Місяць тому трапилася дивна й приємна зміна, така незвичайна у Володиному "середняцькому" житті.
їхня вчителька хороша. Володя не може й не хоче уявити,, що буде з ним наступного року, як Марія Пилипівна залишить їх і знову почне з першого класу. Хоча йому й перепадає від неї чи не більше за всіх.
Марія Пилипівна все вміє, навіть співає потиху, але душевно. А малювати не вміє...
"Обоє рябоє",— з гіркотою каже мати про своїх синів — Юрка і Володька. І не тільки тому, що вони геть схожі…
Минулої осені хлопці пішли до першого класу. Сидять за одною партою, намагаються писати рівненькі літери, а вони чомусь виходять кривулясті. Сусід, старезний дід Микита, каже, що в хлопцях сидить по бісеняті, які підштовхують їхні руки за партою, змушують раз у раз визирати у вікно, реготати з доброго дива… Юрко і Володько пильно дивляться у дідові очі: ой, мабуть, вигадує!..
Уранці я прокинувся від легенького сіпка.
При тьмяному світлі каганчика побачив, що наді мною схилився батько. Уже поголений, умитий.
— Слухай, давай-но з'їздимо до Києва!
Мене мовби хто виштовхнув з ліжка.
— Давай!
Я ще жодного разу не був у Києві, хоча батько з матір'ю двічі їздили. Як не просився, не брали з собою. Мовляв, поїзди нині такі повільні, ходять рідко (діялося це по війні), дме у всі дірки, а ти ще малий… Тепер же батько сам запрошував...
Коли партизанські розвідники добилися крізь снігову пелену до хати обхідника, де переховували тяжко пораненого партизана, то аж не повірили, що скінчився їхній довгий небезпечний шлях.
А як тітка Горпина і дядько Мирон завели Марійку й Володю до хати, то дівчинка лиш сіла на лаву й ураз заснула, мовби провалилася кудись...