Увечері, коли Валько чистив зуби, щось дзенькнуло. Він придивився: на дні умивальника лежить якась сизенька кісточка. Ой, та це ж зуб! Хлопчик хотів було заплакати, але йому ніщо не боліло, глянув у дзеркало — крові немає. Валько поклав щіточку, взяв з умивальника зубик і пішов на кухню до мами.
— Глянь, випав.— І Валько показав білий разочок передніх зубів: одного не вистачало. Язиком відшукав щілину.— Ось звідки. Він уже давно хитався.
Мама взяла сизу кісточку, роздивилася...
Коли Валько прийшов із садка, брат ще вчив уроки. Хлопець влетів до кімнати.
— Ага, Сергійку, ми сьогодні літери вивчали.
— То й що?
— Раїса Степанівна наказала повторити їх удома.
— То й повторюй! — відмахнувся Сергій: у нього не виходила задачка.
— Я не з тобою буду повторювати, а з Марійкою. Незабаром до них прийшла сусідка. Діти розкрили на Вальковому низенькому столику абетку. Дівчинка вибрала першу літеру...
З дощу Мишко влетів до хати, а мама вже дома, сидить біля столу, голову підперла руками.
— Що з тобою?
— Та, либонь, застудилася: голова болить, ноги ломить.
— Може, лікаря покликати?
— Не треба; синку, зайвий раз людей турбувати. Полікуюся сама,— сказала мати й підійшла до ліжка, на бильці якого висіла поштарська сумка.— Шкода, не всю пошту рознесла. На Бондарівну йти сил не вистачило. А велосипедом не поїхати — грязько...
Петрусів тато працює інженером у обчислювальному центрі. Часом у суботу чи в неділю йому випадає чергувати там біля електронної машини. А вона, не раз казав Петрусеві тато,— незвичайна й дуже-дуже розумна.
— Тату, візьми мене з собою,— одного дня каже хлопець,— я хочу подивитися на неї.
— Нехай як підростеш,— пообіцяв батько.
— Я вже підріс, до школи піду…
— Так воно, то так,— стояв на своєму батько,— тільки майбутньому космонавтові там буде, мабуть, нецікаво...
Якось у дитсадок по Валька прийшов тато. Вихователька, Раїса Степанівна, поскаржилась йому:
— Анатолію Григоровичу, ви знаєте, раніше я багатьом за приклад ставила Валентина. Та останнім часом він якийсь неуважний. Все йому не так, все не те. Як з ним говорити — ради собі не дам.
Батько докірливо глянув на сина:
— Оце новина для мене.
Коли вийшли із садка й опинилися на притишеній вулиці, батько узяв сина за руку:
— Таких прикрощів ти ще ніколи не завдавав мені… Що трапилось?..
Хлопці з мамою вийшли з вагона електрички. Перон був безлюдний, тільки у затінку невисоких акацій стояла підвода. Сивий коник перебирав залишки прив'ялої трави, вибрязкував збруєю. Побачивши незнайомих людей, він підвів голову, вдарив копитом і нетерпляче заіржав.
— Та йду вже, йду,— почулося з-за пристанційного будиночка.— Дочекалися!
Хлопці зирк — до них, як журавель, простував височенний дядько Микола і, замість привітання, басив весело:
— Он ви вже які! Нівроку!..
Хутір, в якому Ростик жив із батьками та меншенькою сестричкою Ганнусею, фашисти спалили. Так вони помстилися за партизан, які не давали їм спокою. Того страшного дня загинуло багато людей. Ростик з мамою і сестричкою лишилися живими, бо якраз гостювали в сусідньому селі у бабусі Ївги. А тато був у партизанах.
Приземкувата бабина хата стояла на краю села, неподалік лісу. У той ліс хлопчик часто ходив з Ганнусею і Полею — сиріткою, котру бабуся Ївга теж прихистила...