Яким Лис Микита побачив себе на наступний ранок після пригоди? Які почуття його переповнювали? Чому в останньому абзаці переважають окличні речення? Чи співчуваєш ти героєві? Чому?

"Але в тiй хвилi зирнув на себе — господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку вiн кинувся тiкати, але ба, сам вiд себе не втечеш! Зупинився i знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мiй хвiст, мої ноги? Нi, не пiзнає, не пiзнає, та й годi! Якийсь дивний i страшний звiр, синiй-синiй, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами, не то їжаковими колючками, а хвiст у нього — не хвiст, а щось таке величезне i важке, мов довбня або здоровий ступернак, i також колюче." Лиса Микиту переповнювали почуття переляку, безнадії, відчаю. Автор використовує окличні речення, щоб передати усю стурбованість Лиса своїм виглядом і його враження від побаченого. Читач не співчуває Лисові, з нього просто хочеться сміятися.