Ми тепер живемо в соцмережах і в нас щонайменше три місяці часу, навіть більше, аби зрозуміти чого насправді бажають потенційні клієнти.
Я здуру ляпнув "дослідимо ринок" замість сказати "зрозуміємо потреби людей" і тепер, аби відновити свою репутацію видатного рекламіста-маркетолога, мушу на ходу щось вигадувати. Чіпляюсь за соцмережі, мов потопельник за соломинку, і давній досвід SMM-ника одразу ж підказує, що ляпнув я не таку вже й дурницю, хоча й ляпнув як завжди, спонтанно, на автоматі, – так часом траплялося і в шефа на нарадах, але й тоді найчастіше виходив сухим із води, бо завжди вірив, що майже будь-яку ситуацію зможу викрутити на свою користь. Внутрішня напруга запускає в мені якийсь особливий механізм миттєвого пошуку рішення і якби мій мозок був зараз підключений до якогось там комп'ютерного томографа, чи що там іще може зчитувати людські думки, то спостерігач одразу ж зафіксував би вибухове пожвавлення діяльності кори мого мозку: беззвучно клацають мільярди синапсичних контактів, вогниками новорічної ілюмінації спалахують цілі мережі нейронних зв'язків, а імпульси думки блискавками носяться по звивинах сірої речовини.
– Нам потрібно активізуватися у Фейсбуці, зареєструватися в Інстаграмі, невідкладно відкрити спеціальний канал на Ютьюбі, робити постійні влоги в Тік-Тоці – по-перше, вже час створювати власний бренд, по-друге, привчати до нього потенційну авдиторію, по-третє – вивчати й досліджувати ринок.
– І хто ж це все робитиме? А головне, скільки часу піде?
– Ми з тобою, більше нікому.
– Мені страшно кидати свій манікюр. Яка-не-яка, проте, робота, хай і непрестижна, зате надійна. Якби не вона, ми би з тобою цього ремонту не мали.
"Звісно, ти права. Але хто там збирався вчора декому носа втерти?!"
– Добре. Дев'яносто відсотків я беру на себе, але й ти не відкрутишся – хто казав мені, як ішли з сесії, про спортивну злість і команду з двох харківських менеджерів? Га?!
– Я. І ще раніше казала, що мені драйву хочеться. Але лячно. Я стільки вклала сил і часу, аби клієнтуру набрати... Сьогодні це дорогого коштує. Поки що мені взагалі нічого не ясно: звідки візьмуться клієнти, як ми їх сюди доставимо, що покажемо, чим зацікавимо, де годуватимемо, де вони ночуватимуть, хто везтиме їх назад?
"Отакої! І це після того, як ми відстоювали свою програму перед депутатами! Як вона в тій логістиці працювала?!" Та в моєму мозку рекламіста вже запущено такий звичний колись мисленнєвий процес, коли чим більше тебе намагаються приперти до стіни, тим краще працює креативна складова.
– Ми з цією ідеєю зайдемо в соцмережі. Покажемо всі можливі принади провінційного життя загалом і Клевені зокрема. Покажемо красиво, смачно, романтично, з емпатією. У мене зібралося вже близько тисячі світлин. Плюс відеоблоги, плюс короткі розповіді до кожної виставленої в Інстаграмі чи Фейсбуці світлини. Надзавдання – викликати в аудиторії процес слиновиділення: щоб людям схотілося все це побачити живцем, своїми очима, скуштувати, вдихнути, познайомитись, відчути.
– Але ж скільки на це часу піде!
– До травня, коли тут все зазеленіє, везти сюди екскурсії сенсу мало.Тому в нас є три місяці щонайменше. Цього для початку досить. Навіть, я би сказав, це оптимальний термін підготовчого етапу – і не надто короткий, і не затягнутий, бо й одне, і друге для старту погано. Тому я сповнений оптимізму. По ходу, не явно, приховано, вивчатимемо потреби людей у відпочинку: якого саме вони потребують, чи правильний слоган піднімемо ми на прапорі, що саме запропонувати їм для початку? Потім уже все саме собою відкриється і буде зрозуміло. Зараз почнемо працювати з горизонтом не далі червня.
– Ти ж знаєш, мене турбує логістика, бо це за замовчуванням моя сфера.
– Поки що тут два варіанти: або, прийде час, шукатимемо водія з транспортом і платитимемо йому за це, або знайдемо партнера серед туроператорів у Києві чи Харкові, можливо, в Одесі або Дніпрі. Вважаю, не варто тримати в голові, скільки при такому розкладі ми втрачаємо грошей – головне, щоб сама ідея була життєздатною. Наше завдання – заманити сюди людей і запропонувати їм такий продукт, від якого вони не зможуть відмовитись і який принесе прибуток нам.
– Ну, слухай, ти хочеш, щоб ми звалили собі на плечі цілу купу організаційних, але непомітних обов'язків, тоді, як люди готові будуть платити за щось зриме, відчутне – проїзд, екскурсію, харчування, розваги, місцеві продукти. З цього переліку особисто нашим, твоїм та моїм, буде лише екскурсія. Про логістику ніхто з них не подумає і не оцінить, але по факту саме вона стане найдорожчою складовою, коли оцінювати за трудовитратами. Де, в чому буде наш зиск, вартий всіх цих зусиль?
– Давай спершу запустимо це, а тоді побачимо. Піде – обіцяю, що звернуся до Хорхе за кредитом на транспорт: зажмурюся від сорому й попрошу. Не піде – займуся чимось іншим: перепілками, столярством, блогерством. Та хоч би й сушеними мухоморами!
