Дітей Всесвіту, які, де не посій, там приживуться, мабуть, не так і багато. За два дні до відльоту, а чи просто від'їзду спершу до Польщі, я поїхав у рідне село. Довго ходив цвинтарем, там мама і тато, велика родина, всі наші з села, яких знав молодими, а кого трохи літніми, але яких пам'ятав. Там дід Дмитро. Так уже вийшло, що з ним ми не бачились. Я народився лише через десять років, як діда не стало. Загинув він березневої ночі, убієнним невинно, до кінця тої війни залишалося два місяці, вже нецілих. Мені випало гарне життя, я мав багато чого, доля не обділила ні благами, ні успіхами. Я знав солодкий смак вершин і гіркий щем падінь. Чого не знав я, чого не спізнав, чого не відчув? Звичайно, його. Я не бачив його очей, не чув голосу, не взяв він на руки, не повів за руку, як вели своїх інші. Дід не сказав мені того головного, що мав він сказати. Але, я це знаю, він мене захищав у найскладніші моменти, коли захистити вже не було кому. Приходив мій дід. Зрозуміло, я знав, що мене кличе в ці далекі світи, яка зірка на небі, де зобов'язаний був побувати. Тому плив цей лайнер автобус, двоповерховий суперлюкс, з двома місцями нашими над водіями і вікнами, що впиралися в дорогу, де замріяно і з тихою задумою зникали вдалині золотаві вересневі простори. Автобус мовчав. Були це вже не біженці, від яких вигиналися кордони навесні, але й не безтурботні мандрівники. Тимчасово переміщені особи. Вони вже звикли до нових обставин, змирилися, і тепер час від часу курсували через кордон туди й назад. Ближче до Львова розмерзались поволі. Молода сусідка, що через крісло, взяла до рук телефон.
— Ну, я поїхала…
— Ха-ха-ха…
— Та я в переносному….
— А може, й прямому…
— А як тут не поїдеш?!.
Потім розмовляла півтихо, певно, що з мамою.
— Данка не плакала?..
— Мам, ну ти скажи їй, що цей раз ненадовго…
— До Нового року…
— Навіть ні, не до Нового, там у них Різдво 25-го, то і я до 25-го…
— А малий?..
— Дай йому той конструктор, той, що на Миколая, він там у шафі вгорі, а до Миколая ще передам…
— Мам, ти що, плачеш?..
— Ну, перестань… Ще лише цього нам бракувало…
— Ми сильні, мамо!.. Сильні!..
— Минаємо Львів, як пройдемо кордон, наберу, поцілуй їх від мене…
Львів світився міріадами панських своїх ліхтарів. Заїжджали з боку Дублян, де колись вчилися всі мої друзі в сільськогосподарському. Через ліс там Брюховичі, де пройшла наша студентська молодість. Королівський Брюховицький ліс. Там я вперше побачив "Карпати" і великого Лобановського, який, так судилося, починав все зі Львова. Він сидів дуже далеко, туди ледь добивали промені прожекторів, але на трибуні пішло ніби пошесть.
— Лобановський…
Ці всі тріумфи, аж до Мехіко, де сколихнеться світ, будуть попереду. А там, у Львові, буде безбарвний матч, який нічого не вирішував і не продемонстрував нічого. Лиш по закінченні пливла ріка народу, як це постійно з "Дружби", і вів за собою всіх кульгавий чоловік, що був поводирем. Сашо, студентський мій товариш, зупинився серед цієї ріки.
— А знаєш, Приймак, чого найбільше я хочу?..
— Чого…
— Як умру, аби за мною йшла така ріка народу…
Друзі сміялися.
— Сашо, ти будеш безсмертним!..
