Це аксіома життя, аксіома політики. Аналітичної, не страусиної.
Навіть численні злочини, які волають до пімсти, у Вас не вистачає сили волі назвати її автора державою-терористом. Це алогічна, токсична держава, держава навиворіт, держава-виродок. За своєю суттю вона не здатна жити без воєн, що ствердив і Путін, назвавши це "двіжухою". Генератор зла живить її від зародження. Без воєн Росія розпадеться, загине, а вмирати, як все живе, вона не хоче. Жити ж по-ншому вона не вміє і не хоче, що добре усвідомлює. Не усвідомлюють лідери демократичного Заходу, Ваші громадяни. Для них Путін і обгрунтував свою "двіжуху" у надумані причини нинішньої війни.
І от в цій, критичній для нас ситуації, Ви відмовляєте нам навіть у запрошенні до членства в НАТО, юридичних гарантіях безпеки. Натомість миротворці пропонують безліч проєктів припинення війни — "справедливий мир". З чиїх позицій він повинен бути таким? Адже справедливість наша і агресорарізко асиметричні. У нас — правова, людська, у нього — хижацька, тваринна, окуповані наші землі він вважає своїми. Це стрижень, основа справедливого, правового миру. Нас же хочуть зробити стороною конфлікту, урівняти з агресором. То ж в такому випадку не буде підстав для компенсації збитків, завданих ним. Історія повторюється. Вона — вчителька життя. На жаль, у неї мало тямущих учнів. Гітлера хотіли так само умиротворити за рахунок Чехословаччини. До того йдеться тепер і з Україною. Лише роль фюрера виконує російський фашист.
Хочеться мені запитати у авторів "справедливого миру": а ви у схожій ситуації віддали б ворогу два-три штати чи стільки ж федеральних земель в обмін на такий мир? Чому тут зникає основа демократії — справедливість? Бачимо, до чого призвів схожий "мир" у Фінляндії, Кореї, Японії. Росія обов'язково використає його для посилення своєї мілітарної потуги. Тоді перед Ордою не встоїть ні Україна, ні Європа.
Що ж нам чинити в такій ситуації? Боротись за державу, як за особисте життя. Кожному і усім. Зміцнювати нашого головного гаранта, головного дипломата — ЗСУ, Оборонпром. Вірити у перемогу. Беззаперечно. Той, хто не вірить — не перемагає. Сподіваємось, що Ваша і допомога інших партнерів, нової адміністрації США, не змаліє, а посилиться, бо разом прагнемо знищити світове зло, відстоюєм деморатичні принципи. Будемо очищати українське суспільство від того, що заважає йому стати повноправним членом ЄС, НАТО, європейської сім'ї.
Ще одне, важливе. Треба відновити вкрадену в України її геркулесову силу — ядерну зброю, що підтримує більшість громадян. Це не є порушенням міжнародних вимог. Будапештський меморандум порушено не з нашої вини, то ж і ми вільні від нього. Ви лише не заважайте нам у цьому, а сприяння приймемо з щирою вдячністю. Бо лише ядерна зброя, або членство в НАТО, гарантуватиме нашу незалежність від підлого, віковічного ворога.
Вибачайте, високоповажні стернові великих держав, наші партнери, спільники боротьби за демократію, за різкий стиль. Я ще не вийшов із стану фронтової дипломатії.
З повагою, старший лейтенант ЗСУ Микола Книш".
ШТИЛЬ ЗАМІСТЬ БУРІ
Принаймі за півроку до президентських виборів у соцмережах, ЗМІ, діях політиків і державних діячів, 5 листопада сприймалась, як подія з непередбачуаним наслідком, що кардинально вплине, на світ. Політична лотерея. Емоційний, непрогнозований Трамп, з кількома судовими справами, чи кандидат прогнозованого архіобережного Байдена? Впевнено передбачалась лише буря, може й шторм, на зразок минулих виборів, коли верх узяв Байден, а Трампа за штурм Капітолію притягнули до суду. На цю ситуацію сподівались в Москві, розгойдували її. Та, замість очікуваної бурі, хаосу, все пройшло спокійно. Перемога Трампа була переконливою. Роль зіграли його рішучість, артистизм, неординарність, популістські гасла про "золотий" вік для Америки, обіцянка припинити війну за 24 години. Що обрали американці для себе і для нас, покаже недалеке майбутнє. Є ще два місяці правління Байдена, доки у січні відбудеться сходження "месії" на престол. Як їх використає Байден?
"НАДСИЛАЄМО ТРОШКИ ДОМИ"
На мій дзвінок відізвався Федя Березовець з Ковеля. Він і далі волонтерить. Виявилось, що в одній з частин, які він донатить, служить Саша Козій, наш односелець. Його дружина Настя і двоє діток в Макаровому. Задумала добру щемливу справу — зігріти його дарами своєї доми — малої батьківщини, де він народився і зріс. Взяла своїх — малого Сашка і Христину, підпряглася кума Алла з своїми двома дітьми і вирушили на ... болота, далеко від села, де ще росте загадкова червона ягода журавлина. Небагато її вже зосталось. Болота за часів радянщини осушили. Але де-не-де вона росте. Ягода цілюща, вітамінна, мороз їй ніпочім, зберігається до весни, її рідна земля — Полісся. Назбирали два відра. Налущили стільки ж зерен волоських горіхів. Додали кілограм п'ять сала, бо долучились й сусіди. Оце все й забрав Федір. Настя веліла передати: "Надсилаю тобі і твоїм побратимам трохи доми". Хоче ще заквасити капусти. А Сашко, син, шестикласник, який незгірш малює, передав малюнок: тато з автоматом в одній, з щитом у другій руці. На щиті напис: "Перемога!" і зверху — три серця: мамине, його і Христини. Він вірить, що його татко принесе перемогу. Бо ж з лексикону ЗМІ, держчиновників зникло це слово. Зник і "План перемоги Зеленського".
