А започаткувати музей в орендованому приміщенні взагалі погана ідея. Ніщо його так не знищить, як вибрики орендодавця. Раптом через рік-два-п'ять ти передумаєш і що далі? Куди я подіну експонати? Це все одно, що... – я намагаюся підібрати якесь гоже порівняння, – ...що тропічні квіти з оранжереї посеред зими на мороз викинути. Розумієш?!
– Да все я розумію, Хлібе! Щоб ти хотів знати, прадід мій Євграф Пантелеймонович власним коштом каплицю колись поставив, церковним старостою довго був, люди його за це шанували. Відновити прадідову каплицю я не потягну, бо від неї й сліду не лишилось, да й люди наші не дуже тепер богомольні, дак хоч музей нехай буде. Знаю точно, що Євргаф Пантелеймонович мою ідею схвалив би.
– То що тобі заважає відкрити його самостійно?
– Я не дуже на цьому знаюся, мені партнер потрібен.
– Але ж ти розумієш, що, по суті, маєш пожертвувати своєю власністю і дороги назад уже не буде?
– Тобі на крові поклястися, чи як? – усміхається Осадчий.
– Що кров? – і собі всміхаюсь я. – Колись землю їли, клянучись. Знаєш яка вона на смак?
– Доводилось куштувати, – кривиться правдолюб. – Донецьку, вперемішку з вугіллям. Двічі присипало.
"Ого! Своя людина." І лише тепер я помічаю, що мій співрозмовник зі слуховим апаратом: неспроста це.
– Де був? – між нами відразу встановлюється особливий, непомітний і незрозумілий для інших зв'язок без зайвих слів.
– За сім років де тільки не довелося. Остання локація в Часику[70].
Не місце тут вдаватися до споминів та обмінюватися враженнями. Нехай колись.
– Добре, погоджусь на твою пропозицію, але за умови, що ти прийматимеш у цьому безпосередню участь не просто як власник приміщення, але й щоденною участю в організації роботи музею.
– Думаєш, злякав? Якщо ви не проти, запрошую до себе в гості – прямо зараз. Я хоч і не історик, але в темі, можна сказати. Історія моє хобі. Ходімо, покажу вам дещо.
Ми перезираємося з Алісою. Ця сльота, і їсти вже хочеться, а там і грубку топити... Але ж вікно можливостей може будь-якої миті зачинитися, тому не варто гребувати таким шансом, коли доля сама його тобі пропонує.
Трикімнатна квартира в цегляній двоповерхівці, кімнати, заставлені стелажами з книгами, які одразу ж, наче магнітом, притягують до себе Алісу, на лоджії дві шафи по її краях заповнені старовиною, артефактами: і кам'яна сокира, й скребки, й накінечники стріл та списів, і бойові сокири Середньовіччя, й рештки кольчуги, умбон якогось щита, стремено, іржава шабля, навіть маленька козацька гарматка. Про всілякі горщики, мідні казанки, ментик гусара й інше багатство навіть казати нічого – на музей не дотягує, на приватну колекцію вистачить.
– Звідки це в тебе?!
– Не переживай, музеїв не грабую, – усміхається Осадчий, – половину життя збираю. До війни з металошукачем трохи бавився: чогось видатного не розкопав, але дріб'язку всякого цілу купу наносив. У копачів дещо купив, по людях назбирав: у них знаєш скільки всього лежить – ти навіть уявити собі не можеш! Мріяв колись про домашню колекцію, як показуватиму її гостям, розповідатиму... Наївний такий!
– Чому ж наївний? – підійшовши, втручається в розмову Аліса. – Що тепер заважає?
– Місця немає. Мене й так дружина зненавиділа за те, що замість морського відпочинку я гроші на книги витрачав, а тут ще й "мотлох" цей, – Ігор киває на артефакти, – тож вона в двадцять другому виїхала в Польщу, зі мною розлучилася, чув, уже й поляка собі знайшла. Донька у Львові, в неї все в шоколаді, квартирка ця їй не потрібна, син у військовому училищі, теж повертатися сюди не хоче. Гостей збирати не маю ні приводу, ні бажання, та й колекцією хвалитися ні перед ким, і розмістити її, як бачите, в квартирі ніде, а сам я сьогодні живу, завтра помру. Так що...
– "Помру"... Нащо так говорити?! – я невдавано злюся.
– Я ж ледь чую, зі слуховим апаратом ходжу, і праве око майже не бачить – акубаротравма з сильною контузією. Голова розколюється. А отут в шиї, – Ігор показує пальцем біля ключиці, – уламок від кабчика – в сонну артерію вперся й сидить. Хірурги в Дніпрі побоялись видаляти. Тому сьогодні живу, а завтра... Недарма ж підчисту списали.
Ми з Алісою приголомшено мовчимо. Клята війна, довбана русня!
– Я в будинку прадіда ремонт робив, бо думав колись переїхати – там місця досить і на бібліотеку, й на колекцію. Наче небагато й лишилось; якби не Буймистрова підлість, вже би все готове було. Тому коли почув твою ідею про народний музей, подумав: "Ось те, про що мріяв! Коли не я, так інші доведуть до ума." Не все в житті грішми міряється. Мені пам'ять дорожча грошей. Хочеться, щоб пам'ятали в Городі про Осадчих, і, само собою, конкретно про мене. Хай ми й не масштабу Терещенків чи Ханенків, але користь Городу від нас була і тут такі люди потрібні не менше, ніж у столиці.
"Відверта людина. Знає собі ціну й не боїться виглядати нескромним. Мені б так."
– А в чому суть вашого з Буймистром конфлікту?