Ще тут, у Львові, ходили ми за Івасюком і рвали на собі сорочки на його могилі на самі Зелені свята. Листок з арифметичного зошита з до банально простими словами. "Спасибі, брате, за любов нетлінну до рідної вкраїнської землі. Вовік твою "Червону руту" співати будуть солов'ї. Тріо Маренич". Листок хтось зранку клав на вінки, а ввечері забирав. І так усі дні до пізньої тієї осені. Мареничів тоді не вбили, на їх машину за Львовом на Волинській трасі наїхав якийсь тип. Той замах був невдалим. Через декілька років потому приїхав зі Львова до Городенки Білозір і привіз ансамбль "Ватру". З тих пісень Україна вже промовляла. Такими до межі відчайдушними були ті хлопці зі Львова. А Фридерика Шопена — це аеропорт у Варшаві. Шикарний аеропорт, повітряна гавань, мабуть, одна з кращих в Європі. Фридерик Шопен, він за талантом, віком прожитих років на Землі, не так і далеко від наших Володимира Івасюка і Ігоря Білозіра. Геніальний поляк, що створив немало шедеврів, "Вальс дощу", який, прийде час, переверне душу мені. Але, знаєте, що я подумав, як сідав на літак у Варшаві? Де наш аеропорт імені Володимира Івасюка? А Ігоря Білозіра? Вони для нас чим не такі, як Фридерик Шопен для Польщі? А вміють поляки пошанувати своїх геніїв, віддати почесті, увіковічити, залишити у пам'яті для поколінь. А ми?..
— Хто ми?.. Яких батьків?.. Чиї сини?..
Споконвічна наша риторика. В Польщі я був на початку дев'яностих. Пензлики, свердлики і, головне, каністрами спирт, у необмеженій кількості. Той базар у містечку, що між Ряшевом і Краковом, гудів з досвітку. Польки блондинки-обманки із ще намальованими губами сиділи розгублено над своїм крамом і не знали, що з цим робити. Місько, що позбувся роботи, так, як розпалася партія в нас, був дуже озлоблений. Залишав свої пензлики на дітлахів, йшов до автобуса, там гасив. А згодом, під мухою, проходив уздовж рядами.
— Валєнса!..
Долинало з різних кінців базару його розкатисте, як грім.
— Валєнса!..
Валєнсу Польща тоді проклинала, це він з його Солідарністю привів їх на ці ниці базари.
— Валєнса!..
Польща не знала тоді, що це наш Місько з Городенки грає політики тут, а заодно збиткується з них. Але Польща прорвалась.
Ці блондинки з базару під Краковом, склавши першу копійку, рушили згодом до німців, чоловіки — до Англії, а там до Америки. Пішов рух, який дав новий поштовх, зробив Польщу, як тепер кажуть вони, знову великою. Створили самі себе, думаю, і ті дітлахи наші, що прямо з школи почали тут бізнес, свої життєві університети. Це був цілий автобус семи-восьмикласників з Мишина під Коломиєю, і нас там кілька старших. Повертались після полудня в готель своїм автобусом.
— О!..
Показували через вікно школярки.
— Наша горілка…
На тротуарі лежав поляк. Сонце лише хилилося на захід, та пражило немилосердно. Поляк у білих споднях і попрасованій на кант на рукавах сорочці. В цей час завжди дзвонили дзвони в цьому місті, кликали на вечірню. Я думаю, піднявся і той поляк, що десь переборщив тоді. З ким не буває. Тепер Польща вражає, починаючи від самого кордону. Акуратні хатини довершеної архітектури. Нема чвораків, як це в нас, ні тих замків, як це під Хустом, де поближче до митниці. Нема парканів, двометрових мурів і кованих брам. Городенківські ковалі там потенційні банкрути. Перед хатою зелена полянка і квіти. За ці роки Польща здійснила революцію в транспортній інфраструктурі. Автошляхи просто розкішні, розділені полоси просторими зеленими лугами. Варіанти, коли лоб у лоб, виключено. А наш автобус простояв у заторі неподалеку Ямниці годин зо три, фура розчавила фуру. Українська інфраструктура не готова до теперішніх транспортних потоків. Про неї треба було думати принаймні на початку нульових. Але тоді в нас були інші гульки. Тепер пізно, тепер безнадійно відстали, і дорожні пригоди збирають кривавий свій урожай. Польща, мабуть, немає тих чорноземів, що в нас, але Польща дбайливо газдує. Ці тюки-сувої на неужитках, скільки око сягає, від обрію до обрію. В Польщі не п'ють молока з порошків і не знають, що таке ковбаса з сої.
