Всі жінки для мене злились в одну, і ту єдину жінку я вбачав у першій стрічній; але, вбачаючи в кожній царицю, я вважав, що вона, як то чинять цариці, має перша ступити назустріч мені, несміливому й нещасному бідакові. О, ради тієї, котра пожаліла б мене, я беріг у серці стільки вдячності й любові, що обожнював би її довіку. Згодом спостереження відкрили мені жорстоку правду. Отже, любий мій Емілю, я ризикував лишитись навіки самотнім. Жінки завдяки якійсь особливій рисі натури бачать у талановитій людині самі лише вади, а в дурневі — тільки його добрі якості; вони відчувають більшу симпатію до принад дурня, бо ті принади виставляють у кращому світлі їхні власні вади, тоді як те щастя, що може їм дати обдарований чоловік, не відшкодовує їм їхньої недосконалості. Талант — це ніби триденна пропасниця, і жодна жінка не прагне поділяти тільки його муки; всі вони вбачають у коханцеві лише засіб для задоволення їхнього марнолюбства. Вони люблять у нас самих себе! А хіба в біднякові, в гордому митці, наділеному здатністю творити, нема образливого себелюбства? Навколо нього — якийсь вир думок, і до того виру затягується все, навіть коханка. Як може жінка, оточена поклонінням, вірити в любов такого чоловіка? Чи домагатиметься вона її? Адже такий коханець не має дозвілля, щоб на м'якій канапі поринати в оті ніжні пустощі, що їх так цінують жінки, і що на них такі вдатні чоловіки нещирі й безсердечні. Адже йому бракує часу навіть на працю, тож як може він марнувати його на всякі витребеньки, на кокетство? Ладний віддати все життя зразу, я не здатен був розміняти його на дрібнички. Одне слово, митцеві ненависна поведінка біржового маклера, що виконує доручення якоїсь розніженої манірниці. Великій і бідній людині не досить любові половинчастої, він хоче цілковитої самопожертви. Дрібні створіння, що все життя тільки й знають приміряти кашемірові шалі й стають вішалками для модних товарів, не здатні до самопожертви, вони тільки вимагають її від інших, а в коханні хочуть наказувати, а не коритись. Справжня дружина, дружина за покликанням, покірливо йде туди, куди йде чоловік, і в ньому все її життя, сила, слава, щастя. Обдарованому чоловікові потрібна східна жінка, чия єдина думка — вгадати його бажання; бо все нещастя таких людей — у незгоді між їхніми прагненнями і змогою їх задовольняти. А я, що вважав себе геніальним, любив якраз модниць, чепурух. Виношуючи ідеї, такі протилежні загальновизнаним, збираючись видертися на небо без драбини, володіючи скарбами, що не мали безпосередньої цінності, озброєний знаннями, що переобтяжили мою пам'ять, але ще не систематизувалися, не засвоїлися глибоко, не маючи ні родичів, ні друзів, самотній посеред жахливої пустелі,— пустелі забрукованої й залюдненої, мислячої, живої, де все вороже нам або — що навіть гірше — байдуже до нас, я прийшов до природного, хоча й нерозумного рішення; в ньому було щось неможливе, але це й додавало мені духу. Я ніби побився об заклад із самим собою, отож я й вигравав, і програвав. Ось який був мій план. Моїх тисячі ста франків мені мало вистачити на три роки життя, і я поклав собі за цей час видати твір, який мусив привернути увагу публіки, дати мені багатство або гучне ім'я. Мене тішила думка, що я житиму на хлібі та молоці, немов фіваїдський пустельник, поринувши в світ книжок та ідей, у неприступній сфері праці й тиші посеред гамірного Парижа, де, ніби лялечка комахи, збудую собі гробницю, щоб відродитися в сяйві слави. Щоб жити, я ладен був ризикнути життям. Звівши свій побут до найпростіших потреб, до найнеобхіднішого, я вирішив, що трьохсот шістдесяти п'яти франків на рік вистачить для прожитку. І справді, цієї мізерної суми вистачало для життя, бо я залюбки корився власному монастирському статутові.
— Не може бути! — вигукнув Еміль.
