Вухо вловлює в гаморі чиюсь репліку-спогад про тутешню стару пані, котра дивом дожила до початку семидесятих років минулого століття й дивувала городський пролетаріат своєю звичкою пити натщесерце теплу воду, робити фізичні вправи та замість порпання в городі, сидіти біля будинку, в якому жила, на осонні, прикриваючись від проміння старезною парасолею та обмахуючи обличчя кістяним китайським віялом.
– Розкажіть, будь ласка, цю історію нам усім, – прошу я, – це дуже цікаво!
І ми слухаємо від старенької, вже добре за сімдесят, жінки направду дивовижну, але в той же час і цілком типову історію її двоюрідної бабці, Анастасії Толмачової, в дівоцтві Солодкої, що стала жертвою радянської влади.
– Вона була козацького роду, замолоду дуже красивою і ще до Першої Світової війни вийшла за молодого чернігівського купця Толмачова та й поїхала з ним у Маньчжурію, на КВЖД[69]. Там вони швидко розбагатіли, мали в Харбіні п'ять магазинів. Була в них дочка, проте померла ще в юному віці від холери. А в сорок п'ятому році СРСР воював із Японією і захопивши Харбін, зібрав там майже всіх російських емігрантів та примусово вивіз до Радянського Союзу. Чоловіка Анастасії розстріляли, а їй дали десять років таборів. Після Гулагу вона повернулася в Город ні з чим, з пустими руками, й жила, як бідна родичка, в будинку своєї сестри на дванадцять рублів пенсії – мінімальної на той час. Сестра її, моя рідна баба по матері, була колись за заводчиком, той цеглу робив і нею торгував. Будинок мали великий, якраз біля цегельні, та радянська влада з того будинку лишила моїй бабі лише третину, решту роздала під комуналки. Не знаю, як дві мої баби виживали, але Настя в горо́ді ніколи не працювала, мабуть, попри все відчувала себе панією. В її сестри, баби Ганни, було чимало китайських речей – до війни Настя не раз приїздила в гості, то навезла дарунків: я добре пам'ятаю і віяло те мережеве, з якоїсь кістки роблене, і термос китайський, і шовковий халат, і здоровенну валізу зі справжньої шкіри – таку, що й ми в неї з сестрою ховалися. З баби Насті всі поза очі підсміювалися, дивачкою вважали, та вона хоча й здогадувалась, образи своєї не виказувала. Вона й на життя ніколи не скаржилась, взагалі мало говорила, тільки сором'язливо, ніби про себе, усміхалась.Оце розповідаю вам, а вона, мов жива, перед очима стоїть – маленька, худенька і усміхається.
Зібрання наше якийсь час мовчить, перетравлюючи розповідь, потім присутні один за одним беруться розповідати власні сімейні історії – яку не візьми, всі такі колоритні, навіть попри невмілих оповідачів, і мені здається, що всі ми водночас починаємо опукло бачити цілу історичну епоху, що відійшла в минуле та ось-ось розчиниться в мороці часу. Я дивлюсь на Андрія Остаповича й відчуваю те роздвоєння, в якому він перебуває: з одного боку, як музейник, він розуміє всю цінність почутої інформації, з іншого – не знає як дати всьому цьому раду. Певно, так, такими голодними очима, має дивитися на улюблену роботу стара немічна людина: очима, здається, би все переробив, але немає вже ні сил, ні завзяття...
Найпростіше, але й зовсім безглуздо, було би дорікати йому привселюдно, та й не обов'язково привселюдно, що от, мовляв, бачите, Андрію Остаповичу, а я ж Вам казав! Що це змінить? Коли судилося тобі прожити в Городі решту життя, побачимо, що ти сам заспіваєш через двадцять років, повсякраз грузнучи в трясовині депутатської недалекоглядності й глупоти: вона кого хочеш зробить апатичним і відіб'є будь-яке бажання хоча би щось ініціювати.
Але й мовчати мені несила.
– Знаєте, про що я мрію? – звертаюсь я до нашої маленької спільноти. – Що ми з вами, наш Історичний клуб, зможемо, зорганізувавшись, зберегти пам'ять своїх родин – як інформаційну: світлини, спогади, архіви, так і матеріальну: предмети побуту, якісь сімейні реліквії тощо, аби все це не загубилося в часі й з одного боку виховувало нашох нащадків, а з іншого підносило славу Города, як самобутного міста з давньою історією. Повірте мені: далеко не кожне місто нашої країни може похвалитися таким спадком.
– Да-а... – тягне онука Анастасії Толмачової і маше знічев'я рукою: – Куди нам? Нікому воно не потрібне: ні владі нашій, ні онукам... Повмираємо – вони все на смітник повикидають, їм аби гаджети були; вже й книжок не читають, ото лише й здатні, що в Тік-Току дурниці гортати. В них же пам'ять наче в курки – забувають, що позавчора дивилися.
По очах присутніх я бачу, що вони з цим згодні. Та й я сам, коли чесно, ще вчора був близької до цього думки. Але взяти й отак легко здатися, погодитись? Тоді на цьому клуб наш своє існування й припинить, по суті, навіть не родившись, стане викиднем. Не першим й не останнім, але мертвонародженим, як безліч чудових людських ідей, котрі народились або надто рано, або дуже пізно. Ні!
