Казка
Був дід і баба, і синів троє —
Два розумних, а третій дурень.
Як були при малім достатку,
То старший син каже до мами:
"Піду я, нене, та десь наймуся".
Спорядили його, пішов він.
Іде та й іде, коли дід назустріч —
Сам коротун, сміхотливі очі.
"Куди ти, парубче, чимчикуєш?"
— Та ось іду, чи не стану в службу.
Дід примружив веселі очі:
"Хочеш вівці у мене пасти?
Я тебе кривдити не буду".
Слово за слово — поєднались.
От дає йому дід отару,
Дає мотузку й малу торбинку,
"Гляди, — каже, — напаси вівці,
І трави нарви, нав'яжи у в'язку,
І піску набери в торбинку".
То старший син добре дбає,
Всю роботу гаразд справляє,
Коли почав завертати вівці,
А вони через річку та врозтіч!
Що тут діяти? Він вернувся.
Дід стоїть у дворі коло брами.
"Ну як, — питає, — справив роботу?"
Той каже: "Та все б гаразд, дідуню,
Тільки вівці умкнули за річку".
Дід засміявся: "Ну, нічого.
Ось на тобі, сину, цей стільчик,
Будеш мати всього доволі.
Та гляди: поки дійдеш додому,
Не кажи: "стільчику, розчинися!"
Хлопець стільчик узяв, подався.
Іде та й іде, аж ось і вечір.
Хлопець зайшов на ближній хутір
Та й став у господаря на ніч.
Приймають його, до столу кличуть.
Він господаря умовляє:
Дивіться також
- Володимир Свідзінський — Зима
- Володимир Свідзінський — Сопілка
- Володимир Свідзінський — Ти увійшла нечутно, як русалка...
- Ще 98 творів →
Не кажіть: "стільчику, розчинися!"
Стало опівночі, всі поснули;
Дядько нишком: "стільчику,
розчинися!"
Де не взялись усякі наїдки,
Меди, вина, солодкі напої,
Коло них чарочки кришталеві,
Ще й тарілочки з порцеляни,
Ще й серветки, вишивані шовком.
Дядько стільчик сховав у комору,
На те місце приніс такий самий.
Рано-вранці, чуть зазоріло,
Зібрався хлопець, іде додому,
Приходить, гукає з порогу:
"А хутчій, матінко, добре дбайте,
Тесові столи застеляйте,
Будемо пити меди та пиво,
Ось погляньте, яке в мене диво".
Та й крикнув: "стільчику, розчинися!"
Марне слово — нема нічого.
Він удруге — і знов нічого.
Гірко заплакав бідний хлопець.
Небагато часу минуло,
І другий брат проситься в службу.
Зрядили його, пішов він,
Аж той самий дідок устрічу,
Окоренкуватий коротунчик.
"Хочеш вівці у мене пасти?"
Слово за слово — поєднались.
От дає йому дід отару,
І бичівку й малу торбинку:
Так і так мені маєш зробити.
Він трави нарвав, нав'язав у в'язку,
І піску набрав у торбинку,
Коли почав завертати вівці —
А вони через річку, та врозтіч.
Що робити в такій пригоді?
Він вернувся, сказав старому.
Дід сміється. "Ну добре, — каже, —
Ось візьми баранчика за службу,
Будеш мати без ліку грошей.
Та гляди, поки дійдеш додому,
Той узяв баранчика, подався.
Аж прийшов на той самий хутір.
Приймають його, до столу кличуть.
Він господаря умовляє:
"Прошу вас, дядечку, милим словом,
Не кажіть: "баранчику, струснися!".
Стало опівночі, всі поснули,
Дядько каже: "баранчику,
струснися!"
Як струснувся тоді баранчик,
Так і брязнули гроші з нього:
Биті таляри, карбованці, дукати,
І як жар золоті червінці,
І примерклого срібла гривні.
Дядько сховав баранчика в сінях,
На те місце другого поставив.
Рано-вранці, чуть зазоріло,
Зібрався хлопець, іде додому,
Приходить, гукає з порогу:
"Гей, стеліть та стеліть рядна, нене,
Подивіться, що за диво в мене".
Та тоді: "баранчику, струснися!".
Марне слово, нема нічого.
Він удруге — і знов нічого.
Гірко заплакав бідний хлопець.
Скоро й третій син проситься
в службу.
Мати каже: "Де тобі братись!
