Кохання Вінстона і Джулії трагічне, бо воно помирає. Герой, який прагнув хоча б в особистому житті повстати проти Партії, знайшов у Джулії своєрідну свободу. Однак в умовах "ангсоцу" ця любов приречена. Закохані виробляють для себе певний кодекс моральної поведінки на випадок, якщо їх наздожене караюча рука Старшого Брата. Прекрасно розуміючи, що людина не зможе довго протистояти витонченим тортурам, герої визначають ту останню межу, за якою чекає повна поразка. Основне для них – не зрадити один одного в нелюдських умовах. Спочатку, опинившись у страшних підвалах, Вінстон настільки був упевнений у тому, що не зрадить Джулію, що навіть не зосередився на думках про це. Однак система, яку представляє О'Брайєн, хотіла знищити його особистість, зруйнувати душу, створити умови, які б примусили Вінстона зрадити Джулію. Тому його чекало останнє випробування: кімната 101, де найстрашнішим для героя виявилися щури. Боячись, що щури ввіп'ються йому в обличчя, Вінстон просить, щоб їм віддали саме Джулію. Вінстон, зрадивши кохану, зломлений остаточно й безповоротно.
Зустріч героїв після всього, що їм довелося перенести після зради, виявляється "несподіваною", проте вона не могла не статись: саме в цей момент взаємопроникнення кохання й ненависті в душах героїв досягло апогею. Кохання – як минулого, якого соромишся і яке прагнеш забути, ненависті – як плоду вчиненої зради й нинішнього ставлення до того, кого колись любив. Зустріч Вінстона і Джулії важка для кожного з них саме тим, що вони не змогли стримати даної один одному обіцянки зберегти вірність любові. І хоча їхня зрада по-людськи зрозуміла: у підвалах "мінілюба" "ти думаєш тільки про себе", – пробачити її собі герої не можуть і, зневажаючи себе за це, ненавидять того, кого зрадили. Тому Вінстона і Джулію не знищили в "мінілюбі": нехай собі живуть далі, адже вони тепер "відновлені" – вони, як усі, ненавидять.