Ось вона, хімія.
22.03.
Весна.
Незвична цивільна зима без світла, без драйву великого міста, практично без соціуму, зате з торохтінням невидимих шахедів у чорному нічному небі та чергами зенітних установок "Браунінг", яких удень і не побачиш ніде, тягнулася так довго, що, здавалося, ніколи не скінчиться. Більшість Города, як і вся Україна, без світла ще й мерзла, повикидавши колись грубки та встановивши сучасні газові системи опалення, в яких без електрики ані котел не працює, ані вода не циркулює, зате ми з Алісою щодня подумки дякували дідові з бабою, котрі виявилися колись настільки далекоглядними, а, можливо, просто вкрай консервативними, хоча, по правді кажучи, причини тут могли бути зовсім інші та нами сьогодні просто неуявимі, що зберігши, хай і дещо морочливе, зате абсолютно незалежне від зовнішніх обставин пічне опалення, вони в найпростіший спосіб змогли запобігти холодомору онуків. Яким би тріскучим не був за вікном мороз, яким би тривалим не був блекаут, але завдяки грубці в нашій спальні температура жодного разу не опускалася нижче двадцяти градусів навіть в обід наступного дня, навіть попри всю ніч відкриту кватирку – спочатку Аліса дуже боялася отруїтися чадним газом, а потім ми так звикли до притоку свіжого повітря, що вже й не мислимо спати якось інакше. Здавалося б, ну що там тієї грубки, що там ті два десятки спалених в ній дубових полін, але цього цілком достатньо, аби комфортна температура трималася без будь-яких додаткових джерел тепла навіть у ванній кімнаті, навіть на кухні, хоча обидва приміщення знаходяться від її гарячих стін за кілька метрів, правда, майже весь час із відчиненими дверима. Трьохвідерна ж емальована каструля на плиті грубки забезпечує нас гарячою водою від самого початку блекаутів і на всі випадки життя – хоч посуд помити, хоч самим помитися: портативний кемпінговий душ на акумуляторі, придбаний лише за кілька сотень гривень, всю зиму дарував хай і мінімальний, але нами високо цінований комфорт у кілька хвилин насолоди.
Та варто було з першого березня встановитися плюсовій температурі, як всі обмеження по світлу тут же й припинилися – так несподівано, що ми тижнів зо два все ніяк не могли звикнути до відсутності блекаутів і без потреби планувати роботу під графік подачі світла, чи в скаженому поспіху робити заплановане, доки воно є. Та й узагалі, казали ми одне одному, коли блекаути припинилися, світло, це таке, виявляється, баловство, така цивілізаційна надмірність, що нема чого вмикати його й тепер – звикли, й нормально жили в напівсутінках. Не те, щоби взагалі без нього, але з акумуляторними світильниками, яких цілком вистачало для наших повсякденних скромних задач: протопити грубку, приготувати їжу, повечеряти, повтикати в смартфоні, чи послухати аудіокнигу. А для мрій та планів на майбутнє, не кажучи вже про любощі, світло взагалі непотрібне.
О-о-о, ці наші плани, часом під торохтіння чортових шахедів і роботу ППО! Вони набували нечуваних розмахів, а відтак і особливої ваги. Звідки в моєї Аліси, цієї рафінованої містянки, проросла раптом суто селянська жага саджати?! Почалося все з її намірів зайнятися розсадою помідорів та перців, і я розумів, що це сталося винятково під впливом Алісиної клієнтури. І все було би нічого, якби потьмарення не перетворилося на пошесть, яка щоденно набувала якихось прямо гротескових обширів: мені довелося щодня вислуховувати дедалі ширший перелік "культур, без яких наш город просто неможливо уявити".
"Та ще й як можливо! Коли ти тут з'явилася, люба, в мене на тім городі було штук шість чи сім оцих "культур", та й ті натикано руками добросердих сусідок, а не моїми власними, проте, пам'ятаєш, як тобі сподобалось торік "ходити в зелений супермаркет"? А тепер твій особистий список давно перевалив за два десятки й немає жодної гарантії, що він остаточний! Але яка потреба в тому надлишку? Та жодної! Ти хоч уявляєш, що то за праця з ранку й до ночі в позі рибальського гачка?! Де ти час на все знайдеш, хотів би я знати? До речі, цього літа допомоги від сусідок ми вже не діждемося, тому чим глобальніші твої плани зараз, тим більший клопіт матимеш потім."
Звісно, я проговорював це мовчки, про себе, бо навіщо ж завчасно відбивати в людини ініціативу, лякаючи страшними наслідками? Нехай ліпше дізнається про них із власного досвіду, бо досвід це про те, чого в жодному разі не можна робити, й формується він винятково на власних помилках. А допомогти своїй половинці я завжди зможу – чарівним засобом, що зветься "Раундап". Нишком застосую цей городній дефоліант, а потім скажу: "Ну, посохло; мабуть хвороба якась – буває. Наступного року в тебе точно все вийде." І так ото воно якось саме собою й прийде до оптимального варіанту в тих же сім, чи нехай там вже десять "культур" – але ж не двадцять з гаком! Тут головне самому не запанікувати.
Бо я, по правді кажучи, теж маю плани, але на сад. Що горо́д? Горо́д – суєтна сфера жіночого божевілля, чи то пак захоплення, котре я жодним чином зрозуміти не можу. На городі поміж картоплі, чи огірків, у притомному стані не полежиш, під пекучим сонцем жодна глибока думка твою голову апріорі не відвідає – хіба що тепловий удар. Від саду ж віє аристократизмом, спокоєм і якщо не філософськими роздумами про вічне, так принаймні спогадами про сутність Ньютонових законів фізики чи теорії ймовірності: впаде оте яблуко тобі на голову чи десь поряд із нею, і якщо впаде, то через те, що вже достигло, чи то черв'як його надточив?
