Разом зі сп'янінням до неї прийшло бажання розплакатись, сльози насувалися, випирали з очей, ніби тісто з діжки, що виявилась замалою для нього і воно ось-ось потече вниз по стінках. З усіх сил заштовхувала їх назад, роблячи глибокі вдихи й п'ючи воду раз за разом. Вона не може дозволити собі розплакатись тут, бо це один з тих випадків, коли сльозами горю не зарадиш. В них і не повірить ніхто, бо нікому до її біди нема діла.
Людей все більшало й мале приміщення гуло, як вулик. Крізь грім, вереск, хрип і шипіння, силу й енергію рокових композицій
чувся сміх, вигуки та жарти людей. Всім було весело й добре, і від цього загального вдоволення інших Славі робилося ще гірше, бо ніхто з цих людей не помітив, яка вона нещасна. В якій вона халепі і як потребує допомоги. Сльози все-таки проступили з очей, стерла їх легенько кінцівками пальців і потягнулася до алкоголю.
Знову почувся дзвінок і Василіс, як і минулого разу, покликав антипатичного "греко-грузина" до слухавки. Можливості сказати бодай декілька слів Василісу у Слави цього разу не було. Він снував з підносом у руках поміж клієнтів, постійно жартуючи та про щось весело перемовляючись. Стежила за ним, линула до нього поглядом і, здається, усім єством, перехоплювала кожну посмішку і кожну грайливу іскорку в очах, вслухалась у приємний до болю голос, ніби знайомий їй з того часу, як з'явилася на світ. Ось тільки десь загубила його раніше, а тепер знайшла. Хотілося знов і знов перемотувати плівку, як колись у ранній юності касету Цоя, слухати його магічний тембр і засинати. Засинати в спокої та мирі. Хотілося обвитися лозою довкіл цього чоловіка, аби ніщо не змогло забрати її в інше місце...
Повернувся "Сталін" з незадоволено і насупленою пикою, певно, щось неприємне почув. Не сідав. Вийняв пачку грошей з кишені, потягнув ключі від авто зі стійки й гукнув до Василіса:
— Розрахуємось!-До Слави лиш буркнув: — Нам пора.
Поволі зсунулася зі стільця. Ніби задерев'янілими, не своїми ногами крокувала до виходу, намагаючись поверх голів уловити бодай ще один, останній погляд Василіса і запам'ятати, увібрати його в себе. Та марно...
Спасіння оманливе, як видіння оазису в пустелі. Затишок і спокій відвідали її лише на мить, аби нагадати про себе. Бо з того часу, як покинула вона рідний дім, покинула й спокій. Не задумувалась, що ж то живе у ній, а що кудись поділося, не мала часу, а то й просто не хотіла, відмовляючись заглянути глибоко в себе. Щоб не злякатись. Але ж ось спокій знову знайшов її і нагадав про себе. Чудовий стан душі та тіла, коли людина спокійна, в безпеці. Їй було безпечно біля Василіса, з першої миті, з першої хвилини, щойно переступила поріг оцього, як написано на сяючій вивісці, кафе-пабу "On the road".
Тепер вона виходить з нього, виходить у невідомість, у темряву, в ніч. Так темно й на серці.
Грюкнули двері, зачиняючись. Грюкнуло щось усередині, ніби й там зачинились якісь дверцята. Міцно, щільно й на засув. То вона закривала в собі жаль до себе. Закривала, ховала в собі жаль, сльози, біль безвиході. Закривала й для того, щоб не пустити в серце ту оманливу надію, що почала було зароджуватись. Надію на те, що все буде добре, що зле — омине.
