Більшість вулиць погрузли в багні і світилися баюрами, в яких тепер купалися біленькі пухнасті вранішні хмарки й блакиттю усміхалося небо. Усміхнулася й Матильда, обминаючи одну з таких красномовних калюж, і необережно зачепила когось ліктем. Озирнулася. Перед нею стояв служитель Церкви абат. На мить вона розгубилася, вдивляючись у його обличчя. Мовчав і він, пильно й вороже заглядаючи їй у вічі. Погляд поволі м'якшав і на вустах абата з'явилася стримана гримаса, схожа на усмішку.
— Матильда?!
— Ортвін?! — і запнулася. — Вибачте, отче, але я Вас так пам'ятаю...
— Багато часу минуло відтоді, — прошепотів абат.
— А чи не Ви тепер настоятель тутешнього монастиря? — схопилася.
— Так, мене призначили сюди минулої весни. А як Ваше життя, Матильдо? — спитав більше із ввічливости, а може, через незручність, яку відчували обоє.
— Все добре. Я вдова... Не буду затримувати Вашу честь. На все добре, — попрощалася першою.
— З Богом, дитино, — перехрестив жіночу постать, яка стрімко віддалялася.
Уже вечоріло, коли абат повернувся до монастиря. Цілий день його не покидала синява глибокого погляду Матильди. Вела його в дорогі, але такі далекі часи його дитинства. Коли це було, та й чи було, а чи тільки наснилося? За турботами й розмовами якось утікав від того погляду протягом дня, але тепер, коли залишився геть один, усе єство його заливала ота блакитна вода. Він борсався у хвилях, виринав на поверхню, але хвилі вперто накривали знов і знов, несли у щось таке чудесне, чого ніколи не знав. Розливалися в пам'яті спогадами. Заповнювали теплом, добиралися до плоті... Абат схопив себе за голову і припав
на коліна. Молитва! Ось де рятунок! І він молитиметься усю ніч, якщо треба. Тільки б виборсатись із шаленої вирви блакитних хвиль.
Повернувшись додому, Матильда вимила руки та обличчя, заварила чай із м'яти і прилягла. Повіки злипалися самі собою. Вона й не збиралася пручатися солодкому зову сну, одночасно не випускаючи з пам'яти вранішню зустріч. Її любий товариш дитинства, сором'язливе й тихе хлопча, Ортвін, сьогодні уже лисий, з восковим обличчям і трохи здутим овалом черевка під чорною сутаною, — настоятель монастиря. Він пішов до того Бога, котрого вона ніколи не могла зрозуміти. Він служитель того утворення, яке забрало у неї чоловіка. Дивне життя й дороги його... Заснула.
Ще до того, як поринути у глибокий сон, вона пам'яттю поринула в ті барвисті, квітучі й запашні луки, де випасала свою худобу й де вперше зустріла Ортвіна. Він сидів на березі річки, яка протікала за селом, і рибалив.
І ось уже вві сні вона продовжувала свою подорож минулим. Брела високою травою, кличучи свою Чорнявку. Високо над головою виспівували трелі пташки, сипали й сипали ніжними дзвіночками звуки на трави і квіти, а ті розкривалися назустріч музиці й сонцю. Величезними квітами різних кольорів був уже засипаний луг, бриніли прозорими крильцями, немов вітрилами, бабки, а метелики струшували пилок своїх крилець на її простягнуті долоні. Так затишно й мило! Усмішка сама розквітає на вустах. І ось, ні з того ні з сього, опиняється вона посеред темних вод ріки. Вода штовхає її вперед, хоч як не намагається вона протистояти. Уже доходить до горла, ще трохи — і вкриє її. Матильда намагається кричати, але звук не виринає з її горла. Відчай! Відчай і страх охоплюють її. Вода майже сягає очей, як раптом хтось сильним ривком витягує її на берег. Вона знає, хто це, але не бачить його... "Де ти, де?" — намагається кричати, але тільки шепіт лоскоче їй губи.
Прокинулася. Сон справді водив її в минуле, де вона, бредучи отим лугом і обминаючи дітвака з вудкою, дійшла до броду. Худобина там спокійно пила воду. Враз чогось схарапудилася й понеслася бродом на протилежний берег. Довго не думаючи, Матильда кинулася слідом, десь посередині річки послизнулася і впала. Вода понесла її. Витягнув Матильду на берег той худорлявий, білочубий хлопчина. Ортвін. Того літа він навчив її плавати...
Матильда підвелася, гостро відчуваючи голод. У її домівці було холодно, тож буде розводити вогонь, а заодно розігріє грибну юшку в горщику, яку готувала ще вчора. Запаси грибів у неї були чималі, також повні мішечки сушених ягід і фруктів. З весни Матильда була частим гостем у лісі. В селі з родичів залишилася тітка, в неї й ночувала, коли приходила пора збирати трави.
