Адже, як і багато людей, небезпекою для неї не був. Заколисали повага до його професійного таланту, домашня буденщина. Професор в техніці, неук в історії. Гірко стало, коли пригадав настанову матері про кривду і терплячість. Ніби правильно, по-людськи. Слизька, небезпечна думка, бо не перечиш злу, отже даєш згоду в кривді жити. Дотерпілися. Тепер подумки картав себе за цю обачливість. Але що він міг зробити у свій час у селі?
Спрага до пізнання правдивої історії України була спокутою, компенсацією втраченого. Вона заполонила голову так, що Бортник гріб до себе на цю тему все друковане, брав участь у заходах районної організації РУХу. Відчув: то тепер його справа. Можливо, й сформувався б з нього місцевий лідер, якби не трапилась прикрість.
До батьків з Луцька у суботу приїхав "Запорожцем" його син Віктор. В неділю, пообіді, там мав на мітингу виступати В'ячеслав Чорновіл. Бортнику хотілось почути і побачити таку людину вживу. Була рання весна, нічні приморозки схоплювали відталу за день землю. Вже неподалік траси переднє колесо ускочило в зашерхлу льодом ямку. Віктор газував, воно безпорадно крутилось, аж пара йшла. Коли і від кого тут, на ґрунтовці, дочекаєшся помочі? Роман Михайлович вирішив додати своїх сил до кінських, бо ж таки ще мав здоров'я. За його командою син газонув, а він, водночас спробував штовхнути. Рвонули. Справді, колесо вискочило із слизької пастки. А Роман Михайлович так і стояв, мов питальний знак, вхопившись за поперек. Там щось боляче тенькнуло.
Замість мітингу була лікарняна палата. Через три тижні повернувся з кульбачкою. Про механізаторську роботу лікар сказав забути. Світить третя група інвалідності. Довелось трохи утнути і свої господарські клопоти. Один виграш — додалося вільного часу. Роман Михайлович ніколи його не гайнував, а тут... З пенсії таки виписав дві газети, на день народження діти подарували новий телеящик, встановили на даху тарілку.
Потім з'явився інтернет, вони ощасливили батьків комп'ютером, якого Роман Михайлович якось таки опанував. О! Тепер весь світ у хаті. Океан корисної інформації. Немало отруйної. Вчись розпізнавати. До Бортника почали заходити його ровесники, чи трохи молодші: не кожен має таку керницю інформації, а час такий, що хоч та млява війна далеко, але ж є там з села двоє, онук, чи не щодня гинуть наші хлопці. Такі у спірках іскри висікаються! Найперш владу шпетять, от послухала б! Та хіба до неї доберешся?
Завелась навіть своя бібліотека. Книги позичає прохачам, прочитані газети роздає гостям. Надбав собі духовного побратима і консультанта. Вчитель української мови і літератури Микола Книш.
В обласній газеті прочитав його статтю про зросійщення шкільної освіти в Україні в часи радянщини. Толкова, аналітична. Має, відчувається, і краєзнавчу жилку. Напросився Роман Михайлович на зустріч. З того часу й затоваришували. Йому тридцять один, ще не одружений. Та спорідненості душ, вік і різні професії не стали завадою. В його домашній книгозбірні стільки незвіданого! Недавно дав книгу Горліс-Горського про повстанців Холодного Яру. Проковтнув її за два дні, після нього ще й Лілія взяла. Боже! Які люди були! Прометеї! А з кожної поїздки в Г аличину, де батьки вчителя, той привозить солідні паки свіжих видань. Встигай лише переварювати! Це робить кожний аналітичний читач. А Роман Михайлович за тими новими історичними фактами, подіями бачив авторів статей, книг, їхню нелегку працю. Він навіть відчував якесь задоволення, що його маленька мишача возня дотична до їхньої дослідницької діяльності. Не колеги, та все ж...
Це ж таки він врятував від втрати цілу героїчну сторінку з історії села. Десь через тиждень після першого року Незалежності, до хати навідалась поштарка Оля, донька тітки Шури, яка колись носила по дворах фронтові солдатські трикутнички і жахливі казьонні конверти. Зазвичай, Оля уткне газету в поштову скриньку, що на ганку, постукає у віконце, мов дятел, і піде. А тут зайшла до хати. Подала Романові газету, з сумки витягла лист.
— Тітко Оксене, а то вам.
— Мені? — оторопіло перепитала мати, бо хто їй міг писати.
— Ну, не вам він, але ж вам, — плутано уточнила Оля. — Доки я у тому впевнилась, то багатьох перепитала. Бо ж фамілію вашу в селі мають лише дві сім'ї. У Матвіїшиному роду Михайла Гордійовича не було, а у вас.
— Дай сюди, — Роман Михайлович смикнув лист, ніби боявся, що Оля забере його назад.
Він жадібно впився очима у конверт з незнайомим почерком, адресою і адресатом. Пробіг поглядом ще раз, опустився на стілець біля матері.
— Мамо, — по хвилі, грудним голосом озвався. — Лист моєму батькові. З Кемеровської області, з Росії.
— Батькові? — розгубилась мати. — Як це, як. Може, — раптом озвалась в душі струна надії і тут же вмовкла. — А хто ж то пише? Для кого ж то він живий?
— Пише Чабан Сидор Йонович: Кемеровська область, посьолок Южний, вулиця імені ОСО[26], якась чудернацька назва, 17, квартира 29.
— Ой! Романе, дай мені водички, ой! — мати вхопилась за голову, застогнала і присіла на лаві. — Сидір обізвався. Та ми ж тебе, Сидорцю, вже й поховали, — немов до живого заголосила. — І майже забули. То ж то, ой, скільки літ зійшло.
