Іван Драч — поет самобутній і незвичайний. Він — дитя і продукт свого часу. Поет поривається до знань, до естетичного осягнення здобутків людства, до їх синтезу з прадавніми фольклорними джерелами, з літературними, культурними, мистецькими надбаннями різних народів. Творчість Драча кінця 50-х — початку 60-х років сповнена молодої енергії, завзяття, прагнення до кінця осягнути світ.
Натхненний гімн сонцю, як початку і джерелу всього сущого, звучить у багатьох творах Івана Драча — від його першої збірки "Соняшник" (1962) до постчорнобильської "Храм сонця" (1988).
Поетові завжди цікавими були здобутки людського розуму, але майже тридцять років тому у його поезіях прозвучала пророча пересторога щодо використання досягнень науки в галузі генетики й кібернетики, ядерної фізики й енергетики, що може бути використана не на користь, а на погибель людству. ("Балада ДНК", "Балада про кібернетичний собор".) Ось таким незвичайним, бурхливим був початок творчості Івана Драча, його входження в літературу.