Це були ті, кому пощастило врятуватись. Вони привезли перший документальний доказ джерел "Волинської трагедії" — невеличку книжечку Жуківа, ілюстровану світлинами — "Нищення церков на Холмщині у 1938 році", видану у Кракові в 1940 році. Жахливо і огидно читати. У наше село потрапила дочка Кравця Миколи з с. Бабичі на Холмщині, Марія, яка стала нашою сусідкою. Її дядька і його дружину бандити живцем закопали в гній. Село знищили. Сусіднє село Сагринь оточили, не менше 850 жителів вбили, спалили, замордували. Майже щоночі з якогось боку яснів горизонт — горіли українські села, їх зникло на Закерзонні понад двісті. То не геноцид? Мій знайомий Євген Швай, теж холмщак з с. Сичин, розповів про жахливе: людину клали між двох дощок, які зв'язували, і живцем розпилювали навпіл. Це вже не вбивство, а щось таке, що й слів не підбереш. Про це мені не хотілось згадувати, бо взаємні докори завжди ведуть до чвар, особливо щодо архічутливих і гонорових.
Історично ситуація склалась так, що один ворог завдав болю обом. Нам завдає і тепер. Ми мужньо боремось, не мовчимо і про його минулі жахливі злочини. Польському народу він завдав стільки кривди і болю, що вони у сотню раз масштабніші, аніж ми завдали полякам у двох згадуваних регіональних конфліктах. Згадка про Богдана Хмельницького, а нині "Волинську трагедію" викликають роздратування у Польщі. А от поділи Польщі, криваві придушення повстань, масові розстріли поляків НКВС в ході "Польської операції", розстріл 1940 року 22 тисяч полонених офіцерів і солдат, такої реакції не викликають. У 2010 році Росія здійснила авіатрощу урядового літака поблизу Смоленська, в якій загинуло 96 чоловік, чи не вся урядова польська еліта на чолі з Президентом Лехом Качинським.
Чи є хоч спроба класифікувати хоча б згадані злочини Росії, які вона завдала Польщі, як геноцид, притягнути її до відповідальності, чи хоча б використати це у передвиборній боротьбі? Ні і ні. Перед сильнішим, хоч він і тепер ворог, зник польський гонор. Безслідно, мов сіль у воді. Абсолютно мовчать у Польщі й про те, що 700 тисяч мобілізованих в Україні загинули, визволяючи її від нацистів. Злочини останніх проти поляків хіба визнані геноцидом?
А от вбивство поляків у регіональному польсько-українському конфлікті, фактична кількість яких дуже суперечлива, і політики визначають її голосуванням, — то вже явний геноцид. Так, українці вбивали поляків. Так само як і поляки українців. Однак ми боролись за свої етнічні землі. Кожна нація бореться за своє виживання з поневолювачами, це аксіома. Однак аморально використовувати мертвих для досягнення політичної мети — атестуючи себе як палкого оборонця нації, здобути владу на виборах. Удвічі аморально це робити, коли твій сусід, спливаючи кров'ю, захищає свою державу, а разом з тим і Польщу, від спільного ворога.
Та все ж мені здається, що ця епізодична спроба роздмухати війну пам'яті у частини населення Польщі небавом зупиниться, добросусідство і порозуміння візьмуть верх. Тим більше, що Польща і нині допомагає нам. Усвідомлення, що на полум'ї ворожнечі грітиме руки Путін, здоровий глузд і логіка загасять тліючий жар.
МЕДАЛІ "ЗА ГРОМАДЯНСЬКУ МУЖНІСТЬ"
Прізвища Бутусов, Шабунін, журналістів-розслідувачів "Схем", "Наші гроші", "Української правди", "Слідство інфо", "Bihus info" тощо завжди викликають інтерес. От знов Бутусов, редактор "цензор.исі", кілька разів засвітився гострими публікаціями. Важливі теми, неприємні для влади, вищого військового командування, Президента. Обєктивно, грамотно подає. Резонанс, який вони викликають у суспільстві, змушує владу реагувати.
Зважмо, недержавні організації, антикорупційні волонтери порушують важливі питання, що руйнують державу, єдність суспільства. Добровільно, нелегко, навіть з ризиком для життя. Ну, як їх "любить" влада, не кажучи про бізнесові кола, не варто говорити. Певне, любити когось чи щось, не змусиш. А от цінувати їхнє подвижництво, якщо влада, справді на сторожі інтересів народу, потрібно. Вони добровільно, без преференцій виконують те, що повинна робити вона, отже, достойні моральних винагород. Якщо таких не буде, треба встановити народні.
Як не дивно, але такий прецедент трапився давно, до того ж в часи горбачовської перебудови, коли ще нами керувала КПРС — "розум, честь і совість епохи". Для журналістів тоді трохи послабили партійну вуздечку. То ж це на повну використав журналіст Артем Боярчук. На тлі інших його публікації відзначилися гостротою, сміливістю, то ж читачі сприймали їх, як ковток свіжого повітря. На ту пору він навіть замахнувся на тіньового господаря області — секретаря, члена обкому, Героя соцпраці, кандидата наук, а в натурі — корупціонера, диктатора-самодура, лже-героя. Це було великим ризиком.
