чиновницька служба Святому Престолові. Саме чиновницька, оскільки в душі він так і залишився мирянином.
Втім, турбувало його зараз не це. "Папа служить Святому Престолові, а ти служиш святому.. папі!" — ось та формула, яку архієпископ давно вивів для себе і якої мав намір непорушно дотримуватися доти, доки залишатиметься особистим секретарем понтифіка. При тому, що обіймати цю посаду він мав намір довго, тому що і посада, і платня, і становище в суспільстві його цілком влаштовували.
Зазвичай, капличне бдіння Павла V не дозволялося порушувати нікому, навіть самому Одіні. Проте сьогодні архієпископ одчайдушно порушив це непорушне правило, розуміючи, що йдеться про особливий випадок.
— Якщо вже ви наважилися увійти сюди, Одіні, то мало статися щось надзвичайне, — одразу ж помітив його мовчазну появу в каплиці, у себе за спиною, папа римський.
— У світі завжди щось стається, — сумирно визнав Одіні. — Та далеко не все здатне докотитися хвилею що підніжжя Святого Престолу.
— Проте сьогодні докотилося?
— Вважаю, що так.
Папа невдоволено покректав і запитав так, як, за всього свого природного гумору, міг запитати лише в особистого секретаря і лише наодинці з ним:
— Хочете сповістити, що інквізиторські кати, не дочекавшись суду, спалили непокаянного єретика Галілея просто перед собором святого Петра; чи, може, світові в черговий раз явилася свята Діва Марія?
— Мені відомо, як багато важить тепер для вас прихильність до Святого престолу та ненависть до мусульман запорозьких козаків, один із ватажків яких, гетьман Сагайдачний, має очолити Християнську міліцію для хрестового походу на Константинополь. Ось чому...
— То цей гетьман уже в Римі? — нетерпляче перебив його папа.
— Ні, гетьмана Сагайдачного нема.
— Шкода, — щиро пожалкував папа. — Радо прийняв би разом із усім його християнським військом. Й обов'язково — у присутності турецького посла.
Мовивши це, Боргезе не зміг приховати войовничої, на гріховній мстивості настояної, посмішки, котра осявала його лик щоразу, коли йшлося про Османію, або й про самого султана, що вважав себе володарем мусульманського світу. Хоча й не був ним.
Папа уже відчував, як із кожним днем життєві сили все підступніше полишають його, і затявся на думці, що новітній хрестовий похід на столицю Османської імперії, був би гідним вінцем його служіння Христу, а відтак, і дуже доречним рядком у хроніці його святопрестольного правління, а отже і в хроніці Ватикану та всього іншого християнського світу.
— Проте ці християнські воїни ще можуть прийти сюди, — зауважив Одіні. — І не так уже й важливо, приведе їх полковник Сагайдачний, чи якийсь інший козацький офіцер. І в похід на Стамбул він піде з-під стін Рима, чи з-під стін Києва.
— Проте з благословення Святого Престолу, — негайно застеріг папа. — Обов'язково з благословення. Це має сприйматися світом, як черговий, тепер уже справді останній, хрестовий похід.
— Саме так, ваша святосте, як останній і хрестовий.
Папа знову невдоволено покректав, і худорляве пергаментне лице його зайшлося густим мереживом неглибоких, безладно проораних долею зморшок.
— То й з чим ви, зрештою, прийшли сюди, архієпископе? — сухо поцікавився папа, привстаючи у своїй, відгородженій від зали, бібліотечній "сповідальні", і через приземкувату кафедру подаючись до секретаря.
— З "ким", — уточнив Одіні. — 3 єпископом Руженом, ще одним особистим представником майбутнього командувача об'єднаним військом християнської міліції герцога де Невера.
— Князь і сам уже мав би понудитися у вашій приймальні, — пробурчав папа.
— Така нагода йому ще випаде, — войовниче запевнив його архієпископ.
— І з якою ж місією прибув наш єпископ?
— Я міг би й відтворити суть його місії, — сумирно визнав Одіні. — Проте ситуація в Європі і статус герцога де Невера вимагають, щоб Ружен особисто виклав прохання свого світського патрона. Сам факт прийому його посланця папою... До того ж, під час хрестового походу на Стамбул, єпископ, очевидно, претендуватиме на чин головного капелана християнської міліції.
— Але ж його призначення залежатиме від герцога, який уже дав зрозуміти і нам, і королю Франції, що не терпітиме жодного втручання у підготовку до "останнього хрестового походу"
— Заздалегідь названого де Невером "вселенським". Що ж до призначення, то й сам єпископ зацікавлений, аби ініціатива його сходження на страдницьку похідну Голгофу належала Святому Престолові. Впевнений, що інші рицарі-хрестоносці прагнутимуть того ж.
Свого часу Одіні заповзявся стати нунцієм, тобто послом Ватикану, в Парижі. Запрошуючи його на співбесіду, папа не сумнівався, що відмовить йому в цій посаді, пославшись на відсутність будь-якого дипломатичного досвіду. І, після досить тривалого, як на аудієнцію у понтифіка, спілкування, справді відмовив йому в цій посаді. Але тільки тому, що зрозумів: жоден практичний досвід не замінить того природного дипломатичного хисту, яким володів цей чоловік, і що кращого претендента на перо особистого секретаря йому не знайти. Зараз Боргезе тільки тому й пригадав цю давню історію, що вкотре переконався — вибір секретаря був правильним. Хоча, зазвичай, із добором ватиканських чиновників йому не щастило.
