Тому відео мають бути смачними, щоб люди залипали на них і хотіли побачити все на власні очі. І, по-друге, найбільш вдалі короткі уривки можна викладати в Тік-Тоці – для нетерплячої аудиторії.
– Слухай, і все-таки це важко – відео на сорок хвилин... Ти уявляєш скільки часу на зйомки піде? А монтаж?
– А що легко, кицю?! Будемо обмірковувати й писати сценарії, хронометраж, продумувати ракурси. Навчимося – писатимемо без дублів, з першого разу.
– Та ну!
– От тобі й ну! Стимул же є: коли навчимося, економитимемо час годинами. Не святі горшки ліплять. Завтра ж зранку пишемо сценарій, по обіді зйомка. В неділю монтаж, за потреби перезйомка, і вперед!
Уже наступного дня ми дали старт новому, скажемо так, захопленню, бо Аліса, більше собі, ніж мені, на подив, вже під кінець першого дня зйомки увійшла в роль кіноакторки, чи то пак телеведучої, що в її виконанні виявилося практично одним і тим же. Зранку в суботу я приніс із місцевого магазина два штативи для смартфонів, для "Нікона" в мене вже був, два мікрофони, і кіно почалося. Я озвучив заздалегідь продуманий сценарій, Аліса, звісно, його нещадно розкритикувала, ми гуртом переписали. За тим посідали на дивані одне навпроти одного, бо легше розповідати, дивлячись ув очі живій людині, аніж об'єктиву, й три камери знімали нас із трьох ракурсів. Майже все, що назнімали при денному світлі, довелося стерти, зате по обіді, в інтимній напівтемряві під час блекауту, ми вловили хвилю й записали сюжет майже начисто. Після завершення зйомок та попереднього перегляду відзнятого матеріалу прямо за вечерею, щойно народжена зірка Ютьюбу заявила:
– А ти ще сумнівався в моїх здібностях!
– Я-а-а?! – від її нахабства в мене відпала режисерська щелепа.
– Звісно, – й оком не змигнула Аліса, – як завжди, до речі.
Довелося вибачатися – зірка, Супернова! А що ти зробиш? Звикай, сказав я сам собі, коли хочеш мати вдома зірку...
До всього цього, й більше для самовиправдання щоденного зависання в Мережі, ніж із чітко усвідомленою метою, я вже кілька тижнів, як захопився збором матеріалів по історії Города. Обачно копіював знайдене, розкладав по течках, систематизував, як справжній історик, перевіряв і перепровіряв – це заняття надавало моїм зависанням хоч якогось сенсу: колись, коли ми з Алісою таки займемося етнотуризмом, ці знання ще й як згодяться! І чим більше я дізнавався, тим більше кортіло поділитися набутим з іншими. З Андрієм Остаповичем було цікаво: він допомагав систематизувати, розставляв акценти, часом додавав щось від себе, заповнюючи білі плями в моєму баченні Городського минулого. За тим цілком логічно мені схотілося викласти назбиране в своїй фейсбучній групі, що я й почав робити тижнів зо два назад. З майже тисячі учасників групи, її основу, добрих дев'яносто п'ять відсотків, складали місцеві роззяви, охочі зазирнути в чужі сімейні фотоархіви. І тільки решта, яких навряд чи й набереться три десятки, дійсно цікавились історією свого краю. Вони й підхопили мою нову ідею; обговорення одразу ж стало жвавим – туземці дійсно, по-справжньому, залюблені в рідний Город.
Ми настільки жваво спілкувалися, що якось сама собою, цілком органічно виникла ідея зібратися наживо й душевно поговорити про минувшину. Одна з активісток групи, Ірина Миколаївна, бібліотекарка, запропонувала для зустрічі читальний зал і ми всі гуртом, приставши на її пропозицію, зійшлися, що ліпшого дня, ніж сьогоднішня неділя, бути не може.
...І ось ми з Алісою заходимо до бібліотеки. В читальному залі вже повно людей – два десятки щонайменше: переважно городяни старшого віку, наших ровесників обмаль, молоді взагалі немає. Зі знайомих – подружжя Чепурноусів та той правдолюб, що на сесії селищної ради погрожував голові цугундером. Чомусь одразу ж в голові формується стійке враження, що я зайшов до класу і якось несподівано виникла гостра туга за втраченою професією. Начебто ніколи раніше я такого не відчував, а тут накотилося. Та разом із ностальгією з'явилося піднесення – ось воно, ось це і є моє справжнє покликання: робота з аудиторією!
Одразу ж стає легко та звично – ніби я все життя тільки те й робив, що проводив подібні зустрічі й сама собою, як завжди спонтанно, народжується нова ідея.
– На початку хочу внести пропозицію, – кажу я, привітавшись до присутніх, – давайте будемо вважати наше зібрання першим засіданням Історичного клубу Города, а всіх присутніх його членами. Не заперечуєте?
Реакція присутніх аж надто бурхлива – оплески, гомін – поза сумнівом ідея моя сподобалось усім. Клуб! – щось таке аристократичне, щось для обраних, а люди за часи пандемії та війни скучили за живим спілкуванням, та й хто з нас, включаючи мене й Алісу, хоч коли в житті був членом аби якогось клубу?!
– Ідея з клубом сира й непродумана, – мені доводиться виправдовуватись, – клуб, якщо він справжній, мусить мати установчі документи: статут, програму, якийсь регламент тощо. Але зараз це неважливо, головне для нас почати роботу, познайомитись ближче, віднайти дієві механізми роботи, забезпечити для кожного з присутніх сталий інтерес до історії города, напрацювати традиції тощо. Коли це станеться, і в мене, нас усіх, бажання збиратись не пропаде, навпаки, ми будемо прагнути цього, все прийде саме собою.
