Заручник імперіалізму

От чим, інтересно, був хороший німецький полон? Тамечки хоч була надія яка, що він-таки коли-небудь візьме й кінчиться. А якщо згадувати, так пошти що й нічого — одне й те ж лісоповал і лісоповал: в холод, у хуртовали сосни ті нескінчені. Яким кінця-краю нема й не жди, як і тим планам, які спускали нам ізгори.

Інтересніше почалося, коли приїхали п'яні і до зубів озброєні і хитаються наші визволителі. Негри такі — ми навіть у полоні таких не бачили. їздять тобі вмазані на веліках і хитаються, і не падають, і робити нікого не заставляють — отак ми уперше побачили американську армію.

Почала вона нас годувати, хто живий іще був і підбивати на зраду. Я тоді й сам був думати починав, що мені на Батьківщині положено за полон. Що вирішив піддатися на ворожу пропаганду, яка нам що дня клепала, що в еСеРеСеРі нас усіх за це посадять, як не розстріляють. Я тоді був попався на ці брехні і вчасно не інтернувався. Словом, побоявся, якщо покажуся вдома, то моїм жінці й дитині за це буде по заслугам.

В Парижі я тоді первим ділом узяв і гарненько вивчив паризьку мову, бо в них тоді саме почалася післявоєнна відбудова. Роботи тоді було — завалися.

Потім, коли вони всі відновилися, мене вигнали, по тім іще раз вигнали, тоді взяли й ще раз вигнали, після чого вже не брали. Мені довелося обноситися, обірватися, ізголодатися. Бо сказано — доля безробітного в торжестві наживи. Так воно все було, що я дійшов уже до того, що вирішив кінчати його, це таке моє життя. І місце вибрав хороше — у центральному парку культури й відпочинку. Украв хорошу мотузку з-під білизни, уже на дерево її закинув і петлю на голову одягнув. І тут мені як захотілося, як прикрутило побризкати, ну просто страх. Що я тут же, у парку, заходжу до туалєта, стою, як дурень, у черзі, доки проштовхався, нарешті, наперед, то мало не помер.

І всі, хто там пристроїлися — на мене косяться.

Значить, справа у тому, що хазяйство у мене, не дивлячись на німецький полон і французьке безробіття, таки не поменшало. Шо не стидно ні в який туалет, чи скажімо, в баню, зайти.

Ну от: зробив я оце діло в останній свій раз і аж на душі полегшало. Підходжу я під своє дерево і вже почав на нього вилазити із вірьовкою на шиї. Коли мене хтось за плече торг:

— Кидай це діло. Бо я хочу тобі дещо запропонувати.

Дивлюся: прилишний такий месьє і в костюмі з галстуком.

— Іди ти, — кажу я йому, — отуди.

І от що цікаво — цей, месьє, почувши такі слова, не образився ні грами. Навіть посміхається:

— Роботу тобі пропоную, — каже, — використати тебе хочу.

Тут я уперше подумав, що цей месьє такий на вигляд охайний, що навіть на чиновника може бути схожим — отже, із контррозвідки. Бо він мені тут же признався, що хорошо до мене був придивився і що я йому підхожу. Ну, думаю, контррозвідка — так контррозвідка, однаково, думаю, петля.

Він мене садовить до себе на таксі. Приїжджаємо — квартирка у нього... що сказать — такої нам і в трофейному кіно не показували. Й зустрічають, і в ліфті, і на коридорах, і куди ти плюнь — самі лише слуги. Він лише кнопки натискає, а вони бігають, виконують: з мене мірку зняли, натисне — мене помиють і пострижуть, натисне — вже й наодеколонили; натисне — лікарі. Обдивилися, аналізи роблять скрізь. Я навіть поїв під наглядом тих лікарів, щоб багато не з'їсти, бо мені з голодухи вмить кишки могли завернутися. Не встиг я довечеряти, а мені вже п'ять костюмів несуть нових, рубашку, труси.

— А в чому, — питаюся я в цього чиновника, — буде полягати моя робота?

