Яновський Юрій — Дитинство

Прадід знав і шанував старовинні народні звичаї. Він розповідає Данилові про повстання у селі Турбаях у 1789 році, навчає хлопця боротися за волю, за краще життя, не коритися долі. Під час посту хлопчик молився "тією улюбленою молитвою", якої його навчив прадід Данило: "Дай мені, Боже, картоплі, киселю й розум добрий", який і формує мораль. Добрий розум мати, любити свою землю, поважати своїх батьків, свій народ, його віру і звичаї — ось та наука, яку засвоює Данилко у дитинстві. Це те, що робить людину людиною — частиною свого народу.

Новелу "Дитинство" можна назвати своєрідним довідником народних звичаїв, обрядів, замовлянь. Тут знаходимо описи народних звичаїв і свят: Сорока святих, коли день порівнюється з ніччю, Теплого Олекси, Вербної неділі, Білого тижня, коли білять хати, Великодня, Гробків тощо. Прадід вчить його спостерігати за навколишнім світом, запам'ятовувати усі народні прикмети. Хлопчик стає свідком усіх календарних свят, народних звичаїв. Вони стають для нього неодмінною часткою кожного дня, плину часу, тієї поезії життя, яка є основою духовності.

Він має малу сестру Вустю, при якій у няньках. Мати має особливий талант — дуже гарно розмальовує печі, все село її кличе. Батько — чабан, який заливає горе через злиденне життя горілкою, також людина талановита — він вміє зачарувати людей співом. Дуже важливим для хлопця є спілкування з прадідом Данилом. Він дуже мудрий і досвідчений: знає усе і про рибу, і про бджіл, і про зимівлю ластівок. Дід знає, коли з'явиться голубий ряст, що робити при першому громі, яка користь від якої квітки. "Він здавався хлопцеві господарем степових звичаїв".

Життя прадіда Данила символізує життя всього українського народу, що "козакував і землю обробляв", народу "затятого і непосидючого" у пошуках істини – "пракореня". Данило Чабан нікому не корився, жив у злагоді з землею, природою, мужньо терпів бідність, але не згинав коліна ні перед ким. Свій досвід і знання, любов до волі і свободи він передав наступному поколінню – малому Данилку, виконавши свій найбільший обов'язок.

Це шлях українського народу, того, що "козакував і землю обробляв", народу "затятого і непосидючого" у пошуках істини — "пракореня". "І треба багато ходити в житті — тоді побачиш, яке воно є, що й умирати не хочеться, і рід наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко, мабуть, ходитиме, доки й ноги не відпадуть", — каже прадід Данилці перед смертю.

Трагічна та емоційна сцена смерті прадіда Данила у кінці новели символізує передачу Данилкові від прадідуся естафети життя, недарма останніми словами Данила були "топчи землю, синок". Хлопчик вперше відчув себе самотнім і кинувся бігти, "наче природа аж тепер схотіла відновити оту рівновагу поколінь". Та в читача не зникає надія, що малий Данилко збереже у душі всі ті знання, весь той досвід, який вкладав у нього прадід, і тяглість поколінь збережеться.

Описи природи, традицій і звичаїв, християнських свят відіграють важливу роль, бо саме вони впливали на формування Данилка як людини. Численні описи степу показують нам малу батьківщину Данилка. Автор хоче донести до читача думку про те, що серед загальнолюдських цінностей на одному з перших місць – любов до рідного краю, до батьківщини. Народні звичаї, традиції – це духовні скарби, які передаються з покоління в покоління і об'єднують їх, не можуть зрівнятися ні з чим матеріальним...

Вони допомагають розкрити характер персонажа, створюють емоційне тіло новели. Степ — перший спогад дитинства Данилка, його єдина радість у злиденному, голодному житті. "...Малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як Чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск...". За допомогою картин степу, які бачить Данилко, передається дитяча безпосередність героя, його бачення світу.