Їхали швидко. На сьогодні це був, напевно, останній шанс поговорити й вияснити нарешті ситуацію, бо завтра Оксана поїде звідси і вона залишиться одна. Самотня й безпомічна. Усвідомлення цього теж завітало до неї вперше за життя. Чомусь була певна, що Василіс допоміг би, якби попросила, якби розказала, а вона не знайшла сміливості, не знайшла відваги, хоча б заради того, щоб захистити себе, допомогти собі, бо більше нема на кого сподіватись. Вона просто повинна була подбати про себе та свою безпеку, а не пливти по течії, що підхопила й несе. Вона знову, вкотре, виявилась нездатною постояти за себе... Але ж це не вона?! Бо вона не така! Чому все відбувається саме так? Ніби має відбутися, поза всім, ніби хтось сильною і вправною рукою направляє її човник туди, куди хоче. Але чому й навіщо? І ось вона все далі віддаляється від очей і голосу свого рятунку. Хай лиш уявного. Та що зробила задля того, аби рятунок став реальним? А тепер де шукати його, і в чому? Виявляється, вона невільна.
Набралася сміливості, як тільки авто стишило хід і звернуло в уже знайомий провулок.
— Мені потрібно подзвонити в Афіни й поговорити з Ольгою, — випалила на одному диханні. — З нею я домовлялась і тому хочу ще раз усе вияснити.
"Сталін" мовчав, набундючений, і невідомо було, злий він з якоїсь причини, а чи це його звичний стан.
Враз він різко пригальмував, з'їжджаючи на край дороги. Почав мовчки розстібати штани, Славі не потрібно було щось пояснювати, вона кинулася до дверей, та пізно. "Сталін" різко схопив її за волосся, потягнув на себе й тицьнув обличчям у свій напружений член.
— От з ним і поговориш, а не з Афінами! Тепер добре зрозуміла, крихітко?!
— Якщо зле мене зрозуміла, то так, може, зрозумієш краще! Бо інакше ви й не розумієте! А в мене нема часу на пусте базікання! Прояснилося, смердюча комуністко?!
Він репетував, як навіжений. Зненацька позаду вдарило світло фар іншого автомобіля, що звернув у провулок. "Сталін" різко відпустив Славину голову, затих. Авто повільно проїхало поряд і легко привіталося гудком сигналу. "Сталін" почав застібати штани, а далі повернув ключ замикання.
Слава схлипувала, перелякана й нещасна.
Хотілось провалитися крізь землю, випаруватися слідом за сльозами, щезнути! Недаремно вона так гостро відчувала тривогу, недаремно боялася. Боятися, як виявляється, є чого, і так легко їй звідси не вибратися. Надія на диво щезла остаточно.
Під'їхали під нічний клуб. Славині очі, сповнені сліз, не бачили нічого перед собою, лице вмивалося ними, солоними й липкими. Язиком збирала сьози, перемішані зі шмарклями, як розгублена, безпомічна дитина. Хотілося закричати, вчепитися нігтями в оту нахабну ситу пику. Та страх сковував. Голос самозбереження нашіптував, що таким чином вона ще більше зашкодить собі. А як зробити ліпше, як вибратися з трясовини, в якій застрягала все глибше, не знала. Спробувала б утікти, та чи вистачить їй на повернення грошей? А хто і що зробить для неї щось задарма, без цих папірців? Таке здавалось нереальним... "Що ж робити? Змиритися з долею і стати... повією? І це не сон, на жаль, не жахіття, хоч як себе не щипай ти не прокинешся!" — надривно кричав чужий голос у голові. Відчай, безпомічність, страх і жаль до себе обступили з усіх боків, оточили високою темною стіною, як оця ніч надворі. Високою, до самих зірок, мерехтливих і оманливих, далеких і холодних. Що бачили вони звідти? Що знали? Чим допомогти могли? Бо мали б щось знати про все те, що відбувається. Скільки віків отам угорі, у просторі недосяжнім мерехтять собі, світ споглядають. Перемовляються та підморгують щось до людей. А що ті розуміють? І що розуміти хочуть...