— Зрозуміло, що вустами єпископа герцог де Невер проситиме не так благословення для свого воїнства, як грошей на його спорядження, — пробурчав папа, з сумом пригадуючи недавню доповідь ватиканського скарбничого.
— І грошей — теж, не без цього, — із притаманною йому незворушністю, визнав секретар.
Одного погляду папи на єпископа було досить, щоб визнати: на раменах цього кремезного чолов'яги сутана виглядає ще неприродніше, ніж на його, князя Боргезе, власних. Принаймні, папі не вірилося, що на грудях єпископа під чорним сукном не приховується кіраса. Бодай парадна, з найтоншої криці.
Не менше вразило Павла V і, висловлене єпископом, прохання герцога де Невера. Той просив не грошей, і не благословення для місіонера-капелана, а термінового посольства в землю запорізьких козаків. Майбутній командувач християнською міліцією вже переконався, що — коли по-справжньому та по щирості — жодного з європейських правителів ідея хрестового походу й досі не надихнула. Тож, як свідчив гонець, поки що де Невер мав лише тверді запевнення від трьох французьких графів та якогось німецького барона, які, у визначений день, обіцяли прибути на пункт збору хрестоносців зі своїми загонами, або ж приєднатися до війська вже під час походу.
Ще з півсотні лицарів-авантюристів, у чеканні поклику військових сурм, устигли скупчитися по заїжджих дворах і садибах Карпантри. Проте гаманці майбутніх хрестоносців катастрофічно пустіють, і, судячи зі способу життя цих лицарів, у похід їм доведеться вирушати без коней та бойового спорядження, у натовпі селян, озброєних ціпками.
Та найтривожнішим для герцога виявилася не тимчасова байдужість європейських можновладців, а той дивний факт, що всі вони прискіпливо цікавилися: братиме чи не братиме участі у війні проти османів степове лицарство з південних земель Королівства Польського.
— Складається хибне враження, — звірявся папі єпископ Ружен, — що, без підтримки степового воїнства з-над Дніпра, європейське лицарство просто не здатне протистояти османській навалі.
— А герцог де Невер упевнений, що здатне? — скрадливо поцікавився Камілло Боргезе.
— Самі лише французькі графства здатні виставити десятки тисяч добірного воїнства, — з такою натугою поворушив плечима єпископ, ніби завдавав на них по в'язанці дров.
— То чому ж не виставляють? — так само скрадливо, майже улесливо, допитувався папа. — Якщо князь упевнений у силах французького, іспанського, нормандського, чи ще якихось там лицарських орденів, то в чому річ? Нехай збирає загони і вирушає з ними на Балкани.
— Герцог, може, й упевнений, проте не впевнені в них ні європейські правителі, ані предводителі самих цих лицарів, — намагався Ружен обходити словесні пастки, розставлювані Камілло Боргезе.
Єпископ просто не розумів, до чого понтифік веде, що намислив собі, тому й поводився, як недосвідчений дипломат, котрий ніяк не здатен підлаштуватися під спосіб мислення опонента. І хтозна, скільки часу спантеличений єпископ тримав би паузу, якби не допомогу йому не прийшов Одіні.
— Отже, єпископе, ви прибули до вселенського владики з проханням про апостольське посольство?.. Чи не так?
12
Ні з чотириденним ремонтом, ані з більш-менш прийнятним відпочинком, у турків на цьому острові не склалося. Вже наступного ранку азаби-вивідники доповіли капітанові, що поблизу бухти, у лісистому каньйоні, з'явився чималий гурт підозрілого люду. Швидше за все — зграя місцевих грабіжників, яка, напевне, готується напасти на корабель. На доказ цього, марсовий матрос, що сидів у своїй бочці на вершині щогли, двічі попереджав про наближення до бухти якихось озброєних чоловіків.
Сулима настільки втішився цим повідомленням, що навіть помітно занервував. Він раптом усвідомив: сьогодні або ніколи! Якщо він не скористається цією нагодою, іншої у найближчі роки може й не трапитися.
Розуміючи, що, перш ніж вдатися до абордажу, грабіжники почнуть із берега обстрілювати судно з рушниць та пістолів, капітан наказав Ардаллові спорядити частину азабів у нічні засідки. Всім іншим звелів латати корабельні борти і надбудови.
Згоди на участь у бунті обережний командир азабів так і не дав, але, ніби між іншим, обронив при Судимі, що висадить на берег здебільшого неіллірійців та ненадійних. А всі інші азаби мирно спатимуть у своїй трюмній казармі.
— Щоб там не сталося, ми їх не чіпатимемо, — запевнив Сулима.
— Як і вони вас.
— Спробуйте переконати капітана, що хоча б частину веслярів варто тримати на палубі, а не заганяти їх до трюму. Від розбійників їм не буде помилування, так само, як і морякам, тому битимуться не згірше, ніж билися з венеціанцями.
— Це може насторожити Валіда. Дізнавшись про зграю берегових розби0ак, він захвилювався. У минулому бою дев'ятеро його матросів загинуло, ще шестеро поранено, корабель не на веслах і не під вітрилами... Старим морякам завжди здається, що справжня небезпека чатує на них не в морі, а на березі.
— І все ж таки ми покладаємо на вас певну надію.
— На мене, чи на зрадливу баронесу?
Сулима зиркнув на нього поглядом з-під густих, завчасно посивілих брів, і криво всміхнувся.
— Не розумію, до чого тут ваша таємна коханка Оржинська? Якби мені вдалося якось прихилити її до себе, то, можливо, обійшлося б і без вашого співчуття, іллірійцю.
— А мені чомусь здалося, що ти вже прихилив її, скіфе, — процідив командир азабів.