Через десять місяців після виплати боргу батько мій помер від туги; він мене обожнював і він же зубожив. Ця думка його вбила. 1826 року, в двадцять два роки, під кінець осені, я сам-один провів у останню путь свого першого друга — батька. Мало є на світі юнаків, що йшли б отак на самоті зі своїми думками за катафалком, загублені в Парижі, без майбутнього, без грошей. Сироти, підібрані громадською доброчинністю, мають принаймні таке майбутнє, як бойовище, такого батька, як уряд або королівський прокурор, такий притулок, як сирітський дім. А я не мав нічого! Через три місяці поцінувач вручив мені тисячу сто дванадцять франків — весь виторг з батьківської спадщини. Кредитори змусили мене продати меблі. Змалечку привчений дуже високо цінувати предмети розкоші, серед яких жив, я не міг стримати подиву, що все те коштувало так мало.
"Таж то все ро-ко-ко",— пояснив оцінювач.
Жахливе слово, що розвіяло всю віру мого дитинства й позбавило мене перших, найдорожчих ілюзій. Моє багатство звелося до реєстру проданих речей, моє майбутнє вмістилось у торбинці з тисячею ста дванадцятьма франками, суспільство прийшло до мене в особі чудового оцінювача, що говорив зі мною не скидаючи капелюха. Один слуга, Жонатас, що любив мене і що йому моя мати колись відписала довічну ренту в чотириста франків, сказав мені, покидаючи дім, з якого я ще дитиною так часто радісно виїздив у кареті: "Будьте ощадні, пане Рафаелю!" — і заплакав, добряга.
Отакі, любий Емілю, були події, що поламали мою долю, перенастроїли мою душу й поставили мене, зовсім молодого, в щонайфальшивіше соціальне становище,— трохи помовчавши, додав Рафаель.— Родинні узи, хай слабкі, прив'язували мене до кількох багатих сімей, але гордість не дозволила б мені звернутись до них, навіть якби людська зневага й байдужість не зачинили переді мною дверей ще раніше. Хоч мої родичі були дуже впливові й охоче протегували чужим людям, я лишився без родичів і без протекторів. Раз по раз натикаючись на перепони в своїх прагненнях, моя душа врешті замкнулася в собі. Мавши вдачу відверту й безпосередню, я мимохіть став холодним і потайним; батьків деспотизм відібрав мені всю впевненість у собі; я був боязкий і незграбний, я здавався сам собі вкрай непривабливим, я сам остогид собі, вважав себе бридким, я соромився свого вигляду. Всупереч тому внутрішньому голосові, який має підтримувати обдарованих людей у їхній борні і який кричав мені: "Сміливіше! Вперед!" — всупереч несподіваному відчуттю своєї сили, яке приходило до мене в самотності, всупереч надії, що окрилювала мене, коли я порівнював нові твори, які вкидали в захват публіку, з тими, що снувались у моїй уяві, я, наче дитина, не був певний у собі. Я був жертвою надмірного честолюбства, я вірив, що народився для великих справ, а тим часом скнів у нікчемності. Я потребував людей, а друзів не мав. Я мусив прокласти собі шлях у світі, але лишався самотнім не стільки через страх, скільки через сором'язливість. У той рік, коли батько кинув мене в вир вищого світу, я вступив із незайманим серцем, зі свіжою душею. Як усі великі діти, я потай мріяв про кохання. Серед своїх однолітків я натрапив на гурток фанфаронів, що ходили задерши носа, теревенили про всякі марнички, без трепету сідали поруч жінок, що здавались мені особливо неприступними, зі всіма говорили зухвало, покусуючи головки своїх ціпочків, манірились, ганили найвродливіших жінок, щиро чи вдавано запевняли, що для них приступне ліжко будь-якої, і прикидалися, ніби вже пересичені втіхами й не прагнуть їх, а на найдоброчесніших, найскромніших дивились як на легку здобич, що її можна скорити одним словом, одним сміливим натиском, одним зухвалим поглядом! Я тобі кажу цілком щиро, завоювання влади чи гучної літературної слави здавалось мені легшим, ніж успіх у жінки з вищого світу, молодої, розумної й витонченої. Одне слово, моя сердечна тривога, мої почуття, мої ідеали були в незгоді з правилами вищого світу. Я був сміливий, але тільки в думках, а не в поведінці. Згодом я дізнався, що жінки не люблять, коли в них благають про кохання, не одній я поклонявся здалеку, ладен був віддати серце й душу, віддав би всі свої сили, не злякався б ні жертв, ні страждань, а вони віддавалися дурням, яких я б не взяв і за швейцарів. Скільки разів, безмовний і нерухомий, я милувався жінкою моєї мрії, що з'являлась на балу, подумки вкладаючи все своє життя в довічні пестощі, я виражав усі свої надії в одному погляді, в екстазі складав їй до ніг любов юнака, що поривається назустріч омані. Були хвилини, коли я віддав би життя за одну ніч. І що ж? Не знаходячи вух, що вислухали б мої жагучі слова, очей, у яких міг би втопити свій погляд, серця, що злилось би з моїм, я чи то за браком нагоди, чи то через свою недосвідченість зазнавав усіх мук безсилої снаги, що пожирає сама себе. Може, я втратив надію, що мене зрозуміють, а може, боявся, що зрозуміють надто добре. А тим часом у моїй душі здіймалась буря від кожного ласкавого погляду, зверненого, як мені здавалось, на мене. Попри мою готовність сприйняти цей погляд чи начебто ласкаві слова за ніжну обіцянку, я то не наважувався заговорити, то не вмів замовкнути вчасно. Від надміру почуттів я щось мурмотів незначуще, а мовчанка моя була дурна. Звісно, я був занадто наївний для того штучного товариства, в якому люди живуть напоказ і виражають свої думки умовними фразами або словами, диктованими модою. До того ж я не вмів ні красномовно говорити про дурниці, ні промовисто мовчати. Одне слово, хоча в мені горіло полум'я жаги, хоча я мав саме таку душу, яку звичайно прагнуть спіткати жінки, хоча я був під владою тієї екзальтації, яку вони так люблять, хоча мене сповнювала та енергія, якою хваляться дурні, але всі жінки були до мене по-зрадницькому жорстокі. Ось чому я наївно захоплювався тими, хто в дружніх розмовах вихваляється своїми тріумфами, й гадки не мав, що вони брешуть. Я, безперечно, помилявся, сподіваючись зустріти там щире почуття, прагнучи знайти щось велике й могутнє в душі жінки розпусної й легковажної, жадібної до розкошів, сп'янілої від суєти,— знайти такий океан пристрасті, як той, що бурхав у моєму серці. О! Почувати, що ти народжений кохати, дати щастя жінці, і не знайти нікого, бодай якоїсь сміливої й шляхетної Марселіни60 або хоч старої маркізи! Носити скарб у простій торбині й не спіткати хоч би дитину, якусь юну дівчину, яка замилувалась би ним! Не раз я з розпачу хотів відібрати собі життя.
