— Не бери того тилятка, — сказала я.
— Яг жи ни брати, коле воно, гляннь, як на мене деветься, — відповіла я.
— Та й гріх буде не взяти, — воно ж не на корову деветься, а на мене, — відказала я.
— До гріх буде, — сказала я.
Се в мени таке трапляїться погуворити сома з собоюв. Коли не знаешш, шо робити, то з ким шше погувореш?
Бо тут курова Манька привела не удне тилятко, а двоє.
— Однакуво бригадир собі лишнє забире.
— Не посміє, — не згодилазя я.
— Тоді присідатуль.
— Ні.
— Або завхвермою, — відказала я мені.
Так, що ніхто не зміг запиречити, навідь я. Бо завхверми був такей, шо не тільки тилятко вцупив би, та й саму Маньку давно вкрав би, якби не буявся інших злодіїв — бригадіра й присідатуля. А необлітероване тилятко — ясно як день, шшо пробазарює.
А воно ж таке любеньке, й дивиться так на мене, чисто тобі людськими очима, наче туди душа людська вселилася. Я й ни знала, шо саме тоді, ув обід, так і сталося.
Звідки б я могла таке знати? Як у школі не вчили на таке. Бо хто ж там уміє такого навчить?
Лише очі такі навчатимуть. Які дивляться на теби мокро так.
— Ти таке мудре-мудре, — торкнула я його. — Ти таке мудре-мудре, а як тибе винести?
А корова так од нього аж начи задкує. Інше лиже, лиже-ніже, а це наче мені оддає. Бо хіба двох вилижеш?
Дивлюся я на тилятко, а очі його мені й кажуть:
— Отак бери в мішок і неси заховай на кладовишші. До вечора. А там ітимеш, забиреш, ніхто не взна.
Наче Сус отой у яслах, — таке воньо до мене очима лагідне, шо я, наче не своїми руками поклала підстілки в мішок і його завинула туди і швидко так понесла, шо не встигала думати.
Про те, шшо я ніколи до того, ні після не вкрала ні грами. Ні в голодовку, ні навіть у колгоспі, який тільки те й робив, шо нас оббирав. Про те, шшо це мене, сміх подумати, тилятко навчило перший раз таке зробить. Бо ноги несли мене швидше, ніж думки. А кралося легко, так легко, шо хутко.
— І от де ти його на кладовищі заховаєш? — запитала я.
Я не знала, що й відповісти, доки тилятко в мішку не тіпнулося в той бік. Де стояла свіжа могила. Так із тиждень їй, не більше. А вінками так густо обкладена, аж сам Бог велів між них підкласти сінця, примостити мішечка, погладити його. Й тилятко там принишкло так, шшоб дожидати до вечора.
Я ледви устигла довчасу — як прийшов на хверму завхверми й побачив, шшо моя Манька вже не тільна, а стоїть і облизує тилятко.
— Мня, — подумав він уголос свої думки. Й озирнув отак тилятко базарними своїми очима.
— Це той, коли? — ворухнув він до нього оцупчиком товстих пальців.
— Тільки шо, — відповіла я. — Тілько оце-оце.
— Ну, той, нихай, — він подумав про свої пальці.
Й заховав їх до кишені. Потім потоптав кізяки геть.
Де й зіткнувся з бригадиром, який, побачивши його, нічого не сказав. А повирнувся і пішов шше далі.
Водки їм і без того тилятка хватало.
Я тоді довше возилася кольо бідонів, шшоб піти звідси найпізніше. Насилу інших периждала. Після цього хутій-хутій до цвинтаря, доки шше не зовсім темно, шшоби не зовсім страшно стало.
І од тільки я до нього забігаю, коли глянь, — шшо таке? Таке їде. Аж то машина.
— Чого це машина кладовищем їде? — питаюся.
— Не знаю, — відповідаю я. — Зроду такого ни було, машини завсігди біля воріт зупинялися, шоб люди далі ногами по цвинтарю йшли.
От заїжджа туди машина й поволі їде. Куди? Та до тої самої свіжої могили, до моєї. От під'їхала, стала.
Двоє вилазять, мішка витягають, кидають. А в ньому шось.
