Клієнти мої – уступаю, користуйся на здоров'я, колись може й мені когось підкинеш.
– Та я ж тепер вже ніби вибув з адвокатів, ше не поновився, не числюсь поки шо у вас.
– Тільки й біди, оформиш доручення, як приватна особа. Справа цивільна, ніхто заперечувати не буде. Бери й займайся! Гроші з їх можеш гарні злупити, люди не бідні, нехай платять!
В судовому засіданні, у яке пішов-підрядився Віталій Петрович, сторони вели справжню війну, не на життя, а на повне знищення одне одного, не зважаючи, що брати. Це так ділили батьківську спадщину, кожен з братів готовий був загризти супротивника, пустити з нього кров прямо в судовій залі. Ненависть, ворожість, непримиренність літала над головами учасників процесу, топила їх у своїй каламуті. Бріленчуку з незвички аж млосно стало. В перерві засідання один з братів, інтереси якого представляв Віталій Петрович, пробував схилити його до цинічної брехні, задіяти явно фальшиві документи, настановити до неправдивих показів свідків, аби добути собі перемогу. Бріленчук слухав свого клієнта й відчував, як поволі насувається неприязнь до нього, як він сам стає з клієнтом неначе в одну упряжку сутяжництва й обману. У Віталія Петровича раптом наступило якесь помутніння, він відсторонив од себе клієнта, залишив йому всі папери по справі й попрямував до виходу. Біля дверей почув обурений оклик клієнта:
– Ви куди?.. Засідання зараз почнеться! Верніться негайно, ви що з глузду з'їхали, верніться, я вам копійки не заплачу і скаржитися буду!
Віталій Петрович мовби не чув. Він швидким кроком прямував геть із приміщення суду, наче покидав щось огидне й непристойне.
Під вечір Бріленчук був у Вільці. Гашина родичка розповіла йому, що Гаша поїхала вчора до себе, у ліс. Перед тим захворіла й лежала з температурою. В гарячці згадувала якогось Віталія й просила діждатися її.
– Це не про вас часом, бо шось я серед її знайомих Віталія не пам'ятаю?
Бріленчук не відповів на питання, замість того сам запитав:
– Дорогу до Гашиного хазяйства в'їздили, чи ні?
Жінка здивовано прояснила:
– Дорога то є, правда, така собі, кілька разів тільки по ній сани пройшлися. А вам нашо?.. Ви ж не збираєтеся туди?.. Майже поночі… пішки… у ваших черевиках благеньких… це іти скільки, до ранку будете добиратися... Ніхто в ту сторону не схоче їхати, ше й на ніч. Залишайтеся, може завтра шось трапиться.
Віталій не зважив на пересторогу. Через лічені хвилин він вирушив у дорогу, твердо й цілеспрямовано ступав по санному сліду. Він повертався до свого сховку, до добре знайомого вже лісу, до лісничої хатини, до пташиного щебету, до перших весняних пагонів, першого пухнатого незайманого снігу, до багряного осіннього листя, до червоних, спілих літніх ягід, до Гавчика, Шнєрка. До Гаші – найближчої йому людині на цілім світі. Він ішов тепер спасати не тіло, а сховати в щось тепле й рідне – душу.