– Ні! – переконано кажу я. – Так дійсно стається в дев'яноста п'яти випадках зі ста, проте лишається ще п'ять: навіть не один зі ста, а цілих п'ять! Я свого часу займався рекламою, тож скажу вам, що згідно теорії нормального розподілу – є така в математиці – саме два-п'ять відсотків будь-чого в природі мають унікальні властивості в своєму класі і саме вони рухають розвиток життя на Землі якраз через свою відмінність від решти подібних собі. Згідно з цією теорією будь-який товар купує максимум кожний двадцятий, хто його побачить – за нормальних, звісно, умов: про крайні випадки тут не йдеться. Тому опускати руки й казати, що в нас нічого не вийде – остання справа. Всі історії, які ми тут почули, вони вже є своєрідними експонатами майбутнього музею – цілком можливо, що досить скоро виникне нова форма музеїв – віртуальна, текстова: так само, як виникли й поширились аудіокниги. А якщо до цих оповідей додати ще й матеріальні експонати з ваших родин, коли родинні спогади побудувати навколо кожного такого експонату – уявляєте, наскільки цікаво та пізнавально це може бути?! Тому я всіх вас закликаю в жодному разі не викидати сімейні реліквії – бережіть їх, і давайте будемо гуртом робити все, аби вже найближчим часом: цього року, наступного чи хай там двома роками пізніше, ми змогли організувати музей родинних реліквій Города. Або музей ремесел, чи музей побуту. Не питайте зараз якоїсь конкретики – в мене ідеї завше виникають спонтанно, як ось ця – прямо тут, при вас, інколи в непідходящий, здавалося б, час, але якось так в житті складається, що саме їх я потім і реалізую.
Бачу, як загоряються в декого очі, навіть Чепурноус ожив, ніби аж стрепенувся, і це дає мені нову порцію натхнення:
– А давайте уявимо собі, що небайдужі до історії городяни принесуть свої родослівні, – хай навіть тільки те, що самі знають про батьків, дідів, прадідів, близьких і далеких родичів, – уявляєте, яка картина вималюється?! А коли ще робити це в майбутньому протягом десятиліть? Це буде така база даних для наступних поколінь по вивченню історії Города, якій заздритиме вся Україна: там стільки інформації можна буде витягнути – і про горизонтальні родинні зв'язки, і про соціологію, і про міграцію населення, і про соціальні зміни в прив'язці до загальної історії країни... Такій інформації ціни не буде!
Моя аудиторія ожила: соваються на своїх місцях, жваво перешіптуються – треба користуватися моментом!
– Пропоную: якщо нам дозволять і наступної неділі тут зустрітися, – я запитально зиркаю на Ірину Миколаївну, та ствердно киває головою, – приносьте свої родослівні: в будь-якому вигляді. Гуртом ми їх допрацюємо й тим покладемо початок архіву нашого народного, поки що віртуального, музею. На додачу до родослівних перезнімайте на телефони й також приносьте сімейні світлини – тільки з умовою, що люди на них будуть вами названі та вказаний період, коли світлина зроблена. Можливо, хтось із вас дружить з комп'ютером та готовий на добровільних засадах взятися за створення віртуальної бази даних?
– Я могла би, – по-школярськи піднімає руку онука Анастасії Толмачової, – до пенсії викладала в школі інформатику, з комп'ютером у мене жодних проблем.
– Тоді чекатимемо через тиждень перші матеріали. Принаймні я точно принесу, – чуття колишнього педагога диктує мені, що зараз гарна нагода завершити цей захід. – Започаткуємо з вами велику справу. І, як прийнято казати, дозвольте на цій оптимістичній ноті перше засідання нашого Клубу оголосити завершеним.
З нами прощаються, й оскільки вихід в протилежному від нас кінці зали, ми з Алісою мусимо чекати, доки всі вийдуть. Підійшли Чепурноуси, вітають з успішним дебютом, Андрій Остапович, розчулений ледь не до сліз, дякує за небайдужість і навіть за підхоплену естафету в краєзнавстві. А біля виходу топчеться, не інакше, як в очікуванні мене, правдолюб Осадчий – той, що воює з селищною радою. Цікаво, нащо я йому?
– Мене звати Ігор, – представляється він, коли ми підходимо. – Маю до Вас ділову розмову.
Зачувши про ділову розмову, делікатне подружжя Чепурноусів прощається, ми ж утрьох із Осадчим виходимо з нетопленої бібліотеки в невеселу зимову сльоту. З неба сипле мокрий сніг і тільки додає смутку на душі – яка вже тут ділова розмова, дідько!
– Як ви чули, є в мене будинок прадіда, стоїть без діла, бо ні газу немає, ні каналізації – це той, за ділянку якого я з селищною радою суджуся. – починає Ігор і тут же ошелешує пропозицією: – Готовий надати його під новий музей. Знаходиться тут недалеко – й двохсот метрів немає.
Я розгублений, не знаю, що казати. Раптом в одночасся, менше, ніж за три тижні, коли вести відлік від тієї пам'ятної сесії селищної ради і заяви Аліси, що в ній прокинулась спортивна злість, на повну відкривається вікно можливостей, про яке я ще на Новий рік навіть мріяти не міг: і ця ідея з Історичним клубом, спонтанна, як завжди, і одразу ж майже невичерпне джерело потенційних експонатів, а слідом, тут же – пропозиція приміщення під музей. Хіба так буває?! Надто вже все красиво для того, аби бути реальністю.
– Навіть не знаю, радіти, чи сумувати, – кажу я і відчуваю сильний потиск Алісиної руки: "Ти що, дурень?! Погоджуйся негайно!". – Справа в тому, Ігоре, що музей, як я це розумію, з одного боку справа на віки, тобто, назавжди, а з іншого – він себе ніколи не окупить.