Шагренева шкіра

Оноре де Бальзак

Шагренева шкіра

Оноре де Бальзак

Переклав Юрій Лісняк

Шагренева шкіра

Панові Саварі1, членові Академії наук

Стeрн, "Трістрам Шенді", ф. СССХХІІ.

І. Талісман

Під кінець жовтня минулого року до Пале-Руаяля, в ту хвилину, коли, згідно з законом, що захищає оподатковувану пристрасть, відчиняються гральні заклади, увійшов якийсь юнак. Не вагавшись довго, він піднявся сходами до гральної зали казино № 36.

— Будьте ласкаві, ваш капелюх! — гукнув йому сухим, сердитим голосом блідий дідок, що тулився в темному кутку за бар'єром, а тепер підвівся, виставивши на світло свою бридку пику.

Коли ви входите до казино, закон насамперед вимагає, щоб ви скинули капелюха. Чи це щось на зразок євангельського символу, попередження з неба? Чи, може, спосіб укласти з вами диявольську угоду, взявши щось у заставу? Чи це для того, щоб примусити вас ставитись шанобливо до тих, хто хоче виграти у вас гроші? Чи, може, поліція, що залазить до всіх гнойовищ суспільства, хоче знати прізвище вашого капелюшника чи ваше, якщо ви написали його на підкладці капелюха? Чи це робиться, щоб узяти мірку з вашого черепа й вивести повчальні статистичні висновки щодо розумових здібностей гравців? Щодо цього адміністрація дотримує цілковитої мовчанки. Та знайте: ледве ви ступите крок до зеленого стола, як ваш капелюх уже не належатиме вам, а так само й ви самі не належатимете собі: ви під владою гри — і сам, і ваше багатство, і ваша чуприна, і ваш ціпок та плащ. На виході Гра покаже вам жорстокою уречевленою епіграмою, що не все забрала у вас. А коли до того ж ваш капелюх новий, це буде вам дорога наука, ви дізнаєтесь на гіркому досвіді, що гравцеві треба мати спеціальне вбрання для гри.

Подив на обличчі юнака, коли він отримав жетончик з номером замість свого капелюха, криси якого, на щастя, вже були трохи витерті, свідчив, що він тут іще новачок; та й дідок, що, напевне, вже змолоду погруз у кипучих насолодах азарту, зиркнув на нього знудженим, байдужим поглядом, у якому філософ прочитав би страждання хворих у лікарні, поневіряння банкрутів, протоколи про смерті цілої юрби самогубців, отруєних світильним газом, довічну каторгу, злигодні колоністів у Гуасакоалько2. Цей чоловік, чиє довгобразе біле обличчя наче свідчило, що він живиться самими желатиновими бульйонами Дарсе3, являв собою блідий образ пристрасті, зведеної до найпростіших форм. І зморшки на його виду були відбитком давніх мук; він, певне, програвав свій убогий заробіток того ж дня, коли й отримував. Немов шкап, на яких уже не діють удари батога, так і його ніщо вже не вкинуло б у дрож — ні глухий стогін тих, хто виходив із зали, програвшись до решти, ні їхні безмовні прокльони, ні отупілі погляди. Він утратив чутливість. То було ніби втілення Гри. Якби наш юнак придивився до цього сумного цербера4, він, може, сказав би: "В цьому серці нема нічого, крім колоди карт". Та він не послухався цієї втіленої поради, вміщеної там, без сумніву, самим провидінням — адже воно надає чогось огидного входам до всіх брудних кубел. Він рішуче ввійшов до зали, де дзенькіт золота сковував своїми чарами серця, охоплені жадобою. Можливо, цього юнака штовхала туди найлогічніша з усіх красномовних фраз Жан Жака Руссо: "Так, я розумію, що людина може втягнутися в гру; але тільки тоді, коли між нею і смертю вона не бачить нічого, крім свого останнього екю".

