.
Однак Філарет, як одна з політичних фігур московського патріархату, який все життя, здається, вірно служив РПЦ, добре знаючи її історію, потаємно, маючи в собі український дух, після проголошення Незалежності України, взявся наповнювати ним проголошену УПЦ. Якщо є незалежна держава, то в ній повинна бути незалежною і Церква. До створення Єдиної православної Церкви Філарет почав залучати УАПЦ — Українську Автокефальну православну Церкву. Помісний собор УПЦ звернувся до РПЦ, аби на засадах порозуміння і братньої любові вирішити питання про автокефалію. Але на такій основі з росіянами щось вирішувати, то ми тепер знаєм що вийде. Так сталось і тут. У відповідь, силами спецслужб, у Харкові був оперативно зібраний собор із числа ієрархів-зрадників, в УПЦ вчинено переворот. Законного предстоятеля, Філарета, з брутальним порушенням Статуту, усунуто від керівництва. Предстоятелем став Сабодан, який навіть не був тут присутнім. До речі, Філарета також відлучили від РПЦ — дуже переконливий доказ "незалежності" УПЦ, йому оголошено анафему. Богоборчу. Іван Златоуст стосовно цього каже: той, хто передає анафемі, перебирає на себе функції Всевишнього. Такі ж політичні корені і в анафемі гетьману Мазепі, який для Церкви зробив дуже багато, але повстав проти гніту імперії.
Відбулась зрада. Вірними історичній, правдиво канонічній Церкві в статусі Київської Митрополії, із численного складу владик УПЦ зосталась критична меншість, — троє. Але це зберегло Церкву, бо канонічно давало змогу висвячувати ієрархів. УПЦ стала розколотою: УПЦ Київського, УПЦ московського патріархату. Щоправда, остання була проти, аби її прив'язували до Москви. Вона, мовляв, єдина, а інша — розкольники, не благодатні. Це виглядало, як одверта олжа. Адже її предстоятелі — Сабодан, Онуфрій були членами Священного синоду РПЦ, а особливо довірені владики нижчого рівня — членами єпископату. Ні про яке порозуміння з "розкольниками" не йшлося. На місцевому рівні священики УПЦ МП відмовляли у панахиді односельчанам, які насмілились при житті приєднатись до УПЦ КП. Таку покару деякі запровадили навіть... для своїх прихожан, які полягли, захищаючи Україну 2014року: "Вбивав братів, одновірців своїх". Але це тривало недовго, бо було аж надто обурливим, антилюдським, антидержавним.
Яскравим маркером, який засвідчив реальну позицію нового предстоятеля, став демарш Онуфрія, його найближчого оточення, в сесійній залі Верховної Ради України у травні 2015 року. Йшов другий рік війни. Президент Порошенко відзначив перших її Героїв державними нагородами. Живих — депутати і гості вітали щирими аплодисментами, а, віддаючи глибоку шану полеглим, устали. Долоні ж очільників УПЦМП не могли зійтися для оплесків, а відомими тілесними місцями владики "приросли" до сидінь.
Реакція суспільства була обурливою і Онуфрій спробував її пригасити абсурдним і недолугим обґрунтуванням, — мовляв, це наш протест проти війни. Пояснення, мабуть, не зрозуміли навіть його прихожани: воно ніяк не стикується з логікою. Якби УПЦ МП продемонструвала такий демарш у Москві, то він би заслуговував у нас аплодисментів. Тут же УПЦ МП виклично засуджувала наш героїчний опір загарбникам: "Здавайтесь, ми ж брати-одновірці, тоді припиняться вбивства, настане мир". Знайоме нам: Січ Запорізьку за такою ж порадою її духовного наставника, архімандрита РПЦ, професійні воїни здали без бою, вона перестала існувати.
Вчинок своїх очільників клірики УПЦМП стали реалізовувати на місцях, у селах, де діє лише їхній храм, і склалась ситуація так, як в цьому селі. Абсурд релігійним трактуванням не поясниш. Обурливі вчинки продовжувались і після надання ПЦУ Томосу: мовляв, це інша конфесія, неканонічна Церква. Розрахунок на людей, які лінуються, не хочуть, чи в силу неможливості, не в змозі осягнути пораду Святого Письма: пізнайте Правду і Правда визволить вас. Ну, і на тих, хто сліпо вірить лукавому звинуваченню московських кліриків, їхніх очільників. У них інша підстава.
Тут, знаєте, треба трохи заглянути в далеку історію Церкви. Дуже корисно. Адже свою канонічність РПЦ здобула^ неканонічно. Звичним для Росії методом: насильство, лукавство, підкуп. Московська церква, що була у канонічному підпорядкуванні української — Київської Митрополії, у 1448 році самовільно проголосила автокефалію, без згоди Царгородського Патріарха. Цю "незалежність" у релігійному світі не визнавали 141 рік. Царі всіляко намагались узаконити це самоуправство, але не вдавалось. І от Вселенський патріарх Єремія прибув у Москву.