— Невже ше одне тилятко? — питаюся я.
— Подивися, хіба тилятка такі великі? — відповідаю я, а сама вже хапаю сибе за руки, шьогоб не трусилися.
А один ни вилазить, так і сидить за рульом, так і сидить і мотора не глушить. Далі тоді двоє докурили й виймають із машини лопати. І йдуть до моєї могилки. І несуть туди того важкого мішка, тягнуть. Як я починаю розуміть, шього в тому мішку ни тилятко, а зовсім навпаки, то я начинаю кусати собі руки, шьо таке бачу. Шьогоб не закричати зовсім. Воно ж видно, шо тамечки людське шшьось. Но де хто бачив, шьогоб людські тіла в мішку ховали?
— Ворушиться, — шепочу я.
— Ни ворушитьця, — відповідаю я, хоча сама бачу, шо мішок отак тіпнувся і застогнав.
— Шо ж ти, козьол, — каже один грізно, а голос хвилюїться, — не додєлав?
— Шчас додєлаю, — хотів засміятися іньший з них, а подавився димом. Докашлявши, узяв і лопатою ударив того мішка по голові. Й він затих.
Тоді ці двоє стали докурювать. Коли б отой за рульом не висунувся:
— Ну, ви там позасинали, шо, козли?
І всі троє, видно, чомусь дуже хвилюються, так, шо й цигарки їм не допомагають.
От підносять вони того мішка до могилки свіжої, до самих вінків. І отак туди встромляють свої лопати.
Раз, вдруге, ну вінки їм заважають. Тоді отак бирутьця за вінки. І тут раптом звідтіля на них щось як кинеться таке, як закричить!
Так воно крикнуло, шо навіть я була не пізнала.
Шо ж то кричить їм моє тилятко і кидається просто на них разом із мішком, у якому воно сиділо. І хоч було майже ніч, а од цього усі вінки з могили розлітаються геть, і звідти починає вистрибувати шось таке темне, таке, шо я з пириляку ни пізнаю свого мішка.
Вони б од пириляку б закам'яніли б, якби не кинулися тікати. Один отак учепившися за лопату, побіг за ворота, але там перечипився через держак і там за воротами впав і вмер. Другий же подавився цигаркою, почав дуже кашляти нею й кинувся через паркан, але зачипився кишеньою за нього, затіпався, а кишеня ни злазить зі штакетини. То він три рази тіпнувся й умер також.
А тилятко скаче. І отак-отакечки кричить і просто до машини.
А вона як зорве з місця, як гребоне колесами, як вискочить із кладовища та просто в стовпа! Так шо машина осталась жива, а шофер її убився, бо голова не видержала об кабіну...
... Коса її спасла, ту дівчину. Бо ції троє, вони шо придумали? Вони бируть із собою в машину закуски, горілку, лопату і їздять нею доти, доки не бачать дівчини.
— Сідай, — кажуть, — дівчино, ми тебе підвиземо.
Яка відмовилася — це була наша поштальйонша, як уже потім на слєдствії розібралися. Бо вона несла сумку з поштою і не довіряла сідати в незнайому машину.
То вони поїхали далі. Доки не зустріли Ніну з сусіднього села. Вона йшла од траси, од автобуса. Ну, навіщо їй було сідати, коли там іти було які три кіло метри? А воно, дурне, й сіло, і вони її підвезли, тіко не по дорозі, а в ліс. Там прив'язали, почали по черзі водку пити й закусювати, і по черзі її насилувати. Бо водки в них було багато й закусить, то вони там її довго мучили. Аж поки убили лопатою. А тоді в мішок.
Ну не подумали, шшо в неї велика коса така. Яку вона отак на голові обкрутила шпильками. Якби вони додумали їй косу розпустити, то, може, і вбили б дівчину. Ну вони про це не подумали, а вдарили лопатою щосили, але коса приглушила.
Коли усе село на цвинтаря прибігло й дівчину випустило з мішка, то вона виявилася Нінкою шше живою. Як же дякували мені з тилятком її батьки потім! От. А є ж у нас типер і такі дівчата, які спішать собі швидче косу одрізать. Ну, шшо ти їм скажеш? Як їх одучити шше?