Скільки раніше синьооких чорнявих дівчат було! Куди й поділись – ото одна Рая Сотниченко на весь Город і зосталась". Я в ступорі, й не знаю, що відповісти: вкляк, наче римська статуя Капітолійського Антиноя. Рая розвертається і йде до дверей, а мені чомусь на душі так тепло стає – не пам'ятаю вже, коли востаннє так було – років ...надцять назад, не менше.
Вона пішла; я, ситий, підправлений її руками і задоволений життям, вирішую прийняти горизонтальне положення, подивитися телевізор – а що мені тепер лишається? Одразу ж із мого нинішнього стану намалювався жирний плюс: тепер ніхто вже не змушуватиме мене саджати той город – ні Гармашиха, ні Хасточка: здихався таки! Можна тепер і телевізор подивитися. Де це пульт подівся? А, десь на тумбочці був, за головою. Я не дивлячись, простягаю руку, ніяк не можу його налапати і за звичкою різко повертаюся всім корпусом. Хрусь! І біль в попереку...
Добре, що телефон біля мене:
– Рая, вибач, але я, здається...
– Невструйло[10]! Я ж іще й до хати не дійшла!
І через кілька хвилин нова порція тортур, але тепер уже моя рятівниця пішла торованим шляхом і справилась значно швидше.
– Іще раз таке утнеш – зостанешся калікою. Второпав?
– Угу... – від сорому я й очей не можу підвести.
Хряснула дверима і подалась, не попрощавшись.
22.04.
Роздуми.
Мабуть, недарма кажуть, що хвороби даються нам, аби ми спинились та переосмислили свій шлях. Тільки... Скільки ж його переосмислювати можна? За останній рік передумано все по кілька разів – а толку, якщо тебе, наче уві сні, перенесло з казкової Барселони на забуту богом Клевеню? "За покликом серця", пишуть в книжках. "Здуру" – подумає мудрий наш нарід, хоча на позір і похвалить за патріотизм, радіючи, що ти опинився в однім човні з основною масою – винятково через притаманну нашим людям заздрість до чужого успіху. Насправді ж мені одного дня просто стало соромно. Реально соромно, що я в ситому закордонні, а хлопці, яких я знав, у пеклі під КАБами на Покровському напрямку. І мені здалося, що чесніше буде, якщо я, хай і списаний здохлик, опинюся в Україні – все ж совість не так мучитиме.
Власне, я й на війну потрапив так само спонтанно. Вийшов у неділю по хліб (днів десять минуло від початку вторгнення) і щойно, пройшовши від нашого будинку якихось дві сотні метрів, завернув за ріг, як позаду розлягся пронизливий свист і одразу ж небо впало на землю, аж вуха мені заклало, а навпроти, через вулицю, в будинку повилітали вікна. Ошелешений, я завмер, а коли спромігся відірвати ноги від асфальту і виглянути з-за рогу, то замість свого під'їзду побачив синє небо, а на тому місці, де стояв мій "Passat", вишіла велетенська гора бетонних уламків. Я пережив тоді найбільше в житті потрясіння, бо в одну мить позбувся всього, що єднало мене з рештою світу – один тільки смартфон і лишився. Життя втратило для мене всі свої сенси, крім одного – помсти, тож я вчергове прийняв несподіване для самого себе рішення і мало не бігом рушив шукати військкомат.
... Аліса Очеретіна полонила мене аж чотирма речами. Найперше, вона була по-справжньому стрункою і ходила так невдавано легко, що, здавалося мені часом, здатна піти по воді: ми й познайомились із нею в басейні. По-друге, вона пірнала в кохання, ніби в море з високої скелі й любилася до самозабуття: розкуто, без фальші чи позерства, безкорисливо та невимушено. По-третє, вона мала вигляд дівчини, що добре знає собі ціну й ціна ця немаленька. А ще на початку наших відносин я вважав її перш за все високодуховною інтелектуалкою і, можливо, саме це приваблювало мене в ній найбільше – бо завжди мріяв про дівчину, розвинену гармонійно та всебічно. Себе я інтелектуалом тоді не вважав, тому всіма силами прагнув досягнути рівня Аліси, хоча тепер можу абсолютно точно сказати, що той рівень був штучно завищеним. Вона якось вміла підтримати розмову практично на будь-яку тему, а якщо раптом і відчувала дискомфорт через незнання предмету обговорення, то легко й невимушено переводила дискусію на щось дотичне до пропонованої теми, де вона почувалася значно впевненіше, або зі щирим зацікавленням влаштовувала співрозмовнику справжній квест – щоб долучити до своєї скарбниці знань ще одну тему. Одним словом, навіть для мене, перебірливого в жіноцтві, вона стала дівчиною-мрією.
А ще Аліса була до неможливості залюблена в російське мистецтво, неважливо – музику, театр, живопис, літературу, чи кіно. В голові її містилося стільки віршів, навіть цілих поем, що вже одне це саме по собі здавалося мені феноменом. Як вона мені сама розповідала, в школі була без тями закохана у вчителя російської мови та літератури – з того все й почалося: платонічне кохання до Олександра Вікторовича переросло в любов до російської культури. А тут ще й рідна тітка-удовиця, мамина сестра, яка жила в Москві самотньою, поманила племінницю перспективою навчання в Білокам'яній, обіцяючи крім проживання в своїй квартирі ще й широку культурну програму і батьки Аліси погодились. Вона подала документи на платне відділення філологічного факультету Московського університету і провчилася три семестри – далі в батька виникли якісь проблеми з бізнесом і грошей на оплату доньчиного навчання в Москві не стало.