— Шляхта!..
Велика наша трагедія в тому, що Європейський чемпіонат проводили ми разом, і була Україна тоді кращою, а тепер у них Щенсний. І Левандовський забив, і, не соромлячись, заплакав, і як вони всі виглядали. Який поступ вперед. На летовищі вежа у вигляді футбольного м'яча, і це пам'ять про час, який для нас уже позаду далеко.
Наближавсь час відльоту, ми опинились у зоні контролю, і я настирливо став розбиратись у безкінечних табло. Ніби знайшов наш термінал, підійшов ближче, простягнув руку до ручки.
— Юж!.. Юж!..
Прямо на мене біг молодий хлопець у чорнім костюмі, галстуку, з бейжиком "секуріті".
— Юж!..
— Ні-ні…
Я підняв руки.
— Я — не терорист…
"Секуріті" зачепив стрічку на двері і сказав, уже дещо поблажливіше.
— Юж…
Підійшов чоловік, усміхаючись.
— Ви з України…
— З України!..
— Я бачу по паспорту…
Я тримав у руках паспорти.
— В Чикаго?..
— В Чикаго!..
— І я, діти там, не був кілька років, їду до них…
Так стали ми мало не братами з цим чоловіком, моїм однолітком, поєднані спільною долею подорожі. Розповів усе про себе, сам зробив вікна й двері до хати, двоповерхова в Червонограді. А є ще квартира у Львові. Крім того, багато років відпрацював на автобусі. І про дітей, найкращих, мають бізнес в Америці.
— Ну а ви?..
— Я — журналіст…
— Та це ви, журналісти, запалили війну…
— Послухайте, ну ось ви такий мудрий чоловік. Як могли ви повестися на всі ці його канали? Ви що, не бачили, що, маніпулюючи вами, він рвався до влади і до своїх мільярдів? Ви йшли, голосували і вели вас інформаційні кілери…
— Я не про нього і не про них, я про Скабєєву…
— Скабєєва… Скабєєва — сука…
— Сука…
У літаку подали навушники, і я, скільки міг, слухав Кшиштова Кравчика, пісні якого крутились у пам'яті з юності, та "Червоні гітари". "… Бо за єдной сінєй далей друга даль, нє спочнєми, нєм дойдєми…" Летів наш Боїнг, і летів за нами час. І у Чикаго, коли ми сідали, полив дощ, несподівано знялася буря, і літак пішов на друге коло. Гарненька полька, яка сиділа з нами в ряд, зціпила зуби й перехрестилась. Сідали натужно, літак котився по злітній смузі довго, і ми аплодували. А потім командир борту бажав щасливого перебування в США, і голос його був втомленим. І не таким піднесеним, як у Варшаві. А потім, уже в терміналі, перед нами відчинилися двері, а там, за дверима, стояли наші діти. І ми бігли до них з своїми сумками. І було все, ніби в сні.
— Мамо!.. Тату!..
— Дитино!..
— Яка же ти гарна у нас!..
— А ви ще нічого!..
— Ще ого-го!..
— Та куди вже там?..
— Ну-ну, не прибіднюйтесь…
Так відкривали ми свою Америку. А вже перше, що впало в око, жодного на дорогах, який би спішив, лихачив, крутив пальцем біля скроні на світлофорах, матюкався через вікно чи показував середній палець або зігнуту руку в лікті. Зупинка задовго до пішохідного переходу, було навіть незручно, я ще далеко на тротуарі, а він уже зупинився, привітно киває рукою, всміхається.
— Велком…
У Городенці їхали з Даньом.