Її провідною темою є процес спустошення людської душі в умовах страшних лихоліть сталінської колективізації. У повісті звучать проблеми як соціально-історичні, пов'язані з сучасними письменникові подіями (організація колгоспів, ліквідація куркулів, роль партії в суспільстві), так і філософсько-психологічні (сенс життя, свобода і насилля, ідея комунізму і засоби її втілення). Дія "Котловану" відбувається у двох планах: конкретному (організаційний двір, де створюється колгосп "імені генеральної лінії") і символічному (котлован — для фундаменту спільного будинку соціалізму). "Конкретний план, — зазначає О. Ніколенко, — показує картину загального абсурду, який знищує мільйони людей, а символічний план дає можливість письменникові відтворити не тільки теперішнє, а й майбутнє. У котловані, як у ямі смерті, гинуть люди, помирає дівчинка Настя — уособлення прийдешнього. Котлован стає символом безвиході суспільства, своєрідною Вавилонською вежею, яка ніколи не буде збудована".
Головний герой повісті — тридцятирічний пошукач правди, "народний філософ" Вощев. У день 30-річчя Вощева звільняють з механічного заводу за його "задумливість серед загального темпу праці" (цікавий збіг із героєм "Процесу" Ф. Кафки, якого заарештували в день його 30-ліття): він розмірковував про "план спільного життя", хотів "вигадати щось схоже на щастя". Вощев іде мандрувати у пошуках "змісту загального та окремого існування". Проте йому, по суті, нікуди йти — Вощев, котрий вірить у те, що "далеко є щось особливе або розкішний предмет" і вважає, що "без істини соромно жити", ніде не знаходить відповідей на свої питання.
Кульмінацією твору стає загибель Насті. Побачивши мертву дівчинку, Вощев не розуміє, "навіщо йому тепер потрібен сенс життя та істина всесвітнього походження, якщо немає маленької, вірної людини, у якій істина стала би радістю і рухом". Проте саме смерть дівчинки відкриває істину: людина — це і є той сенс буття, якого він так довго шукав.
Навіть землекопи призупинили роботу після смерті дівчини, хоча згодом вони починають ще більше поглиблювати котлован, оскільки сподіваються, що будівництво "спільного дому соціалізму" припинить майбутні несправедливості. Одначе Платонов попереджає, що таким чином соціалізм побудувати неможливо, адже заради "щасливого майбутнього" знищується теперішнє. Як зауважує О. Ніколенко, Платонов "показав, що насильство невід'ємне від страху і духовної деградації людини. Тому він закликає до духовного воскресіння всіх і кожного, до відновлення свідомості і внутрішньої свободи".
До початку Другої світової війни Платонов співпрацював із кількома московськими літературними журналами. У 1941 р. разом із сім'єю його було евакуйовано до Уфи. З жовтня 1942 р. і до кінця війни як спеціальний кореспондент газети "Червона Зірка" П. перебував на різних фронтах. Його військові кореспонденції публікувалися в багатьох газетах та журналах, виходили окремими збірками: "Під небом Батьківщини" ("Под небесами Родины", 1942), "Розповіді про Батьківщину" ("Рассказы о Родине", 1943). "Броня" ("Броня", 1943), "На захід сонця"("В направлении заката солнца", 1945) та ін. У 1944 р. на фронті Платонов отримав тяжке поранення, а в 1946 р. був демобілізований з армії. У рік демобілізації у "Новом мире" з'явилося його оповідання "Сім'я Іванових"("Семья Ивановых"), проголошене літературознавцем В. Єрмиловим "наклепницьким". Хоч і хворий, письменник не покидав роботи: він упорядкував і видав російські і башкирські народні казки, написав оповідання "Афродіта", п'єси "Пушкін у ліцеї", "Поїв ковчег", "Голос батька", сім кіносценаріїв, кілька оповідань про дітей, ряд оригінальних казок; в архіві письменника зберігається обірваний на шостому розділі роман "Щаслива Москва" ("Счастливая Москва"), статті, присвячені творчості О. Пушкіна, А. Ахматової, Е. Хемінґвея, К. Чапека, Г. Ґріна, К. Паустовського.
Помер Платонов від сухот, заразившись ними від сина, звільненого з табору. Похований на Ваганьківському кладовищі у Москві, поряд з могилою сина.Багато творчих задумів Платонова залишились незавершеними, проте, як вважав письменник: "Для великого треба небагато. Коротке людське життя цілком достатнє для здійснення усіх бажаних справ і для цілковитого задоволення усіх пристрастей. А хто не встигає, той не встигне ніколи, навіть якщо стане безсмертним".