Симоненко Василь Андрійович

Творчий шлях

  • Симоненко Василь Андрійович
  • Симоненко Василь Андрійович
  • Симоненко Василь Андрійович
  • Симоненко Василь Андрійович
  • Симоненко Василь Андрійович
  • Симоненко Василь Андрійович

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

(1935 — 1963)

Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп'яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла...

"Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце", — це його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Важка невиліковна хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. А що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією "вхопилася" за проголошені на XXII з'їзді партії принципи демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною... Хотів і далі, як його перехожий, "натхненно і мудро творить ходу", не боявся спіткнутися і почути докори: "Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять...", волів дивитися прямо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень.

"Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції", — писав він 6 липня 1963 року.

На Україні починався сумнозвісний період "загвинчування гайок" у літературі, в культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою "націоналізм". Як було захистити слово правди, болю, страждання і надії на свій народ від цього безжального присуду? Не було і нема до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридично реальні права свободи творчості, свободи думки. Інакше б слово правди не витлумачувалося б то як наклеп, то як злісна вигадка, то як паплюження соціалістичної системи, наших ідеалів.

На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. І це в той час, коли багатьох заполонила дерзновенна ейфорія революційної перебудови суспільного і духовного буття. Це ж ті благословенні часи, коли відбудеться XXII з'їзд партії, легендарно злетить у космос Юрій Гагарін, коли з'являться друком романи "Людина і зброя" О. Гончара, "Правда і кривда" М. Стельмаха, коли "Літературна Україна" друкуватиме на цілі сторінки незвичайні поезії "шестидесятників", коли з першими збірками прийдуть до читача Василь Симоненко ("Тиша і грім"), Микола Вінграновський ("Атомні прелюди"), Іван Драч ("Соняшник"), коли С. Параджанов і Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм "Тіні забутих предків", коли М. Лукаш і Г. Кочур жадібно і поспішно, іноді з авантюрною безоглядністю, відкриватимуть для українського читача сторінки світової поезії, а Іван Дзюба своєю експресивною друкованою і усною критикою збиратиме навколо себе окрилених неофітів. Та вже 3 вересня 1963 року сумно, з гіркою іронією В. Симоненко занотує: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані у "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" і "Вітчизни".

загрузка...

Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом.

Так воно треба задля прогресу.

Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за кілька місяців до смерті Василя Симоненка. Та він творить — з'являється "Казка про Дурила", написана, як він сам визнає в щоденнику, "одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її почитати".

"Нікому почитати". Гірко, болісно за поета. Було кому почитати — народ знав уже і любив чесного поета, та не було кому її опублікувати. Лише через 24 роки, 12 грудня 1987-го, газета "Молода гвардія" здійснить публікацію "Казки про Дурила". Чи не до отих безбатченків — безтурботних, цинічних і наївних, щирих у своїй сліпоті і гнучкошиїх у пристосуванстві деяких земляків своїх — звертався поет із пересторогою: легко загубити дорогу до рідного краю, але як важко буде згодом відшукати свою вітчизну, утвердитися у правоті своїй, у свободі вираження — думок, надій, переживань. Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвісив вуха, роззявив рота — і повірив у їхню мудрість, всеможність, абсолютну правоту:

Ми пронесем, ми підведем

і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо

висот!

Та не давала спокою наївному Дурилі думка, чому в них ноги в крові, чому та річка, через яку пролягла дорога до щастя, із крові і людських сліз, і чия ж кров у тій неглибокій річці?

— Чия? А відомо чия — тих людей,

Що підло не визнали наших ідей...

Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу

Кого задавили, кого зарубали.

Старшини Раю у "Казці про Дурила" натхненно співають про мудрість витвореного ними Раю з подачі ідола — засновника Раю.

"А це що за ідол?" — питається у старшин допитливий і спостережливий Дурило.

— Це той, хто закон

наймудріший знайшов:

навчив нас хапати,

навчив убивати,

навчив людям в вічі оману пускати,

навчив нас, як жити

годиться на світі, —

читай заповіта його на граніті.