ОДНА СВІЧКА НА СЕЛО
За звичкою Борис Ковалюк ще з порога каже про мету відвідин. То ж і тепер одразу:
— Доброго дня вашій хаті! Вчора ввечері, вже пізненько, бачу з вулиці — у твоїй хаті на вікні свічка горить. А світло в селі було. Одна на село. Що то таке, Романе? Пробки перегоріли, чи що? Навіть щось зле подумалось. От і зайшов.
— Борисе, про зле тобі правильно подумалось. Тільки свічка про те зле, що було колись. Вчора ж був день, коли вшановують пам'ять вбитих голодом мільйони українців, що тричі робила з нами московія. Більше десяти мільйонів знищила. Свічка у вікні, як пам'ять, то ідея Джеймса Мейса, від якого світ дізнався про страшний злочин комуністів 1932-1933 років. Американець, але то Великий Українець. Він після проголошення Незалежності до нас і переїхав. Сказав, що "ваші мертві покликали мене". Ну, той голодомор ми не пам'ятаємо. А от 1946-1947 рік, то я добре пам'ятаю, а ти молодший.
— Чого ж, від матері знаю. Призабулось. Але от пригадав. Мати розповідала, що голодуючі навідувались ледь не щодень. Щедро обдаровувати кожного змоги не було, але з порожніми руками з хат вони не виходили. Про одного хлопця згадувала, бідкалась: "Краще б я йому відмовила.". Еге ж. Бо пригостила його обідом, на дорогу ще дала півбуханця хліба. А виявилось, що він перед тим вже у двох хатах погостював. Вийшов від нас, то й той хліб з'їв. Бо ж голодний є ненаситним, а треба, мати казала, по трішки їсти. На стежці його й знайшли, неживий був — заворот кишок.
Борисе, а мені інше пам'ятається, бачу як тепер. Бо ж десять років вже мав. Якраз мати насипала в цебрик1 нечищеної дрібної вареної картоплі для поросяти, щоб пом'яти. Заходить жінка з двома малими дітьми. Худі всі. Очі враз прикипіли до свинячого їдла. Жінка просить, щоб мати дала їй трохи. "Та то ж свиняча, — дивується мати. — Сідайте, я вам людської дам. Тільки багато одразу не можна". Насипала в миску солянки2, розговорились. "Звідки ви?" — питає мати. "З Калуги",
— каже жінка. — "У нас бєда, кушать нєчєво, колхоз сдох..."
Вийшло так, що перша хвиля голодуючих у нас була з Калузької області Росії. То ж і усіх, звідки б хто не навідувався, з України чи Росії, були "калугами". Деякі, навіть немало, поприростали на Заході України, в бандерівському краї, яким їх дома лякали. От у мене в хліві для музею жорна з Полтавщини стоять. Чоловік привіз для обміну, уявляєш, два кампені
— то ж тридцять два кілограми. Одна з тих, хто, було, заякорився в Макаровому, про гостинність західняків і апетити своїх частівку склала, яку пам'ятаю:
Наша Паша заболела
Воспаленієм кішок,
Сйела трі буханкі хлеба
Іцебьорку галушок...
Пригадали багато. Тоді, після війни, Західну Україну хвиля за хвилею накривали голодуючі з Центру, Півдня, Сходу, прилеглих областей Росії. З неймовірними труднощами діставались. Йшли в села. Бо совєти після "золотого вересня" 1939 року і до початку війни з Німеччиною не встигли зруйнувати село, запрягти в колгоспне ярмо, експортувати голод.
Цікаву цифру оприлюднив волинський дослідник повоєнного Голодомору: західняки надали допомогу не менш як шести мільйонам голодуючих. Це був моральний подвиг мас. В Луцьку, біля Хрестовоздвиженської церкви встановлено те-
1 Цебрик — велика, на 3-4 відра дерев'яна ємність з клепок для змішування корму для худоби, свиней.
2 Солянка — очищена, вареня для їди картопля.
ШШШШШ 544
матично єдиний в Україні, може й у світі, пам'ятник християнському милосердю. Автором ідеї був Григрій Гуртовий, який пережив три голодомори. Врятувала його Волинь, до якої він приріс, віддячив їй безкорисливим служінням. Росія не може тепер влаштувати голодомор, то геноцид робить війною.
— Прикро, Борисе, — кажу, — що в селі лише одна свічка горіла. Отже, забуваємо трагедії свого народу, а це небезпечно, бо зло часто повертається. На окупованих наших землях орки брали на замітку громадян, у чиїх вікнах того вечіра горіла свічка. Там вони ущент знищили пам'ятники жертвам Голодомору 1932-1933 років, які ми встановили після проголошення Незалежності. Аякже, то ж свідчення жахливого злочину їхніх предків — голодом вбито 10,5 мільйона українців. Ціла європейська країна. Ми вшановуємо їхню пам'ять, роблять це і наші друзі за кордоном. Визнали Голодомор геноцидом вже двадцять вісім країн, приєднаються й інші. Щоправда, знаю, що Росія, Ізраїль, США своїх голосів не додадуть.
Але, знаєш, Борисе, ятрить мені душу відверта несправедливість щодо мертвих. Мирних, які не воювали. Сталінський режим українців вбив он скільки! Гітлерівський — шість мільйонів євреїв. Це назвали Голокостом. Стільки вже літ спливло! А політика, бач, і мертвим не дає спокою.
— Щось не можу в'їхати в те, про що говориш, Романе.
— Ну, тоді в'їжджай. Якщо ти за кордоном, і скажеш, що Голокосту не було, тобі можуть впаяти три роки.