— Так я прожив близько трьох років,— відказав Рафаель не без гордості.— Порахуємо? — запропонував він.— На три су хліба, на два су молока, на три су ковбаси — це не давало мені вмерти з голоду й підтримувало дивовижну ясність думок. І знаєш, що я спостеріг? Піст чудесно впливає на уяву. Помешкання коштувало мені три су за день, на три су я спалював за ніч оливи в лампі, прибирав сам, ходив у фланелевих сорочках, щоб не витрачати більше двох су щодня на прання. В грубці топив кам'яним вугіллям — це в середньому коштувало не більше двох су на день. Одягу, білизни, взуття мені вистачило на три роки: я вбирався пристойно, тільки коли йшов на публічну лекцію або до бібліотеки. Всі ці видатки разом становили вісімнадцять су, і мені ще лишалося два су на щось непередбачене. Мені не часто доводилось за цей довгий період праці проходити мостом Мистецтв62 і ні разу я не купував води, бо сам ходив щоранку на площу Сен-Мішель, на ріг вулиці Гре, набрати її з фонтана. О, я зносив своє вбозтво гордо! Хто передчуває прекрасне майбутнє, той іде крізь злидні без сорому, як без вини засуджений іде на страту. Я не хотів і думати про хвороби. Як Акіліна, я думав про лікарню без жаху. Я ні на мить не сумнівався, що у мене чудове здоров'я. А втім, бідняк має право лягти хіба для того, щоб умерти. Я стригся коротко, аж поки ангел любові чи доброти... Але я забігаю вперед у своїй розповіді. Завваж тільки, любий друже, що, не маючи коханки, я жив великою думкою, мрією, оманою, в яку ми всі спочатку до певної міри віримо. Тепер я сам сміюся з себе, з того себе — можливо, святого й прекрасного,— котрого більш нема. Суспільство, вищий світ, наші звичаї, наша мораль, розглянуті зблизька, відкрили мені, яка небезпечна була моя невинна віра, які безплідні були мої ревні труди. Така запасливість непотрібна честолюбцеві. Хто женеться за щастям, хай не бере на себе важкої ноші! Помилка обдарованих людей — у тому, що вони марнують молоді літа, аби стати гідними ласки долі. Поки бідняки збирають силу й знання, щоб згодом легше було нести тягар могутності, яка втікає від них, інтригани, багаті на слова й убогі на думки, шастають повсюди, обморочують дурнів, утираються в довіру до роззяв; одні вчаться, другі сунуть уперед; одні скромні, другі зухвалі; геніальна людина приховує свою гордість, а інтриган виставляє її напоказ і неодмінно допне свого. Люди, наділені владою, мають таку потребу вірити заслугам, які лізуть в очі, нахабному талантові, що для справжнього вченого було б дитячою наївністю сподіватись на людську вдячність. Я, звичайно, не збираюсь плести банальні слова про чесноту, оту пісню над піснями, що її без перестану співають невизнані генії; я хочу логічним шляхом вивести причину того успіху, якого так часто досягають люди посередні. На жаль, наука така по-материнському добра, що було б, мабуть, злочином вимагати від неї інших нагород, ніж чисті й тихі радощі, якими вона живить своїх дітей. Я пам'ятаю, як весело часом снідав хлібом та молоком, сидячи коло вікна й дихаючи свіжим повітрям, а очима блукаючи по дахах — бурих, сіруватих або червоних, шиферних і черепичних, порослих жовтим або зеленим мохом. Спочатку цей краєвид здавався мені одноманітним, та скоро я відкрив у ньому своєрідну красу. Ввечері промені, що пробивалися крізь нещільно причинені віконниці, відтінювали й оживляли чорні глибини цього своєрідного світу. А часом ліхтарі кидали знизу крізь туман блідо-жовтаве світло, вириваючи з темряви понад вулицями звивисту лінію тісно збитих дахів, цей океан нерухомих хвиль. А вряди-годи серед цієї похмурої пустелі з'являлись людські постаті: серед квітів повітряного садочка я розрізняв гострий профіль старої жінки, що поливала настурції; а то в рамці трухлявого мансардного вікна показувалась молода дівчина й прибиралась, не маючи й гадки, що на неї дивляться, а я бачив тільки її прекрасне чоло й довгі коси, підняті прегарною білою рукою. Я милувався хирлявими рослинками в ринвах, мізерними травинками, що їх невдовзі зносила геть злива. Я спостерігав, як мох після дощу зеленіє, а під сонцем висихає на бурий сухий оксамит, що міниться різними відтінками. Одне слово, несталі поетичні ефекти денного світла, смуток туманів, раптові зблиски сонця, чарівна тиша ночі, таїнство світанку, дим над димарями, всі явища цієї незвичайної природи стали для мене звичними й розважали мене. Я любив свою в'язницю: адже ув'язнення було добровільне. Оті паризькі прерії, складені з дахів, схожі на голу рівнину, ховали під собою населені безодні, і вони пасували до моєї душі, гармоніювали з моїми думками. Втомливо буває, спустившися з небесних висот, де ми віддавалися філософії, враз побачити перед собою цей світ; саме там я до кінця збагнув монастирську простоту. Постановивши жити за новим планом, я почав шукати помешкання в найпустельніших кварталах Парижа. Одного вечора, вертаючись із Естрапади, я йшов вулицею Кордьє. На розі вулиці Клюні я побачив дівчинку років чотирнадцяти, що гралася у волан із подругою, бавлячи сусідів сміхом та пустощами. Була чудова погода, теплий вечір — вересень ще не скінчився. Перед кожними дверима сиділи жінки й гомоніли, наче в провінційному містечку у святковий день. Я спочатку звернув увагу тільки на дівчинку, на її прегарне виразисте личко і на постать, ніби створену як натура для художника. Сценка була чарівна. Я спробував з'ясувати собі, звідки така простота звичаїв у самому серці Парижа, й помітив, що вулиця нікуди не веде, й перехожих тут нема. Згадавши, що десь тут жив Жан Жак Руссо, я розшукав будинок "Сен-Кантен"; він був геть занедбаний, отже, можна було сподіватися, що помешкання тут недорогі. Я зайшов туди. Увійшовши до кімнати з невисокою стелею, я побачив класичні мідні свічники з лойовими свічками, вишикувані на поличці, кожен над своїм ключем від кімнати, мене вразив порядок у цій залі: звичайно в таких місцях буває не дуже чепурно, а тут усе чистеньке, мов на картині. В ліжку, з блакитним покривалом, у хатньому начинні, в меблях була якась узвичаєна кокетливість. Господиня, жінка років сорока, що, видно, зазнала в житті чимало лиха й пролила чимало сліз, які затьмарили їй погляд, підвелась і підійшла до мене; я скромно сказав, скільки зможу платити, і вона, зовсім не здивована, вибрала з в'язки ключа, провела мене нагору й показала мансардну кімнатку, з якої видно було покрівлі та подвір'я сусідніх будинків, з, вікон яких вистромлялися довгі жердини, завішані випраною білизною.