Але Аліса вже була інфікована вірусом москвофільства та поклоніння перед всім російським – принаймні, в мене склалася така думка після її постійних ностальгійних згадок про півтора роки навчання в російській столиці. Тітка встигла поводити її по тамтешніх театрах і музеях, викладачі зуміли розвинути привиту в школі думку про велич всього російського, тож на цьому ґрунті раптова драма з батьковою неплатоспроможністю переросла в трагедію: так часто буває з дітьми, коли хтось неочікувано забирає в них улюблену іграшку, тоді сльозам і плачу кінця-краю немає, хоча, можливо, та відібрана річ дитині могла би сама собою набриднути буквально на кілька хвилин пізніше.
Аліса пережила депресію, з якої її виводили майже рік і продовжила навчання уже в Харкові, де ми й познайомились. Я навчався в педагогічному на історика, а вона мучилась на факультеті соціальних наук – поступила, куди вистачило її власних здібностей. Історики вважалися "білою кісткою, блакитною кров'ю" і ця обставина в очах дівчат, до яких я завжди був охочим, додавала мені зайвих балів, хоча, слід сказати, унаслідок постійних, ще з молодших класів, занять плаванням статурою я теж не обділений. Напевно, лише завдяки цьому я постав перед гордою інтелектуалкою Алісою нарівні, бо ми досить швидко і, як виявилося, дуже вдало перейшли до близьких стосунків. Нам обом настільки сподобалось наше партнерство в ліжку, що я запропонував Алісі руку й серце вже через три місяці наших надзвичайно бурхливих побачень, а вона радо прийняла мою пропозицію, що для неї загалом не властиво.
У нас усе було чудово в шлюбі, коли не брати до уваги двох обставин: однієї дрібної, хоча мені й неприємної, – в РАГСі Аліса побажала залишити за собою дівоче прізвище, Очеретіна́, іншої, як виявилося, дійсно вагомої – захоплення дружини російською культурою. Отримана нею психологічна травма – улюблену іграшку забрали! – послужила для дружини поштовхом самостійно займатися вивченням філології, літературознавства, мистецтва загалом і, треба сказати, вона в самоосвіті досягла, можливо, навіть більших успіхів, ніж, якби щасливо завершила своє навчання в Московському університеті. Але при цьому Аліса зненавиділа все українське від культури до мови – хтось мав же бути крайнім у її невдачі! Вона вважала себе причетною до "культури ХА" – такого собі навколобогемного російськомовного середовища Харкова, дуже популярного серед певних кіл молоді, орієнтованих не на Київ, а на Москву, бо "люди культури ХА", принаймні, в ті часи, були свято переконані, що Харків позбавили столичного статусу несправедливо, а Київ є містом селюків-рагулів. Тому з'їздити на вихідних з групою ХА-театралів автобусом до Москви, аби лиш побувати на якійсь тамтешній театральній виставі, для моєї Аліси було чимось на зразок прощі, як ото для православних на горі Афон побувати.
Попри все, ми прожили з нею в мирі та майже гармонії одинадцять років і наша щаслива та здібна Діана була тому свідченням. Правда, весь час я мусив іти на компроміси й робити вигляд, що не звертаю жодної уваги на Алісине українофобство і москвофільство, котрі, власне, одне з одного й випливали. Саме з цієї причини після нашого одруження я жодного разу не приїздив до діда з бабою в гості ні удвох із дружиною, ні навіть сам: Аліса нічого й чути не хотіла про поїздку на Придесення, в огидну для неї бридку, відсталу українську глибинку, що деградує. За все наше спільне життя вона жодного разу не була поза містом, де відсутня облаштована належним чином рекреація.
Їй хотілося кохатись у мистецтві й вона марила престижем – спочатку доволі терпимо. Моя робота вчителем історії від цих ідеалів була страх, як далека, і через два роки під тиском Аліси я змушений був змінити роботу. По знайомству отримавши місце в комерційній компанії, мені вдалося на місці перекваліфікуватися з педагога-історика в копірайтера рекламних текстів, а згодом навіть очолити відділ реклами. Сама Аліса якось примудрилася за кілька переходів не тільки потрапити у велику логістичну компанію, але й під кінець нашого спільного життя стати в ній керівником підвідділу. Зірок з неба ми не хапали, але все ж таки спромоглися на власну двокімнатну квартиру, два ненових авто з Європи і можливість короткого відпочинку двічі на рік в Карпатах чи за кордоном: такі собі пересічні харків'яни з достатком трохи вище середнього. Хоча це й було досить далеко від Алісиного життєвого ідеалу й мистецтва загалом, проте їй вистачало розуму не скаржитись на долю, принаймні вголос.
А потім настав чотирнадцятий рік, Крим, Донбас, і ті події вбили між нами такий клин, що сім'я почала руйнуватись, наче будинок з глини під час повені. Я самовіддано боровся якщо вже не за наше кохання, то хоча би за сім'ю і доньку. Але те, що має статися, рано чи пізно все одно стається – життя зробило мене фаталістом.