Увечері поезія гральних закладів вульгарна, але її ефект нездоланний, як ефект кривавої драми. Зали повні глядачів і гравців, нужденних стариганів, що приплентались туди погрітися, і облич, збуджених оргією, що почалася з вина, а має неминуче скінчитись у Сені. Пристрасті там є донесхочу, але забагато дійових осіб заважають вам дивитись демонові гри просто в обличчя. Увечері це справжній концерт, де вся трупа горлає, а кожен інструмент оркестру виводить свою партію. Ви там побачите багато шанованих людей, що прийшли туди шукати розваги й платять за неї, як люди платять за цікаву виставу, ласу їжу, або ж тоді, коли йдуть до якоїсь мансарди, щоб дешево придбати ганебну хворобу й пекуче каяття на цілих три місяці. Але чи зрозумієте ви, який могутній і шалений азарт володіє людиною, що нетерпляче дожидає, коли відчиниться гральне кишло? Між вечірнім і вранішнім гравцями є така сама різниця, як між байдужим законним чоловіком і коханцем, що мліє під вікнами своєї красуні. Тільки вранці туди приходять трепетна пристрасть і нужда у всій їхній жахливій наготі. Ось коли ви можете захоплюватися справжнім гравцем, що не їсть, не п'є, не живе, не думає — так жорстоко мордує його бич програшу за програшем, такий він стражденний, змучений нетерплячкою: коли ж йому випаде нарешті виграш? У цю прокляту годину ви побачите очі, спокійний вираз яких жахає, обличчя, які вас заворожують, погляди, що ніби піднімають карти й пожирають їх.

До того ж гральні заклади такі грізно-принадні тільки зразу, коли починається гра. Як у Іспанії є кориди, а в Римі були гладіатори, отак само Париж пишається своїм Пале-Руаялем, азартні рулетки якого тішать вас видовищем, де кров рине потоком, але для глядачів у партері нема ризику послизнутися на ній. Спробуйте кинути побіжний погляд на цю арену, ввійдіть туди! Яке вбозтво! Шпалери на стінах заяложені до рівня людського зросту, ніщо там не може освіжити душу. В них нема навіть гвіздка, щоб повіситись. Паркет зачовганий, брудний. Центр зали займає один довгастий стіл. Сукно на ньому витерте золотими монетами, круг столу тісно стоять дешеві стільці з плетеними солом'яними сидіннями,— все виказує дивну байдужість до розкоші в цих людей, що приходять сюди на погибель заради багатства й тієї ж таки розкоші. Такі суперечності виявляються в людині щоразу, коли душа сама роздирає себе надвоє. Закоханий прагне одягти свою кохану в шовк, угорнути в м'які тканини Сходу, а сам здебільшого лягає з нею на вбогу постіль. Честолюбець мріє про вершину могутності, а тим часом плазує в болоті лакейства. Торговець, нидіючи в сирій, нездоровій крамничці, споруджує величезну кам'яницю, з якої його сина, що дуже рано стане спадкоємцем, вижене рідний брат, вигравши в нього позов. Та врешті, чи існує щось невтішніше за доми втіхи? Дивна річ! Весь час борючись сама з собою, втрачаючи надію під гнітом лих, а від лих рятуючись сподіваннями на майбутнє, людина в усіх своїх учинках виявляє непослідовність і слабість. Тут, на землі, ніщо не буває повним, крім нещастя.