І, коли розвінчувальна стаття вийшла на шпальтах всесоюзної газети "Сельская жізнь", вона стала вибуховою на весь Союз. На Волинь прибули делеговані найвищими партійними інстанціями комісії з Москви і Києва. Та навіть вони не змогли спростувати фактів. Певно ж, влада зберегла мовчанку, хоч рипіла зубами, та все ж змістила партійного бонзу з високого крісла. Зате суспільство, зголодніле за правдивим словом, справедливістю віддячило журналісту. Попри шаленний спротив владі, у 1990 році, на виборах до українського парламенту, виборці віддали перевагу йому, а не партійному високопосадовцю. При незалежній Україні удостоєний державних, церковних нагород, але ту, мабуть єдину серед колег, почесну грамоту "За гражданскоє мужєство" з підписами усіх членів редколегії "Сєльской жізні", вважає теж високою. Бо вона не від влади. Чому б нашій владі не запровадити для тих, хто жертовно очищає державу від бруду, руйнації, оригінальну нагороду "За громадянську мужність". За фронтову мужність нагорода є. А тут, у боротьбі з внутрішнім ворогом, який так само небезпечний, мужність треба мати часто не меншу.
Є РЕКОРД!
Занотовую: 20 грудня 2024 року. Упокоєно 2 240 орків, 8 танків, 24 броніки, Ух, молодці! Співати хочеться!
ВІД ПЛАЧУ БІДА НЕ ПОМЕНШАЄ
Геть, ніби на замовлення, всюдисуща журналістка Катерина Зубчук, видала матеріал про долю Романа, якого я згадував при розмові з Ніною. Хлопець одиноко живе у селі, без двох ніг, руки. Минуло трохи часу, читаю знов її матеріал про резонанс від першої публікації. У житті Романа після того багато змінилося на краще. Ставлення влади, односельчан, навіть незнайомих, до його буденних проблем. Дві жінки приїхали до нього з Ковеля. Катерині зізнались:
— Прочитали про нього — розплакались. А потім думаєм — що сльозами зарадиш? От і вирішили допомагати...
БОЛЯЧЕ ЗРОБИВ ЛЮДИНІ. ХТО?
Гарячкуватий Явтух Дичко на цей раз був стриманий.
— Романе, — каже, — ти тоді правильно казав про ту тисячу. Я не вельми повірив. Пішов на пошту, потім в сільраду. Кажуть, треба купити той смартфон, або почекати роз'яснень зверху. Та ж той апарат вартує тисяч вісім. Зачекав три місяці, питаю поштарку. Нема нічого. "То я, — кажу, — маю три тисячі, то без його тисячі обходився, то й обійдусь". "О, — каже вона. — То я зарплати маю майже стільки. Я почекаю". "А я — ні, — кажу. — Перепиши ти мою тисячу від Зеленського Президенту". Мабуть, гребе і так мільйони, то ж хай багатіє".
— Знаєш, — кажу, — наш Президент дуже скромну зарплатню має — 28 тисяч гривень на місяць.
— Всього-навсього? — присвиснув у недовірі Явтух. — Та то ж наш голова громади стільки бере. Всі президенти такі скромняги?
— Ну, то офіційно. Янукович, Кучма офіційно теж мало брали. Ти б запитав у поштарки, чи знає вона скільки офіційно має її головний начальник у Києві, Смілянський, здається.
— Цікаво. І скільки?
— За рік має 22 мільйони гривень. В доларах — більше півмільйона. А Президент США — 400 тисяч. Він не рекордсмен. Керівнику "Укрнафти" держава дає більше 27 мільйонів. Такий собі ловкач Лещенко, член наглядової ради, щомісяця гребе по 350 тисяч гривень, а члени правління "Укрнафти" мають по 450 тисяч гривень. Украй "небезпечна" робота. А хлопці на нулі, — які утримують державу, щосекунди ризикують життям, всього 130 тисяч. Про пенсію місячну 246 тисяч, чи навіть 340 тисяч, не чув? Першу має голова ЦВК часів Януковича, якого за фальсифікацію результатів виборів назвали Підрахуєм, Ківалов з Одеси, а другу — суддя Конституційного Суду Шаптала. Вони ще й зарплату гребуть космічну...
Бачу, що тими цифрами з інтернету я добив емоційного односельця. Явтух якось поник, мовчки подав руку.
Романе, далі мені нема про що казати. Бувай.
Повернувся і пішов. Думаю, навіщо говорив про ці перекоси соціальної справедливості? Несамохіть завдав людині душевного болю. Але ж хіба то моя вина? Вищої влади, яка з кишень мільйонів людей збагачує "бідолаг". То ж мовчати про це не можна, бо до неї нема гальм, окрім реакції суспільства. От, коли після інформації Бутусова про корупційні МСЕК, прокурорів-інвалідів, яким мали в наступному році підвищити "мізерну" зарплату, воно збурилось, МСЕКи ліквідували, заплановане підвищення прокурорам відмінили. Але чиновникам і держслужбовцям потихеньку місячні зарплати потужно збільшили, навіть в середньому, одразу на 24 тисячі гривень, а в деяких — до 120 тисяч. Тим часом кожен четвертий пенсіонер має менше 3000, а половина всіх — менше 4000. Керівники встановлюють собі захмарні ставки, премії. Обмежень нема, вільне плавання проблеми. Схоже, влада не зважується тривожити свою чиновницько-управлінську армію від якої й сама залежить. Все це розхолоджує суспільство, працює проти його єдності у важкий для держави час. Невже цього не розуміє влада?
ПРИГОЛОМШИВ ПОДАРУНКОМ
Гуде все село. Які щедроти душі відкриваються у моїх земляків! От жила собі хазяйновита пара Віра і Михайло Голубці. Михайло наш, вона з сусіднього села. Він шоферує, вона прибиральницею в школі. Хату пристойну звели. Та от діток за одинадцять літ не надбали, хоч обоє хотіли. Віра по лікарях різних їздила, та нічого. Михайло недавно пристав до волонтерства з своїм бусом, залучив до спілки Федір з Ковеля.
Поїхав з ним Михайло раз, другий. На третій — самостійно. І щось затримався, навіть на два виклики не відповів, то ж Віра занервувала. Через трохи сам зателефонував: "Все добре. Через два дні буду дома.