— Полягати вона буде, — каже він, — у тому, що поки що це секрет. А тим часом — осьо тобі слуги, осьо тобі гроші, осьо тобі ця квартира. Словом — живи. Звикай, головним чином, до шикарної обстановки, це тобі в роботі знадобиться. Усе роби, що собі хоч. Але — одна умова: щоби бабів не водив ніяких. Згода?

— Гаразд, — кажу. — Бо моя мотузка в кишені ще й досі ворушиться.

— І щоби з ними взагалі тепер — ні-ні! Ясно? — каже він і так строго на мене глянув.

— Добре, — кажу. — Чорт з ними.

А з чого було вибирати? Уже як попався у контррозвідку, так тепер і танцюй під їхню дудку.

За день-два я обдивився, одкормився, живу. Театри відвідую, кіна усілякі, виставки. А там у них у культурному житті кругом що? Самі голі баби. Куди не сунься. Навіть у ресторані, де я їв — спокійно не поїси, щоб вони тобі перед самим носом усім цим ділом не покрутили. Шматок, бувало, в горло не лізе.

Мені було тоді які двадцять п'ять год. Та ще з перекормом. Одного разу думаю: що воно за робота в мене така, що мені — бабу заборонено?

Во ім'я чого, питається?

Якось у ресторані, одного разу, замовляючи вечерю, я й питаюся у офіціантки:

— А чи не можна мені після десерту замовити вас?

Зараз, думаю, по морді дасть. Або по пиці. Або блюдом.

Вона відповідає мені так, що буде дуже рада такому меню.

Ми швиденько домовилися сходити до неї, я дожидаюся її після роботи на прохідній, вона виходить, я її зустрічаю. Коли мене хтось за плече — торг!

— Ти що, — чую, — забув про нашу умову?

Я обертаюся, а це стоїть мій той самий месьє:

— Тобі що, — питає, — робота наша вже набридла?

Я так кажу: що ні за яких обставин життя неможливо зраджувати рідній державі, що б тобі там на ній потім за це не було. Бо потім через це ще гірше буде. От проявив би я свого часу характер, ех...

— Пардон, — кажу я по-їхньому до цієї офіціантки.

Одпустив її... А сам при цьому аж дрижу: це ж так виходить, що контррозвідці кожен мій крок відомий!

Не довіряють. Ясна річ — документів у мене після полону ніяких не виявилося.

Ну, я й терплю.

Мдя. Я й змолоду не звик був терпіти. Що через цю нетерплячку, слава богу, встиг до війни одружитися. Як знав. Ще й дочку встиг побачити свою.

Попав по мобілізації в піхоту, потім в артилерію, потім в полон. Коли нас оточили — покінчити із оцим життям не було чим. Гвинтівка нам не полагалася. Не кінчать же його, прокляте, було з гармати.

Як хто не пробував — то я не раджу.

Отак проходить і місяць, і два. А я терплю. Проходить і третій, а я уже й звикся, стерпівся весь, і вже нічого, живу собі. Лише по ночам штани пачкаю. Коли чиновник викликає мене до себе й питає таке:

— Ну, що, — питає, — як воно?

— Спасибі, — кажу, — тільки штанів жалко.

— Невже, — питає, — кортить?

— Як же його не кортіти, — кажу.

— Ну так от: тут у нас є для тебе одна дєвочка. Но тільки вона чесна. Нічого вона ще не знала, бо із сильно хорошої сім'ї. От із нею роби, що хочеш — усе. Лише така умова, а може це й наказ: вона тобі, а ти їй дозволяйте усе, окрім останнього, ясно? А ти все роби, що сам хоч, но щоб вона мені дєвочкой і зосталася. Треба ж її пожаліть — у неї мати в останню голодовку померла. А не то — роботу утратиш.

Ну, то я вже й не питаюся, во ім'я чого, раз така доля.

От везуть мене на таксі у таке ж само шикарне приміщення, що лише тіко стіни в одних дзеркалах.

— Оце, — показує чиновник, — твоє робоче місце.

Дивлюся: кровать.

— Подобається?

— Нічого, — я мацнув рукою — пухова, — годиться.