Слава завжди мала бажання розгадати їхню мову, їхній переливний, загадковий і мереживний гомін, сплетений густою косою Молочного шляху поздовж усього неба. Розсипаний окремими пасмами то там, то сям по його схилах, в золоті кучері Вероніки квітами вплетений, у вічності сузір'я Ковша загублений, у найвід— даленішому сяйві збережений. Сяйві, що перетнуло безкінечність, а до неї прилинуло. Зіроньки... Такі чарівні і виразні на українському нічному небі. Вдивлялась у вас, губилася на дорогах ваших, летіла думкою до світла, залишаючи тіло на землі, купалася в глибоких темних водах вашого океану без страху. Лише з довірою, бо несли ви силу, впевненість, спокій. І радість, незбагненну радість! Де це все тепер? Покинуло її, а чи покинула вона?
Сльози вже душили, не даючи змоги дихнути. Сиділа, як прикута, до сидіння, не знаючи, що робити далі. Та й чи варто. Тіло беззвучно здригалося від схлипу.
— Виходь... Приведи себе до ладу і берися до роботи, — почула голос десь над головою. То "Сталін" відкрив дверці з її боку і тицькав щось в руки. Відсахнулася інстиктивно, але, витерши рукою очі, побачила, що то невелика пляшечка. "А це що?" — подумала з острахом.
— Water... Wash your face...* — пробубонів голос над головою.
Он воно що, як же без цього. Треба вмитися, бо її вигляд важливий. Як будь-якого товару.
Відпила ковток. А далі полила на руки, хлюпаючи собі в обличчя. Трохи розвиднілося очам, а заодно просвітилося в голові. Сп'яніння, що приємно взяло в свої обійми раніше, кудись щезло. Як щезли очі Василіса, як щез "On the road". Ніби наснилося. Ніби то була казка. А дійсність ось перед нею, єдина й незмінна, в повній силі й красі. Повіяв легкий вітерець, висушуючи обличчя, підвела очі до неба — та марно. Темне й вороже, ні однієї зіроньки. Де вони? Нема їх тут, а чи то тільки хмарно?
— Lets go...** — почула знову.
Що ж, "go".
'Вода. Помий своє обличчя... — англ.
"Йдемо — англ.
Слава пішла вглиб приміщення, до столика, де сиділи раніше. Той був порожнім. Дивно, а де ж Оксана? Підійшла ближче й, знімаючи верхній одяг, присіла. Вдивлялася в сиву стіну диму, знову звикала до мерехтіння метеликів дзеркальної кулі, шукала знайоме обличчя Оксани або хоча б Ірини, ніби то якось могло допомогти. Втратила лік, скільки сиділа отак, вдивляючись поперед себе, вивчаючи кожне лице, що потрапляло на очі, вирази облич нових відвідувачів, що з'являлися на дверях, метушню барменів, що не встигали наливати випивку. Господаря видно не було, та промайнуло лице Ірини неподалік, і невдовзі вона з'явилася перед нею. Незважаючи на те, що Слава сама спочатку шукала її очима, тепер від Ірини війнуло чимось неприємним і відразливим.
— Вєрнулісь уже? — спитала, посміхаючись, Ірина.
— Как відіш... — кинула у відповідь Слава.
— Гдє билі?
— В каком-то завєдєніі, а што?
— Да нєт, нічєво асобєннава. Проста спрашиваю... Он ведь часта харошенькіх дєвачєк па другім барам водіт, для рєклами. Ти в єго делє казирная карта.
— Мнє можна радаваться?! — уже з насмішкою спитала Слава.
— Ну, как хочешь.... А ти што, нє в духе? Случілась што?
— А што, может случітся єщьо штота? — в тому ж тоні продовжувала Слава.
Ірина не відповіла, піднялась із крісла й пішла геть. Та не минуло багато часу, як з'явилася знову, аби повідомити Славу, що її чекають біля каси.
Слава підвелася й попрямувала у куток біля стійки в передній частині приміщення, там, де недавно чекала на "Сталіна".