А заявиш, що Голодомору-геноциду українців не існувало, — тобі ніц не буде. Це при тому, що кількість одних і інших жертв, неспівмірна. За жертви Ізраїль одержав від Німеччини величезну контрибуцію.
— Не знаю як це й назвати. Святотатство. Мертвих вже по сортах ділять живі, чи як? Хто ж то так вчинив?
— Так от сталось, і нічого не вдієш. Після перемоги відбувся міжнародний Нюрнбергський процес — суд над нацистським режимом і злочинцями. Нацизм був засуджений, визнаний кримінальним. Встановлено кількість жертв євреїв. За заперечення цих позицій настає кримінальна відповідальність. Та от незадача: серед переможців і суддів був інший злочинний режим — комуністичний, який вчинив значно більше злочинів. Але переможців не судять. Комунізм не був засудженгий, його злочини на міжнародному рівні не розслідувались. Тепер Україна і світ це відчувають.
Більше того, у світі, Україні йде боротьба наших, національно орієнтованих істориків, дослідників, з політично заангажованими колегами іншого штибу. То теж наслідок непокараного зла. Число жертв українців намагаються звести до 3,5мільйона, тоді, коли цифра жертв євреїв, залишиться непорушною. Борисе, то довго казати. Якщо тебе цікавить, то я дам тобі невеличку книжечку, яку мені презентував Микола Кузьмич, вчитель колишній, "Шість мільйонів втрачених і знайдених" називаається. Там якраз про все це, і про мільйони йдеться. Написав її німецький дослідник Ернест Цундел, якого не раз судили за це.
— Чого ж, давай. На старість про щось нове дізнаюсь. Як доживу, то на той рік і в моєму вікні свічка горітиме...
— Доживеш, Борисе. Зобовязаний.
ВІЙНА ПАМ'ЯТІ. В ЧИЇХ ІНТЕРЕСАХ?
Те, що нині переживає Україна, за суттю є не війною, а битвою. Всенародна, мужня, жорстока, кривава, генеральна, доленосна, Вітчизняна битва за життя держави, нації, аналогів якої не було в історії. Ми є учасниками і свідками чотирьох одночасних війн: збройна, гібридна з сильним і підлим агресором, своя, внутрішня — з корупцією. І ось зловісно блимає четверта — війна пам'яті, з боку недавно дружньої нам Польщі, яка багато зробила для нас на початку широкомасштабної агресії. З погіршенням ситуації на фронті наші стосунки стали холоднішати. Далі були точкові економічні удари — тривала блокада на пунктах пропуску для наших вантажів, яка змінилась на більш серйозну — блокаду нашого членства у ЄС, НАТО, доки не буде визначення винуватця "Волинської трагедії". На такій позиції стоїть навіть кандидат на президентське крісло.
А щойно в соцмережах читаю: двоє українських вчених — Микола Кучерепа, Ігор Гірич відкликали свої підписи під польсько-українським комюніке щодо оцінки цієї болісної для обох країн події, якій понад 80 років. Перший читав лекції з історії, коли там вчилась Ніна. Умовив, аби вона зв'язалась з ним, вони ж обоє нині працюють в університеті. Звісно, комюніке — це не урядовий документ, однак важливий, бо то слово фахівців. Професор пояснив: відкликали, бо їхні зауваги, пропозиції, обґрунтування, польські колеги відкинули, однозначну вину поклали на ОУН, УПА.
Небезпека від тліючих під попелом віків жарин конфліктів, окрім біди, для обох країн нічого не приносить. Як свідчить історія, від війни пам'яті до гарячої, не так далеко. На жаль, на найвищому рівні в наших сусідів не вистачає ні сили волі, ні бажання, ні логки, щоб віддати цю тему історикам, а суспільству — для пошанування жертв трагедії. Політикам — накласти табу для використання. Минуле стосунків наших народів надто складне, важке, визначити однозначно винного, неможливо. Але ж надто спокуслива тема для виборів, лежить, як кажуть, на першій полиці. Не треба шукати вад у свого опонента, зручно, просто, до того ж зводиш над собою німб суперпатріота, захисника нації. То ж час від часу ця дразлива тема педалюється, попри здоровий глузд, бо йде на шкоду суспільству, на користь ворогу обох держав, який ще й підживлює тліюче вогнище. Минуле заважає бачити реальну загрозу. Війну памяті міг би пригасити Папа Римський, однак з іншим світобаченням.
Польські дослідники свідомо абстрагуються від історичного стрижня важкої теми. У історії двох народів протистоянь, які до цього часу викликають у поляків гостре роздратування, небагато. Наймасованішою і найгострішою була національно-визвольна війна Богдана Хмельницького і згадувана "Волинська трагедія". У обох випадках причиною стала соціальна, релігійна, правова нерівність двох націй. Добре відомо хто був паном, а хто безправним наймитом. До того ж ким були поляки на етнічних українських землях Волині у 1943-1944
роках? Як не дивно, але ігнорується роль ляльководів — СРСР і гітлерівської Німеччини. Два смертельних вороги були однаково зацікавлені у міжнаціональному конфлікті, режисура якого для польських озброєних банд, батальйонів хлопських, частин Армії Крайової йшла з Москви і Берліна, нерідко здійснювалась руками поляків при допомозі німців та совєцької партизанки. Українські села захищали лише УПА.