Як розумних братів одурили,
То тебе й поготів налигають".
Та він одне: "Пустіть мене, мамо!"
Не дає й промитої години.
Спорядили його, пішов він.
Коли знов той дідусь назустріч,
Окоренкуватий коротунчик:
"Хочеш у мене вівці пасти?"
Молодший брат довго не думав,
І ряду не брав, каже: "згода".
От у небі гуляють хмарки,
На долині пасуться вівці.
"Гей, пасись да пасись, овечко!
Уже ж бо і вечір недалечко.
Як западе сонце за хмару,
Пожену вас усі в кошару".
Тільки став завертати ягничку,
Вся отара шубовсть у річку!
От тоді догадався дурень:
Як розбігся, то так і скочив
На найстаршого барана в отарі.
Сидить собі, грає на сопілці,
За ним ідуть додому всі вівці.
"Нате, діду, справився добре!"
"Ну, спасибі, візьми цей кийочок
Та гляди: поки дійдеш додому,
Не здумай казати: "бий, кию!".
Дурень узяв кийочок, подався.
Заходить і він на той хутір,
Де ночували старші хлопці.
Приймають його, до столу просять,
Він господаря умовляє:
"Прошу вас, дядечку, мило та красно,
Учиніть мені таку ласку,
Не кажіть да не кажіть: "бий, кию!".
Повечеряли, полягали ;
Дурень щільно укрився кожухом,
А сам дірку продер та й пильнує.
Опівночі дядько: "бий, кию!"
Як почне його кий окладати,
Б'є наосліп, мов градом сипле,
Не дає і очей захилити.
Дурень дивиться й примовляє:
"Віддай, дядьку, усе, що загарбав!"
Бачить дядько: загибель та й годі,
Улелекає кий до смерті.
Віддав хлопцеві все, що загарбав.
Іде дурень веселий додому,
Ще здаля гукає, з порогу:
"Та гей, братіки, добре дбайте,
Тесові столи застеляйте,
Будемо пити та ще й гуляти,
Срібла-злота неміряно мати".
От почали вони багатіти.
Пішла про них поголоска всюди,
Та й дійшла до вельможного вуха,
На ці речі пани жаденні.
Приходить пан, улесливо просить:
"Та будьте чемні, та не відмовте,
Позичте на час, на весілля,
Вашого баранчика та стільчик".
Брати думають: "Чом не дати?
Не щодня ж і весілля буває".
Минає місяць, минає другий,
Пан давно відгуляв весілля,
А позиченого не вертає.
Старший брат зібрався та й каже:
"Піду я правити наш заробіток".
Приходить у панські покої,
А там панства, як цвіркоту в лузі,
Да такі опасисті да тилаті,
Усі в бархаті та єдвабі22.
Хлопець ледве здобувся на слово:
"Так і так, пане, віддайте, будь ласка,
Нашого баранчика та стільчик".
Як роззлоститься пан ве/їьможний,
Як розпіриться, розкричиться:
"Що за стільчик? Який баранчик?
Нуте, слуги, візьміть зухвальця,
Відчухрайте його канчуками".
Відчухрали, прийшов він, плаче.
Збирається середущий хлопець.
"Піду ще й я, може зволять оддати".
Так що ж? Тільки лиха здобувся —
І його нагаєм відшмагали.
Тоді дурень: "Піду і я, мамо".
Мати каже: "Куди тобі братись!
А проте іди, коли хочеш".
Узяв він кия, приходить до пана.
Та де там! Пан і не глянув,
Лиш гукне на свої посіпаки:
"А візьміть-но, вчиніть йому хлосту!"
Тоді дурень: "Е ні, стривай, пане!
Неподобні речі умишляєш.
Ану, кию, бий пана і пані,
Нехай власне добро споживають,
На чуже руки не поривають".
Як почав їх кий обкладати,
Б'є наосліп, мов градом сипле,
Не дає і очей захилити.
Бачить пан: не виходить діло,
Уколошкає кий до смерті.
Велить він слугам оддати винне,
Ще й свого багатства додати.
Дурень веселий вернувся додому.
Стали вони безклопітно жити,
У великім добрі пробувати.
І я в них служив. На відході
Дали мені коника з воску
І возика з гречаної соломи,
їхав я через дванадцять ланів,
Пробився через дванадцять вогнів,
І той віз згорів і коник розтав,
А я ось тут перед вами став.
22 Єдваб — шовк.