– Чим-чим?!
– Є така тема: сушені мухомори. Організовуєш серед аборигенів їх збір, платиш по вісімдесят гривень за кілограм шляпок з лісу, потім їх висушуєш і продаєш уже по вісімсот за кілограм.
– Любий, ти, мабуть, перегрівся...
– Та ні, просто ти весь час вперед-назад, вперед-назад. Чесно, стомила вже мене.
– Я боюся, бо так і не бачу стратегії. То мені здається, що ідея чудова, то що вона апріорі провальна. Я виконавиця, на жаль, сама це знаю. Мені потрібні чіткі вказівки, тоді я гори переверну.
– Та скільки вже можна про ту стратегію?! Аби бізнес пішов, про нього, перш за все, має бути вичерпна позитивна інформація. Ми її створимо через соцмережі. Набір пропозицій для туристів ми вже обговорювали з тобою разів надцять. Під час формування клієнтури за три наступні місяці вивчимо чого саме людям хочеться найбільше і на перший раз запропонуємо саме те. Я ще так скажу, що набір пропозицій може бути вдвічі ширшим, ніж фактична можливість побачити й почути за один візит. І його слід буде постійно змінювати. Завоюємо довіру, людям сподобається – зможемо формувати програму на власний розсуд, головне, щоб це було цікаво, захопливо та атмосферно. Усе в наших руках, а не чиїхось там, тому ми будемо пропонувати те, що вигідно нам, хоча й про коворкерів не слід забувати.
– Добре, переконав. Давай відпочинемо.
Інтернет це ненажерливий глитай часу – найдорожчого людського ресурсу, відпущеного нам на життя. Ти пірнаєш в інформаційне море і воно не просто поглинає тебе з головою, але й робить це у вишуканий спосіб: притлумлює відчуття часу й паралізує волю – навіть якщо випірнеш, то ще не факт, що зможеш виповзти з моря на берег: все нова й нова інформація, хвиля за хвилею, накочується на тебе й затягує назад, не дає покинути той океанічного розміру огром знань, важливих і пустопорожніх, запаморочливий по своїй суті, наче сповнений морфіну дим опіуму.
Наше з Юрком блогерство, що почалось, майже, як розвага, і, певно, тому швидко завершилося, тим не менше, зацікавило мене та спонукало глибше пірнути в непізнаний світ ютьюберства. Те, що здалось мені на початках привабливим способом легкого заробітку, насправді таким не є: здається, в світі легких грошей уже не лишилось, або принаймні я про них навіть не здогадуюсь. В реальності попри вже сотні тисяч переглядів п'ятихвилинних Юркових лайфхаків, на мій рахунок в кінці лютого капне щось трохи більше сотні доларів – не те, що не густо, а і взагалі... З моїми підрахунками виявилося далеко не все гаразд, Махновський це відчув нюхом практика.
А втім я такий тупіка-романтик, що замість покинути все к лихій годині, мені схотілося у всьому досконально розібратися: ну не можуть же десятки мільйонів людей по всьому світу займатися непродуктивними дурницями без жодної видимої для себе користі! І от, попри все, після перегляду купи порад від експертів на тему монетизації ютьюберного бізнесу, перша очевидна невдача лише підхльоснула мене взятися до нового, самостійного вже проєкту. Правда, лише тому, що ця ідея пречудово лягає в концепцію етнотуризму, і, коли складеться, мусить стати першоосновою, наріжним каменем інформаційної складової всієї нашої стратегії майбутнього бізнесу.
Два тижні назад, символічно – першого лютого – я відкрив новий канал, назвавши його не аби як, а – фанфари! – "Даун-шиф-те-ри-и-и"!!! Назвочка свіженька, незатягана, ніким, на диво, ще не використана. Концепція каналу – цікаві, навіть захопливі розповіді від першої особи про життя двох дауншифтерів із Харкова в придеснянській глибинці, в тутешній ком'юніті з чарівною назвою Клевеня, сповненій автентичного шарму, а подеколи й архаїки, що створює неповторну атмосферу причетності до чогось значно більшого, ніж буденність провінційного життя.
– Поясни мені конкретно: як ти це бачиш? – запитала Аліса в п'ятницю, на шостий день примарного ще існування каналу.
– Так, ніби ти або я розповідаємо про своє життя комусь із близьких: Діані, твоїм батькам, наприклад. Щиро, невимушено, жваво, з доречною емпатією: іронією чи там смутком. Тривалість ролика від тридцяти до сорока хвилин...
– Це багато! – не витримала Аліса. – Ніхто не стане дивитися.
– Ще й як стануть. Головне, щоб людям цікаво було. Потрібно не бубоніти, а грати роль, як у кіно. Уяви себе на час кіноакторкою: це ж твоє!
– Але короткі відео дивитимуться більше людей.
– По-перше, ми з Юрком уже знімали короткі відео, тільки вони погано монетизуються...
– Чому? – знову перебила вона мене.
– Бо Ютьюб відтепер платить за години переглядів, а не просто за їх кількість. Упродовж довгого ролика можна розмістити більше реклами, а якщо він дійсно цікавий, чіпляє, дає емоції, його додивляться до кінця. Ще нам варто орієнтуватись на закордонну аудиторію – там розцінки дорожчі. Але паралельно працювати всередині України.
– Навіщо там і там?
– Бо ми з тобою додатково ще й почнемо формувати власну клієнтуру для етнотуризму – я ж тобі про це казав, коли ми стратегію визначали.