А сам таємно думаю: що це за дівчина загадкова така? Не дождався, доки вони повиходили. Сиджу.

Ну так от. Приводять, нарешті, до мене цю дєвочку.

Я як глянув, так у мені усе й стислося. Красуня!

Років їй сімнадцять, а саме главне, на мене дивиться й посміхається. Я й налив собі у фужера не глядя.

Ну, ми прилягли. А вона посміхається. На тому дивані. Ну, слово за слово, почали ми. На тих пухах.

Видєлувати. Години зо дві. Що вона перестала посміхатися, а навпаки. Бо в неї — груди. Боже мій, які груди — і одна, й інша. Та що там вони — там і те, і те, і все таке. Кров мені вже куди хочеш вступила, мало з очей не вискочить, а ножки! І ножки, і там усе навколо них.

Що робити? Не встиг спитатися я сам у себе, як несподівано, зненацька — як рвону, шо ще там на ній оставалося, плювать, я думаю, на умови там різні й заборони різних чинуш, раз він мені ніхто поруч із такою красою! І на роботу таку плювать, бо тут же глузд загубити недовго, не то, шо роботу загубити. А вона:

— Мамо!

Бо все збагнула, бідненька моя. Що я вже зупинитися не можу ні перед чим, що там далі було — так це кошмар... Згадувати страшно: ну, цеє діло в неї — пополам і все інше, що та ще лишалася. Вона й плакала, й билася в істериках, потім потихеньку була затихла кругом. А уся там обстановка: подушки різ ні, простині, наволочки — заляпалися нею геть. Навіть дзеркала. Так шо, ну, думаю: виженуть, це вже точно.

— Що ти зробив! — лається потім чиновник. — Я ж тебе що просив? А ти ж що зробив — скалічив дівчину.

— Я ж, — кажу, — жива людина.

Він поскрипів, поскрипів. Ну назад же не вернеш. І кінчилося усе тим, що він вилаяв мене, а на другий день привів таку даму. Солідну, значить, но гарну, страх! що не вигонять, думаю. Так виговорякою й отдєлаюся, здогадався я, дивлячися на неї. Що не помилився. Бо чинуша мене про цю даму попередив зарані, що з нею роби, що сам знаєш.

— Тіко не все зразу, а так, потрошку, — каже, — бо у нас культурна країна. Добре?

Отак-от у мене починалося нове життя в їхньому продажному світі. Одіспишся, од'їсишся, гімнастику там зробиш яку, пройтися вийдеш, до театру чи до кіно білетик візьмеш. Ну, а ввечері двигаєш туди, де дзеркала.

І так на мене таке життя почало непомітно діяти після полону й голодухи, що я й сам не зчувся, як почав у нього втягуватися.

Настраждався ж...

Що тепер от до мене приведи хоч яку: хоч таку, хоч — таку. Но я починаю підозрівати, що тепер я у них, виходить, як навроді простітут. Отут гранчака "Столишної" смикнеш — і вже не думаєш, а — вперьод!

Но тільки не можу второпати: навіщо ж молода, гарна уся, культурна, з фігуркою, образована, чистенька вона буде тратить гроші, і гроші чималенькі! на якогось мене? Що вона — не може знайти при своїх ділах нормального земляка безплатного? Та їх таких по тому Парижі скіко хоч.

Хоча, подумавши, для крупної, солідной дами я й лучший за співвітчизників. Та при чому, питається, тут невинні дівчатка?

Що ж їм за радість із першого разу? Бо я ж був весь змучився по тих таборах та пересилках. Але не зважаючи на це усе, такий я там оставався, що навіть фашисти про це не підозрівали і їм не удалося поодбирати в мене. Так що я іноді й сам починав уже себе боятися.

А мучимий я був тут виключно одним: "Во ім'я чого воно все?" А у відповідь — лише мовчанка і сміх.

Однак з часом мені попалася одна така мадам, що бачу, що я, чимось, мабуть, починаю їй подобатися.

От одного разу їй удалося таємно шепнути мені, що так, мовляв, і так, ти мені чимось так до душі припав, що я хотіла б із тобою зустрітися, але тільки не тут.