* * *
Ще трохи — й весна розірветься громами і виллється грозами, вбере веселкою прозоро-блакитне небо. Любила Матильда весни, ніби й сама відроджувалася та свіжішала разом із природою. Бурхливо текли води в ріці її дитинства, веселіше грала кров у жилах. Зростало в небі сонце, все щедріше розливаючи тепло, світлішало її чоло, й тіло рвалося до простору. Колись чоловік часто супроводжував її до лісу чи на луки. Кохалися там у свіжих травах, наповнювали одне одного силою і любов'ю. Уже третій рік вона одна. Думала на перших порах, що згасне без нього, зсохнеться, аж ні — ще жива, ще кличе до себе життя кожної отакої весни. Один жаль має, що не скуштувала плодів материнства, не змогла, як мати-земля, прийняти й виростити зерня свого чоловіка. Тепер мала б про кого дбати, кого навчати своєму мистецтву, може, то була б донька... Хоча тяжка доля жінки у світі цьому, бо від усіх і від усього залежна. Кожному винна. Церква найбільшу провину їй прищепила: первородного гріха. А який же це гріх: дарувати життя? Де гріх у коханні? А чи є гріх у пізнанні, яке тільки збагачує людину? Та ось, на думку Церкви, усе це — гріх проти їхнього Бога. Тому й гноїли її чоловіка в темних підвалах, спаливши, врешті, як єретика. Стояла тоді в натовпі, що дико виблискував очима, мов хижий, скажений звір, чекаючи на страту. Стояла непорушно й дивилася в очі своєму другові, ділилася з ним силою в останню мить його життя, складала йому товариство, аби не був сам посеред цих дикунів і невігласів. Не тільки його тіло згоріло тоді у вогнищі, разом з ним згоріло і її тіло. І не знала, кому боліло більше: їй чи йому. Зрештою, він уже вільний, а їй ще довго болітиме. Думала, після того зненавидить світ і все те, що навколо неї, отих усіх, кому продовжує допомагати. Але він вчив її любити, бо ненависти достатньо у світі. Ненавистю до всього живого переймається ота Церква, починаючи від ненависти до жінки, кохання й закінчуючи природою. Бо стихія некерована, а церковники всім прагнуть управляти, всіх тримати в покорі. Він був її вчителем після бабці й матері, навчив читати, багато розповідав про далеких еллінів, їхні науки, філософію. Він знався на зоряному небі, читав його оповідки, був мислителем. А все це — великий ворог Церкви.
У двері загримали, різко і дрібно. Ну ось, наїлася...
— Хто? — спитала гучно.
— Від пані Анни, з дорученням...
Матильда відчинила двері. В дім впурхнуло молоденьке миршавеньке дівча, служниця пані Анни.
— Пані просили Вас негайно прибути до неї. Малюк нездужає, весь горить і майже не реагує, коли до нього звертаються.
— Добре. Дай мені тільки хвильку, щоб сьорбнути юшки, бо як упаду з ніг, користи від того не буде нікому.
Вже за кілька хвилин Матильда в супроводі дівчати крокувала до будинку знатної родини міста.
Малий панич лежав на широкій постелі, обкладений подушечками й добре вкритий перинами. Хлопчина посопував, стогнучи час від часу. Лікар зробив йому кровопускання, як розповіла пані Анна, але це не допомогло. Матильда поклала свою руку йому на чоло, потім підняла повіки очей, прислухалася до дихання дитини й попросила гріти воду. Тим часом розв'язала вузлик, принесений із собою, вийняла звідти пахуче зілля, з якого наказала зварити міцний напій, потім вийняла невеличкі скляні посудини з мазями й порошками.
Уже пізно ввечері поверталася вона додому в супроводі панського слуги. На ранок мала знов прийти до малого. За тиждень дитина почала одужувати й навіть повернула собі апетит. Цього разу Матильді було добре заплачено.
Абат провів уранішню месу й направився у скрипторій, де його чекали ченці. Сьогодні вони розпочинають переписування деяких античних книжок, тож його допомога буде найбільш необхідною. Якщо всі переписувачі знали латинь, то мало хто знав грецьку. Абат довго навчався різних наук, присвятивши своє життя Богові, а вже після всього — тому, що схвалювала Церква. Бо ніякі знання чи науки не можуть трактуватися, відступаючи від букви закону Святого письма. Все має пройти крізь прискіпливу призму Церкви і вже потім вустами її вчених слуг передаватися усім іншим. Тож записувати й перекладати тексти грецьких, хоч і вчених, але при цьому язичників-природопоклонників, неможливо без розумного та досвідченого носія Слова Божого.
Тема вічного Логоса, Слова, цієї постійної, гармонійної й незмінної закономірности буття, вперше порушили ті ж грецькі філософи, зокрема, Г еракліт. Логос для стоїків був душею космосу, яка створює речі матеріального світу. Логосу підпорядковується Природа і сама людина. Але справжня суть Логосу надто складна для розуміння простій, невченій людині, тож для того й існує Церква, яка взяла на себе обов'язок трактування цього Слова. Святе письмо говорить про це ясно й без філософських заковик: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог". Все. Слово Боже — це Слово Євангелія, а все, що стоїть за ним, має бути трактованим у тому ж ракурсі: закону, якому мають підкорятися усі смертні на Землі. Жодних більше сумнівів, жодних міркувань, жодної новизни. Євангеліє — це збірник усіх законів і всієї мудрости, яка потрібна людині. А їй залишається тільки слухати божих посланців, котрими називають священників, які вміють донести цю мудрість грішникам. Тож абат знав, як має пояснювати і що мають зрозуміти писці з античних книжок.
Пройшовся внутрішнім двориком, оглядаючи наведений лад, звернув до галереї й повз трапезну та залу засідань попрямував до скрипторію.
Почнуть із творів Арістотеля "Про душу" й "Метафізика", а також з питань етики. Багато текстів уже давно переклали на латинь з арабської, адже потрапляли до Європи морськими шляхами з арабського світу видатні схоластики Альберт Великий, а після нього — Фома Аквінський. Отже, все Арістотелеве вчення було добре очищене і звільнене від усіляких неясностей чи суперечностей з християнськими поглядами.