– Розумієш, за законом власник будинку, тобто, я, має право придбати земельну ділянку, на якій він стоїть, якщо орендує її. Будинок мені нав'язали ще в дві тисячі восьмому – щоб не стояв пусткою і не псував загальну картину центру. Я погодився, бо ж як-не-як його прадід збудував і в ньому жив; хоча й купив за безцінь, але потім ледь не всі гроші йшли на ремонт, та й за оренду землі справно платив майже двадцять років. Ну, а коли півтора роки назад мене комісували, приїхав – а на моїй ділянці, за будинком, зять Буймистра незаконно склад поставив, товар там тримає і я через це не можу тепер ні газ для опалення підвести, ні каналізацію зробити. Тоді я вирішив купити землю, але селищна рада вперлась і ні в яку! То я подав на них до суду і суд вирішив справу на мою користь.
– Так під час війни ж нібито заборонили землю купувати. Принаймні я таке чув.
– Можна, якщо ти її орендуєш. Буймистер за зятя топить; підмовив кілька депутатів і ті зумисно не голосують або утримуються, й сесія не може прийняти рішення. Він думає, що найрозумніший і весь світ круг пальця обведе. Чернігівський адміністративний суд вже двічі зобов'язував його як голову селищної ради забезпечити прийняття рішення відповідно до закону, а він знову дурника вмикає. Та я ще в січні звернувся до виконавчої служби із заявою про забезпечення рішення суду. Там покрутились-покрутились і прийняли до виконання, а далі розмова коротка: спершу штраф, а потім кримінальна відповідальність – до трьох років позбавлення волі. Мені вже повідомили, що в четвер скликають позачергову сесію: значить Буймистру зрозуміло пояснили, що його чекає, так що моє буде зверху!
"Ну нічого собі: виявляється, виконавча служба не тільки з аліментщиків борги вибиває, але й немайнові спори вирішує! Добре, коли закони знаєш."
– А тепер ходімо, покажу вам будинок прадіда.
У Городі все під рукою. Ще якихось метрів сто і ось уже на паралельній вулиці звичний тепер для нашого ока півтораповерховий цегляний будинок з напівпідвальним приміщенням – суто європейська провінційна будівля з фасадом без прикрас у стилі модерну, як то воно є по столицях, та не надто великими вікнами. А двері важкі, ковані – вочевидь, за сто останніх років ніхто так і не схотів замінити їх на більш сучасні – невже ж таки вистачило розуму не чинити глупства?
Всередині, за дверима, прямі сходи на другий поверх і кілька сходинок убік та вниз – до напівпідвального приміщення, де, власне, й знаходилася колись посудна крамниця Осадчих. На другому поверсі жила родина господарів.
– Тут за есересеру суд знаходився, – вводить нас у курс справи Ігор, – все-таки люди освічені як-не-як, тому сходи, підлога, вікна, двері збереглися без особливих втрат. Жаль тільки, що прадідові меблі зникли – гадаю, по домівках розтягнули, пролетарі нещасні...
– Слухай, – осяває мене шикарна думка, – тут можна зробити музей побуту двадцятого століття! У нас повно речей ще від мого прадіда! Там стільки всього: і меблі, й посуд, і одяг, і всяке начиння: хлів під зав'язку забитий.
– Не може бути! – Ігор світиться щастям. – Нас сама доля звела!
І ми втрьох забуваємо й про голод, і про час, і про невідкладні справи – обговорюємо, плануємо, фантазуємо, доки в будинку не починає сіріти: важкі зимові сутінки нарешті повертають нас до реальності, в якій людині необхідно харчуватися, гріти житло грубкою, думати про завтрашній день понеділка й виживати без електричного світла. Довбана русня!
Дуже знехотя розходимось, обмінявшись номерами мобільних. Дорогою Аліса висне на моїй руці – неспростовна ознака піднесеного настрою.
– Які твої враження від цього всього? – запитую я, знаючи, що відповідь мене задовольнить, але ж цікава її інтерпретація!
– Сьогодні мені все сподобалось! Найперше – як городяни свій родовід знають та цінують; я їм у цьому щиро позаздрила, чесно! У Города є свій характер від старовини, особливий такий, наче у в'яленої риби чи сухофрукта: можливо, для сторонніх він малозрозумілий, можливо, хтось поглядає на нього зверхньо – як я донедавна – так-так, не дивуйся, це абсолютно чесно! Знаєш, я сиділа й тихо їм заздрила, бо про своїх я практично нічого не знаю...
Я мовчу, лише міцніше стискаю Алісину долоньку: це її зізнання у власній неправоті там, у харківському ресторані, це така форма вибачення переді мною – вкотре вже, і треба бути дурнем, останнім ідіотом, щоб не розуміти цього та тиснути на душевну рану, впиваючись слабкою позицією дружини.
– І всі твої ідеї в самісіньке яблучко були, – продовжує вона, підбадьорена моїм мовчазним потиском руки, – і з Ігорем нам пощастило: правду він каже –мовби від самої долі подарунок. От якби все це вдалося реалізувати!
– А знаєш, чому все почало так вдало складатися?
– Ні.
– Винятково через те, що ти нарешті зробила вибір і приєдналася до проєкту по-справжньому. Ходімо, мені ще відео монтувати.
Тепер вона мовчить, тільки намагається на ходу притулитися до мене; я обіймаю її за стан і ми вже без розбору тьопаємо по сніговій каші, що починає шерхнути під морозцем, який насувається на Город разом із пітьмою – схоже, кінець відлизі – та нам байдуже на те, нам аби швидше додому дістатися. Підозрюю, що монтажем доведеться займатися вже завтра.