Чутка про те, що односелець, якого рахували покійним, живий, і живий написав мертвому, в той же день облетіла все село. А що в листі, то знати кортіло багатьом. Конверт був тоненьким, лист коротенький.
"Добрий день, Михалку! Найперше — Слава Україні! Не знаю чи вже вітаються у вас так, як ми тоді між собою. Якщо й ні, то принаймні за те не садять. Хоч відбув я четвертак, забрав москаль у мене здоров'я, вкоротив вік, але я, не повіриш, щасливий. Бо дочекався таки свята, найбільшого в житті. Лиш жаль пече за хлопців, які того не побачили.
Пишу тобі, Михалку, як живому. Щось мені чується, що ти вцілів. Але як ні, то, певно, живе твоя Оксана, синочок Роман. Нам же з Улянкою Бог діток не послав. Десять літ, як вона вже спочиває. Хоч я тут більше, як сорок літ, та звикнути не можу, чуже все. Хотів раніше приїхати додому — не дали. Тепер можна. Ступлю на цю святу землю — поцілую її.
Скажу тобі по правді. Чую, недовго мені зосталось, здоров'я хлипке. А душа рветься на рідну землю. Бо. як уявлю, що при вільній Україні буду лежати в московській, то й в могилі не засну. Ти, мабуть, не знаєш як то жити на чужині, та ще й ворожій. Якщо твоя воля і ласка, то я у тебе в якомусь закутку перекантуюсь трохи, а там якусь розвалюху знайшли б, чи у притулок для старих оформили. Може, і влада б допомогла. Мою ж добру хату забрали тоді, а рідні у селі нема. Та доки те вирішиться, то треба за щось зачепитись. Чекаю твого слова, Михалку".
Роз'ятрив, струсонув, розтривожив обидві душі лист. Довго мовчали. Першою озвалась материна:
— Що скажеш, Романе?
Синова вмить відгукнулась:
— Що тут думати? Запросити...
— Добре, сину, що довго не думав.
Роман Михайлович трохи-трохи пам'ятав дядька Сидора, вже за десять літ тоді мав. Правда, жили вони в різних кінцях села. Батько Романа, хоч і старший літами, був у Сидора помічником. Колодязі в селах наймались копати. Таке от рідкісне, але потрібне ремесло — криничар. Дядько Сидір знався у тім добре, вмів удатно і криничовину знайти. У його дворі й була облаштована криївка. Її довго не могли винюхати емгебісти. Та, якось вивідали. Нібито, через зраду якогось зверхника повстанського. Сидора Чабана тоді арештували і він, як у темну весняну воду впав, — ні слуху, ні духу. Повстанці, щоб не потрапити в руки бузувірів, всі п'ятеро пострілялися. Але на снігу, біля сільради, лежало тоді четверо.
Тої ночі у хату Бортників сон навідався лише під ранок. Навіть до Віктора, обох онуків. Це ж стільки невідомого їм баба Оксана розповіла! Ні, не веселого, страшного. Навіть Роман дечого не знав. Йому ятрило одне: чи знав батько про криївку?
— О, ти таке питаєш!. Та то ж велика таїна. От, як приїде Сидір, то й допитаємось.
Назавтра Роман Михайлович відбив телеграму: "Приїжджайте. Чекаємо. Бортники. Без Михайла".
За різдвяним сімейним столом Бортників вже сидів Сидір Чабан. Ті, хто знав його замолоду, нізащо б не впізнали: каторга, роки, хвороби забрали силу, здоров'я, але не дух. Гість у той день, попри все, почувався найщасливішою людиною у світі.
Переповнена радісними почуттями душа не витримала.
— Любо мені тут з вами, ой, любо... Вам те не чується, а мені...От, ви отак просто собі розмовляєте. А для мене після чужини рідна мова, ну, як пісню соловейка чую. Хочеться слухати і слухати. Навіть співати її. Бо ж у своїй державі. Нас, українців вивозили, гнали у той страшний Сибір, Колиму, Магадан не лише для кари. Вони думали, якщо відірвуть нас від України, то заморозять її і в наших серцях, душах. Ні. Вона жила і зоставалась там, зігрівала нас в пекучих холодах, допомагала переносити нелюдські страждання. Її можна було хіба вирвати разом з серцем, погубити з душею.
Так не хотілось йому на святковий настрій наганяти важкі хмари спогадів. Але ж того прагнули всі.
За дві години застілля ніхто не дзенькнув ложкою чи виделкою, не прохопився словом. І, коли гість закінчив, тиша впала така, що можна було б дочутися як павук десь у кутку в'яже свою візерункову ловчу снасть. Бортники відчули вагу історичної миті, вони першими торкнулись страшної правди з історії села.
— Дядьку Сидоре, — порушив мовчанку Роман Михайлович, бо йому аж пекло. — Копати схрон вам батько помагав?
— Аякже. Допомагав, Романе. Твій батько був патріот. Копальників було лише троє, яким довіряли. Знаєш, спочатку у Вовчому хотіли те зробити, туди жодна кадебістська собака не поткнеться. Там зелена покрівля тонка, під нею торфяні печери. Але для нас те небезпечно. Сиро, стін нема, від села далеченько трохи, нишпорки зацікавляться, як там когось запримітять. Бо туди хіба вовки навідуються. А було ж там колись наше село...
Після свят Роман Михайлович зателефонував у редакцію обласної газети "Волинь", на телебачення, сину, невістці.
— Любо! Є цікава справа.
— Знов? О, у вас їх, мов бобу на городі.
— Ну, ти ж моя невідкладна допомога. То таки вельми цікава річ! Сенсація для села.