— Веселенький же сьогодні вечір! — вигукнув Еміль.
— Не заважай мені судити своє життя! — відказав Рафаель.— Коли ти не можеш, як друг, вислухувати мої елегії, коли ти не хочеш задля мене півгодини терпіти нудьгу, то спи! Але не розпитуй мене більше про моє самогубство! Воно кричить, воно дибиться переді мною, кличе мене, і я його вітаю. Щоб судити про людину, треба принаймні знати її таємні думки, її страждання, її тривоги; а коли тебе цікавлять тільки зовнішні факти її життя, то воно зведеться до голої хронології — історії для дурнів.
Гіркота, що бриніла в цих словах, уразила Еміля, і далі він уважно слухав Рафаеля, втупивши в нього зчудований погляд.
— Але тепер,— повів далі оповідач,— усі ці події постають у інакшому світлі. Той стан речей, який колись видавався мені нещастям, можливо, й розвинув у мені чудові якості, якими я згодом став пишатися. Хіба ж не філософській цікавості, невтомній праці, любові до читання, які з семирічного віку аж до першого виходу в світ заповнювали моє життя, завдячую я свою здатність, як ви кажете, легко висловлювати свої думки і рухатися вперед по широчезному полю людських знань? Хіба не самотність, на яку я був приречений, і не звичка стримувати почуття й жити внутрішнім життям дали мені вміння порівнювати й міркувати? Хіба ж моя вразливість, не загубившись серед світської метушні, що принижує і найпрекраснішу душу, робить із неї якусь ганчірку, не зосередилась у моєму нутрі так, що стала досконалим органом, волі, вищим, ніж жадоба пристрасті? Не визнаний жінками, я вдовольнявся тим, що спостерігав їх із проникливістю відринутої любові. Тепер я розумію, що моя щирість тільки дратувала їх! Можливо, жінкам навіть подобається, коли чоловік трошки хитрує. А я можу бути протягом однієї години то дорослим, то дитиною, то пустоцвітом, то мислителем, можу бути вільним від забобонів і сповненим їх, а тому жінки, можливо, сприймали мою наївність за цинізм, а чистоту думок — за розбещеність? Ученість моя здавалась їм нудьгарством, жіночна млосність — слабкістю. Надмірна жвавість уяви, це прокляття поетів, напевне свідчила в їхніх очах про нездатність щиро кохати, про несталість, брак завзяття. Коли я мовчав, то мовчав, як дурень, а коли пробував сподобатись їм, вони лякались, і тому жінки засудили мене. Присуд вищого світу я сприйняв зі смутком і сльозами. Але це страждання принесло свій плід. Я вирішив помститися світському товариству, заволодіти душами всіх жінок, владарюючи над умами, щоб усі погляди звертались на мене, коли слуга оголосить моє ім'я на дверях вітальні. Я вирішив стати великою людиною. Ще змалечку я ляскав себе по лобі й казав, наче Андре Шеньє61: "А тут щось таки є!" Я ніби відчував, що в мені визріває думка, яку варто висловити, система, яку варто розробити, знання, які слід викласти. Ох любий мій Емілю! Тепер, коли мені щойно минуло двадцять шість років і я певен, що помру невідомим, не ставши навіть коханцем жінки, про яку мріяв, дозволь мені розповісти про свої безумства! Хто з нас якоюсь мірою не сприймав бажаного за дійсне? О, я б не хотів мати за друга юнака, що не вдягав у мріях корони, не ставив собі п'єдесталу, не тішився товариством піддатливих коханок! Я сам часто був генералом, імператором; я був Байроном, а потім — нічим. Побавившись на вершині людської слави, я помічав, що всі гори, всі труднощі попереду. Мене врятувало безмірне самолюбство, що кипіло в мені, прекрасна віра в своє призначення, а можливо, і в геніальність, якщо тільки я не дам усяким життєвим дрібницям скубти мою душу, як ото колючки вискубують шерсть на вівці, що йде крізь кущі. Я вирішив укрити себе славою, працюючи в тиші, задля своєї майбутньої коханої.