І знов же: в саду можна повісити між двома деревами гамак та й лежати в ньому безтурботно з книжкою Марка Аврелія чи там Літопису Самовидця, гризти при цьому яблуко, впале тобі на голову, або поряд із нею, випльовуючи, якщо раптом трапиться, черв'яка куди прийдеться, не переймаючись про порядок як у хаті, та правила гарного тону, а потім взяти та й заснути, не дочитавши речення, й книжка сама собою впаде тобі на груди і це буде так по-сковородинськи, по-мудрецівськи – справжня радість сердешна. Розбудить мене, звісно ж, цілунок Аліси, яка йтиме садом зі свого городу, аби змити під душем його пилюку та свій солоний піт, тож ми підемо вдвох і там під струменями води забудемо все – і втому від сапки, і мудрість Аврелія...
Та крім горо́ду і саду є в нас іще й двір, а в житті існує таке поняття, як ландшафтний дизайн і я не забув, що моя творча діяльність тут почалася з посадки кількох маленьких хвойних кущиків – відповідно, цю справу слід якимось чином продовжити – само собою в поміркованих масштабах. І от варто було мені вголос помріяти про кілька нових ялівців та зону барбекю з мангалом і, можливо, суто теоретично, з отим азійським тандиром – примітивною піччю на кшталт української діжки, яку азіати виліпили з глини й лишили просто неба, бо навіщо там за їхньої спеки додаткове джерело тепла в житлі? – як Аліса з ентузіазмом підхопила мою ідею, розвинувши її до вселенських масштабів: тут тобі й нові доріжки з плитки, і сучасне озеленення, і рокарії з міксбордерами, і розарій, і перефарбування фасаду нашого будинку, і новий паркан, і тераса з перголою перед входом, і вертикальне озеленення на додачу, і все це під тим соусом, що двір етносадиби має бути візитівкою нашого майбутнього бізнесу... Я мусив погодитись, сприймаючи це як гру: спочатку неохоче, за тим, сам запалившись, навіть додавав дещо до її візій – суто гіпотетично, звісно. Звідки ж я знав, що вона вже через три дні покладе переді мною не тільки сам візуальний проєкт, але й густо списаний з обох сторін аркуш із претензійною назвою "План робіт по ландшафтному дизайну подвір'я та екстер'єру будинку" на двадцять шість пунктів! Я рішуче повстав, але мій опір було придушено з ієзуїтською жорстокою вишуканістю, котра включала в себе батіг розчарування в етнотуризмі та пряник похвали моїм натрудженим рукам. Тепло наших стосунків мені дорожче побутових дрібниць і перемог у непринципових суперечках, тому я вирішив, що сам час внесе корективи в мрії моєї дизайнерки, бо, щоби стрибнути вище п'ятої точки, потрібно бути принаймні Ярославою Магучіх, а нам, звичайним смертним, це не під силу. Тому попри все я таки вірю, що замість невпинної важкої праці в дворі матиму й гамак, і книжку, й сон в саду, і спраглий поцілунок солоних від поту губ моєї Аліси...
Розмріявся. Тут четвертий тиждень у світі коїться вже зовсім казна-що: в останній день зими Ізраїль та Сполучені Штати почали бомбардувати Іран, одразу ж повбивавши мало не все його вище керівництво, рознісши на щебінь і металобрухт купу військових об'єктів та заводів. Але того, на що ми всі чекали, не сталося, іранці попри все не здалися, заходились, мов божевільні, обстрілювати направо й наліво своїх сусідів, заблокували Ормузьку протоку і вже за два тижні після початку війни світ почав сумніватися в перемозі нападників на Іран. Рудий, трохи не в собі, нарцис, що уявляє себе володарем світу, топчеться по земній кулі, мов слон по тегеранському базару, а земляни принишкли, наче миша під віником, розуміючи, що від них тепер абсолютно нічого не залежить, бо світова система безпеки давно зруйнована Росією й нині остаточно руйнується США. І тому з кожним днем на планеті все менше симпатизують Штатам та все більше пригадують старі гріхи Великого розбійника з Вашингтону. І це саме по собі вже дивовижно, бо хто би міг подумати місяць назад, що світ почне вболівати за Іран з його людожерським режимом і навіть світові демократії відсахнуться від лідера вільного світу, яким донедавна вважалися Сполучені Штати. Все перемішалось на білому світі – добро виглядає як зло, а зло рядиться в одежі невинного страждальця.
Світ наш робить дивний кульбіт, але біда у тім, що ніхто не знає чи вдасться йому виконати цей акробатичний трюк настільки вдало, аби знову опинитись на ногах. Ця світова мода на самовбивчі речі, що охопила чималу частину землян – то обирають президентами людей, котрі потім кидають своїх виборців у вир скажених випробувань замість обіцяного благоденства, то алогічні дії політиків, як у мадярів, словаків або поляків, котрі взялися за спиною України чинити їй абсолютну гидоту, в той час, як та їх захищає – це що? Протиріччя, як ознака переходу земної цивілізації на вищий рівень свого розвитку, чи протиріччя – свідоцтво її деградації та початку занепаду?
Ти слухаєш світові новини й думаєш: яким же маленьким став він лише за два останніх десятиліття! І що вже тоді казати про світосприйняття наших батьків – певно, для них світ змалів на порядок, жаль, декого вже не спитаєш...