Я бачу, як Лариса Семенівна веде зйомку на телефон і спершу дивуюся: ну навіщо?! А потім сам загоряюся ідеєю: ось так і пишеться історія! А якщо запис викласти колись в Ютьюбі – це може стати початком чогось значно більшого, ніж банальний відеоблогінг. І підізвавши Алісу, шепчу їй на вушко: "Знімай і ти. Особливо, якщо хтось буде з місця говорити – щоб ліпше чути було. Навіщо – потім поясню."
Хтось просить мене детальніше розповісти про себе, "бо чули, що Ви теж наш" і я, наскільки це можливо, стисло розповідаю нашу з Алісою історію, потім прошу присутніх теж представитись – нехай і коротко, проте інформативно – аби розуміти інтереси аудиторії.
– Оскільки наш Клуб є логічним продовженням діяльності групи в фейсбуці, – подолавши перше хвилювання та упіймавши хвилю, веду я далі, – то я пропоную поговорити сьогодні про ремісників та купців Города початку минулого століття й про ту спадщину, яку вони нам залишили у вигляді архітектури, культурних традицій, деталей побуту, місцевої кухні врешті-решт. Для початку викладу вам трохи статистики та історичних відомостей, можливо, вам усім і знайомих, але для нас із Алісою вони стали справжнім відкриттям.
Я вклався у пів години, згадавши, що в Городі часів Гетьманату діяло Магдебурзьке право, пізніше, звісно, відібране російським царатом, існувало кілька ремісницьких цехів, а їх продукція дивувала різноманіттям: тут тобі й фаянсовий та глиняний посуд, і цегла та кахель, і шкіряний та шевський промисли, і столярство з ковальством, і бондарство та вироби зі скла, і неабияк поширене гуральництво[67], і навіть рибальство та торгівля свиньми, а кількість купців у Городі тоді перевалила далеко за сотню. По закінченню спитав:
– Як вам здається, чи існують ще якісь зв'язки між тим Городом і нинішнім?
Тиша. Можливо, не наважуються, можливо, я перемудрив із запитанням. Чепурноуси мовчать, зайнявши нейтральну позицію спостерігачів. Мабуть, і правильно, інакше аудиторія відчує свою непотрібність.
– Тоді я попрошу підняти руки тих, в кого, можливо, предки були тоді ремісниками чи купцями?
І раптом ліс рук! Підняли майже всі – нічого собі! Ми з Алісою перезираємося, шоковані несподіванкою.
– Ого! А давайте-но прямо зараз проведемо соціальний зріз, дослідимо яких професій було більше, яких менше. Або, коли точніше, які саме роди за професіями своїх предків виявилися живучішими.
Добре, що я з планшетом: прошу хвилинку на підготовку, відкриваю свій ґаджет, формую у Ворді новий документ і вже готовий записувати.
– Можемо починати. Давайте по порядку, по рядах – як у школі.
– Мій дід, Журавель Никон, кушнірем був, шкури вичиняв, кожухи шив, – хвалиться пенсіонер за сімдесят.
– А наш прадід, Вегера Митрофан, шевцював, – каже його сусідка, наша ровесниця.
– Гордін Лейба, коваль.
– Осадчий Євграф Мусійович, отой самий посуд робив, купцем був, дві лавки мав, – не без гордості за рід декларує правдолюб, що воював на сесії. – І досі ще в нас удома кілька прадідових тарілок є. Та й самі лавки збереглися – в одній мій магазин, а в іншій, де й сам прадід жив, за совєтів районний суд був.
– А тепер що там? – мені стає цікаво.
– Нічого, пустий стоїть, – зсунувши брови, бурчить купецький правнук Осадчий, – колись давно селищна рада впросила мене купити його, щоб високому начальству очі своєю пусткою не мозолив, а тепер, коли відремонтував, відмовляються передати землю ділянки мені у власність, бо позаду будинку незаконно стоїть склад Буймистрового зятя. Через це не можу ні газ підвести до будинку, ні каналізацію зробити. Да ви ж самі все чули на сесії.
Мені не хочеться пояснювати, що суть його справи я тоді прослухав, бо думав про своє, тому на знак згоди лише киваю головою.
Один за одним півтора десятки новоспечених членів Історичного клубу, хто відверто, а хто з тамованою гордістю, називають своїх знаменитих предків, я записую за ними й наостанок теж прилучаюся до цієї спільноти, згадавши вголос родинну історію прадіда Андрія Саганя, патріарха Клевені, а потім ще й додаю розповідь про сімейні скарби – й ті, що чекають свого часу в літній кухні та в хліву, й ті, що знайшлися під піччю, опустивши, звісно, згадку про наган. О-о-о, ця тема скарбів! В читальному залі бібліотеки вона нікого не лишає байдужим і новеспечені члени Клубу слухають її, мов заворожені.
У списку немає тільки Чепурноусового прізвища, та ще кількох із присутніх, решта сидять сповнені гордості за свій рід. Нашвидкоруч оброблена статистика вражає: присутні онуки та правнуки майже всіх професій, не знайшлося нащадків тільки прасолів, гутників і гуральників[68], але ж і опитано не більше двох десятків городян.
Аудиторія розворушилася і гуде наче вулик, обмінюючись між собою родинними спогадами. Всі мої плани на щось більш організоване летять ік бісу, тож я вирішую хоча би очолити цей некерований процес.