На початку новели герой ставиться до життя, як до свого власного скарбу, яким ні з ким не хоче ділитися. Він відлюдник, самітник, який живе для себе самого, з самим собою. Його життя надзвичайно спокійне, відчужене від суспільності, держави, народу. Хома працює в якійсь установі, та робота не торкає його серця. У чоловіка немає близьких друзів, він усіх відштовхує від себе і не дає зазирнути у душу. Хома насторожено ставиться до дівчат, які пробують залицятися до нього, а усі свої вечори він проводить наодинці у своєму затишному кабінеті. Та ставлення до життя різко змінюється, коли він дочитує до кінця лист від Мані. Чоловік робить висновки, що його життя "слимакове, паперове та негідне існування". Тепер він хоче прокинутися, розірвати пута і почати нове життя. Він говорить: "Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!".