Не треба докладати якихось особливих зусиль для розшифрування образу ідола — цього зловісного символу, майже архетипа. 19 вересня 1962 року Василь Симоненко записує:

"Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам'ятник деспота, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало... Тепер, — читаємо далі, — він згинув би од люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали нездарні, лубкові пам'ятники йому".

"Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі душею і мозком".

Минуло чверть століття — і ми повертаємо собі, суспільству ці чесні судження про державну злочинність Сталіна. Але тоді, зразу ж по смерті Василя Симоненка, ці та інші відверті думки поета розцінювалися як політична крамола. Звісно, його "Окрайці думок" не опублікували, зате ідеологічні противники цим скористалися і почали сурмити на весь світ про те, що Василь Симоненко був ледь не ворогом Радянської влади і ленінських ідей. Та й зараз ми подумаємо, чи ж маємо моральне право друкувати щоденникові записи поета, епіграфом до яких він поставив невідомий афоризм простака Вільсона: "Читати без дозволу чужі щоденники — Еверест підлості". Там, за кордоном, не питали дозволу, морально-етичні "кордони" легко долалися задля накопичення ідеологічного "капіталу". Тому я певен, з нашого боку буде цілком моральним вчинком зібрати і опублікувати окремим виданням всю відому на сьогодні, не друковану досі літературну спадщину видатного українського радянського поета Василя Симоненка, частину якої ми зараз пропонуємо читачеві. Крім "Окрайців думок", занотованих В. Симоненком з вересня 1962 року по вересень 1963 року, слід опублікувати його листи, які зберігаються не лише в архівах, а й у приватних осіб, різні редакції його відомих поезій. Та й тими віршами, які подаємо сьогодні, не вичерпується, мабуть, його поетична спадщина.

Василь Симоненко був скромною людиною, чесним трудівником літератури, оцінював свій талант невисоко, усвідомлюючи, що час наклав і на його думки, на його характер образного самовираження печать перестрахування. Ця недовіра до слова, яке готове було вибухнути гнівом, розпачем, болісною правдою, саркастичною інвективою, в'їдливою іронією, мимоволі всотувалася в думки і настрої митців, витворюючи і в них самих "домашніх", внутрішніх цензорів, які іноді так пильно стерегли власне слово, що воно не наважувалося переступити поріг редакцій і видавництв. А люди того чесного слова чекали. Бо знали, що від Василя Симоненка його можна і треба чекати.

Я пам'ятаю, після виходу другої, вже посмертної, збірки поета — "Земне тяжіння" (в 1964му), яку передавали, мов жарини в повоєнні безсірникові роки, з щирих рук у довірливі руки, ночами студентки переписували його вірші, вивчали напам'ять і декламували в тісному колі. Згадаймо його до сліз вражаючу "Думу про щастя", в якій поет оповідає про важку долю колгоспної доярки і звертається до своїх колег-літераторів:

Де фотографи?

Де поети?

Нуте, хлопці, сюди скоріш!

Можна знімок утнуть

І до газети — жахливо веселий вірш.

Застрибають веселі цифри

У грунтовно важких статтях,

Та не встане

З словесних вихрів

Многотрудне її життя.

А доля його вірша "Злодій"? Земляк Василя Симоненка київський інженер Григорій Міняйло звернувся до редакції "Літературної України" з проханням опублікувати цей крик болю поета за упосліджену долю і обкрадені надії людини на землі, творця хліба. "...Після публікацій поеми О. Твардовського в журналі "Новый мир", Є. Євтушенка в журналі "Знамя" і інших, не друкованих у період застою творів відомих поетів, було б несправедливо не надрукувати вірш В. Симоненка "Злодій".

Несправедливо замовчувати не лише творчість цього поета, який був і є народною совістю в українській літературі, але також і його трагічну долю. Не судилося В. Симоненку розкритися вповні, та й літературне оточення в Черкасах не сприяло творчому окриленню, навпаки, частіше гнітило поета недовірою, скепсисом, вимотувало дріб'язковими чварами, важкою газетярською "поденщиною". "Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети..." — писав він у щоденнику. "Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноюємо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового.

1 2