В Океанії, як тоталітарній країні, усіх із дитинства вчать служити Старшому Брату і любити Партію. Наприклад, дитяча організація "Розвідники" вербує малечу для виконання завдань на благо Партії: дітей заохочують підслуховувати та доносити в Поліцію Думок про кожен крок, кожне слово сусідів і навіть батьків, після чого ті зникають невідомо куди. В історії ХХ століття лише тоталітарні режими нацистів і комуністів використовували дітей для своїх цілей. Яскравий приклад страху батьків перед дітьми – сім'я Тома Парсонса. Його дев'ятирічній син і семирічна дочка слідкували не лише за сусідами, незнайомими людьми, а й за батьками. Зрештою, дочка донесла на батька, коли той вчинив думкозлочин: Парсонс розмовляв уві сні і сказав "Геть Старшого Брата!". Та він зізнався Вінстону, що радий, що його за ці слова затримали, і що пишається своєю донечкою. Про це Вінстон здогадувався ще на початку твору, коли одного разу місіс Парсон попросила його почистити трубу від раковини. Побачивши її дітей, він подумав, що "ця бідолашна жінка певно живе життям сповненим жаху. Ще рік або два і вони будуть спостерігати за нею удень та вночі у пошуках симптомів неортодоксальності". В Океанії існувала спеціальна організація Шпигуни, яка вчила обожнювати Партію та все що з нею пов'язано: "Пісні, марші, прапори, турпоходи, тренування з макетами рушниць, вигукування гасел, культове поклоніння Старшому Брату – це все було для них різновидом якоїсь чудової гри. Усю їх люту дикість було спрямовано назовні, проти ворогів Держави, проти чужинців, зрадників, саботажників, думкозлочинців. І це було майже нормально коли люди старші тридцяти років боялися власних дітей. І на те була вагома причина, не минало і тижня щоб "Часопис" не містив газетної замітки, що описувала як який-небудь підслуховуючий маленький донощик – "дитина-герой" так їх називали зазвичай – підслухав якийсь компрометуючий вислів та доніс на батьків у Поліцію Думок".