Після проголошення Незалежності щодо згадуваної проблеми ми були майже беззбройними. Польща ж, одразу після війни почала вивчати її, збирати факти, свідчення. В Україні, яка тоді була у складі СРСР, про таке годі було говорити. За короткий час, після після розпаду Союзу, у Польщі було видано чимало літератури, публікацій на тему конфлікту. Вони, зазвичай, висвітлювали її з односторонніх позицій, хибували гіпертрофованим перебільшенням числа жертв поляків, бо про українські не йшлося. Хрестоматійним дослідженням у Польщі вважається книга Адама і Єви Семашків. Автори, які навіть не були на Волині, наводять абсолютно нереальні цифри, спотворюють багато фактів. Волинянин Ярослав Царук, який дуже вимогливо і скрупульозно досліджував цю тему, за 15 років об'їздив села кількох районів, на основі розповідей свідків знайшов багато невідповідностей, перебільшень, які спростовують фактаж Семашків. Це переконливо показала і ексгумація в с. Павлівка на Волині.
Певна кількість людей не може позбутись ностальгії за минулою величчю Речі Посполитої. Чомусь забуто девіз польських повстанців. "За вашу і нашу свободу!", мудрі слова Єжи Гедройца: "Без вільної України нема вільної Польщі". Європейську демократичну спільноту на протистоянні не збудуєш. Плідною спробою встановлення істини, порозуміння були міжнародні семінари істориків обох країн "Українсько-польські відносини під час Другої світової війни". Дискусійні матеріали видані окремими збірниками на Волині і в Польщі. Було досягнуто і порозуміння між президентами України і Польщі. Здавалось, лихо приспали.
Ба, ні. Знов здмухано попіл з притухлих вуглин, вони заіскрились. Президентські ж бо вибори. Наполегливість, з якою певна політична сила домагається від України визнання її вини у трагедії, апріорі свідчить про вже визначеного винуватця. Україна зробила крок до порозуміння, дала полякам згоду на проведення ексгумації останків жертв, хоча це мало що дасть, час робить своє. Про відповідну роботу на території Польщі не йдеться, нам не до того, йде війна. Тим більше, що на Закерзонні могили здебільшого понищені, занедбані, відшукати їх неможливо, немало пам'ятників поруйновано. А що ж маємо у відповідь на наш крок? У Сеймі зареєстровано проєкт документу, який визначає ідеологію ОУН-УПА фашистською, що у випадку схвалення може стати токсичним для добросусідства. Плагіат з московських наративів. Називається, "приїхали".
Відомо, що поляки — нація ментально, історично гонорова, гіпертрофічно чутлива до завданого колись болю, особливо від того, хто був її підневільним, вдобавок, на землях, які вона (багато хто і тепер) вбачає своєю вотчиною. Алергія, якою нездужає значна частина польського суспільства, викликана в часи козаччини, коли волелюбні діти України показали чого вони варті. У частини поляків, правда, вистачило тверезого розуму, щоб не вважати геноцидом далеких попередників епохи цієї національно-визвольної війни українського народу. А от те, що сталось на Волині та Галичині під час Другої вітової війни, назвали геноцидом поляків. Нібито на невеликому шматку землі були два народи: польський — сумирний, беззбройний, хоча тут і його влада, і український, — жорстокий, до зубів озброєний, який тільки те й робив, що вбивав безневинних і слухняних.
На повному серйозі подібна небилиця вийшла з уст найвищої особи в державі, діючого ще Президента Польщі Анджея Дуди, якого я вважав поміркованим і тверезомислячим діячем. Він назвав українців народом, який вбивав. Прийшов собі до поляків і почав їх винищувати. Щоправда, є "маленька" деталь, яку не згадують поляки. Те сталось на окупованій ними українській землі, яку полюбовно розшматували Росія і Польща. Одна відкусила східні, інша — західні. Польська влада під орудою нищителя українського духу Юзефа Пілудського встановила тут жорстокий окупаційний режим, що згодом відгукнувся згадуваною трагедією.
Можливо, мене звинувачення п. Дуди менше пройняло, якби я, як корінний волинянин, не був з покоління, яке пам'ятає ті жахливі часи, бо мав уже вісім років. Ночувати ми ходили у землянку, замасковану у полі. Біда обминула нас і односельців. А от сім'я полячки Леонії Целінської, четверо людей, однієї ночі були вбиті. Леонії раніше пропонували виїхати в Ковель, але вона відмовилась: "Я ніц нікому поганого не зробила". І це правда. Її поважали за доброту, допомогу, то ж ворогів у селі в неї не було. Напередодні тої трагедії на хуторі сусіднього села Буцин по звірячому розправились з українською сім'єю, жінкам навіть груди повідрізали. Можливо, це й стало актом помсти. Катерина Петрович, лікарка з Ковеля, волинянка з с. Радехів, розповіла, що її мамі, матушці священика, пилою відрізали голову і вкинули в колодязь. Трагедіями позначені долі багатьох сіл Волині від рук поляків. Відповідно були акти помсти.
У ті тривожні роки про трагедії на Волині люди дізнавалиь з розповідей. А от про подібне, чи ще й жахливіше, що відбувалось на Закерзонні (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина та ін.) ми майже не знали. Про жахливе дізналися після війни, коли вже комуністична Польща примусово, в ході операції "Вісла", евакуювала тисячі українських сімей, які проживали на колись етнічних українських землях.