Коли юнак увійшов до зали, там уже було кілька гравців. Троє лисих стариганів недбало сиділи круг зеленого стола, їхні обличчя, схожі на гіпсові маски й незворушні, як у дипломатів, свідчили про байдужість душі, про серця, які давно вже забули про трепет, навіть коли ставився на карту недоторканний маєток дружини. Молодий чорночубий італієць з оливково-смаглявим обличчям спокійно спирався ліктями на край столу й неначе прислухався до отих таємних передчуттів, що невідступно волають гравцеві: "Виграш! Програш!" Це обличчя південця пашіло золотом і вогнем. Семеро чи восьмеро глядачів стояли рядком, наче на галереї, й чекали видовища, яке готували їм примхи талану, обличчя акторів, пересування грошей та лопатки круп'є. Ті нероби стояли там безмовні, нерухомі, захоплені видовищем, наче люди на Гревській площі, коли кат стинає комусь голову. Високий худий чоловік у витертому вбранні тримав в одній руці записника, а в другій — шпильку, щоб відзначати, коли випадає чорне або червоне. То був один із новітніх Танталів, що живуть окрай усіх розваг нашої доби, один із тих скнар без скарбу, що грають в уявну гру; різновид розумного навіженця, що втішає себе в злигоднях, плекаючи химери, і так поводиться з нечестям та небезпекою, як молоді священики зі святим причастям, коли правлять ранню месу. Навпроти гравця — кілька таких проноз, знавців шансів у грі, подібних до старих каторжників, яких уже не злякаєш галерами,— вони прийшли сюди, щоб ризикнути трьома ставками, а коли виграють — піти геть; адже це єдине, з чого вони живуть. Двоє старих служників байдуже походжали по залі, схрестивши на грудях руки, й час від часу виглядали з вікон у сад, немовби для того, щоб замість вивіски показати перехожим свої пласкі обличчя. Касир і банківник щойно кинули на гравців убивчі погляди й промовили тоненькими голосами: "Робіть ставки!" Саме в цю мить наш юнак відчинив двері й увійшов. Тиша неначе ще поглибилась, і голови обернулись до новачка, що зайшов сюди з цікавості. Нечувана річ! Замшілі старигани, скам'янілі служники, всі глядачі, аж до фанатика-італійця — всі вони, побачивши незнайомця, сповнились якогось жахливого почуття. Треба бути дуже нещасливим, щоб викликати жаль, дуже слабким, щоб розбудити співчуття, або дуже похмурим на вигляд, щоб люди здригнулись у цій залі, де скорбота завжди німа, де горе веселе, а відчай — пристойний. Отож усе це було в юнакові, воно й зворушило ті закрижанілі серця, коли він увійшов. Але хіба й кати не плакали часом над дівчатами, чиї біляві голови вони мали стинати за наказом Революції?5

З першого погляду гравці прочитали на обличчі новачка якусь жахливу таємницю; його юні риси були позначені якоюсь сумною красою, його погляд виказував змарновані зусилля, тисячу ошуканих надій! Похмура незворушність самогубця надавала його, чолу матової, хворобливої блідості, гірка усмішка проклала неглибокі зморшки біля кутиків його уст, а обличчя виражало таку зневіру, що на нього боляче було дивитись. Якась прихована геніальність світилась у глибині цих очей, затуманених, можливо, втомою від насолод. Чи то гульня позначила своєю брудною печаттю це шляхетне обличчя, колись чисте й ясне, а тепер змізерніле? Лікарі, напевне, приписали б оті жовті кільця навколо зіниць і рум'янець на щоках розладові серця або легенів, тоді як поети воліли б розпізнати в цих знаках руйнівну дію науки, сліди ночей, проведених без сну над книжкою при тьмяному каганці. Але пристрасть більш убивча, ніж хвороба, недуга безжальніша, ніж розумова праця й геніальність, змінили юне обличчя, стягли ці живі м'язи, розтерзали це серце, що їх тільки зачепили оргії, праця та хвороба. Коли на каторгу прибуває знаменитий злочинець, інші в'язні зустрічають його шанобливо; отак само й ці люди-демони, випробувані в стражданнях, вітали нечувану скорботу, глибоку рану, яку вони виміряли поглядами, і по виразі безмовної іронії, по вишуканій нужденності його вбрання, признавали в ньому одного з їхніх володарів.

1 2 3 4 5 6 7