Лукес затремтів. '
— Ні! — скрикнув він.
— Ти з одного боку, я з другого,— промовив білий.— Ставай навколішки та поміряємося, чия рука дужча. Обійдемося без судді.
— Ні,— витиснув із себе Лукес.— Кажу востаннє. Бери револьвера. Я йду на тебе.
— Що ж, іди. Гадаєш, із мене гірший Маккаслін тільки через те, що я бабського коліна, як ти кажеш? А може, ти взагалі не Маккаслін, ні чоловічого, ані навіть бабського коліна. Може, ти просто чорний, що відбіг рук?
За мить Лукес був уже коло ліжка. Навіть не пам'ятав, як там опинився. Ставши навколішки, зімкнув свою
кисть із його, дивлячись поверх ліжка й револьвера у вічі тому, кого знав ще змалечку, з ким ріс, як брат із братом. Вони рибалили разом і полювали, в одній річці вчилися плавати, їли за одним столом на кухні білого хлопця і в хаті матері негра, спали під одним укривалом при лісовому багатті.
— Кажу тобі востаннє...— повторив Лукес.— Чуєш?..— Потім закричав, але не на білого, ні — білий про це знав; він помітив, як білки його очей наливаються кров'ю, наче в зацькованого звіра — ведмедя чи лиса:
— Чуєш чи ні? Не вимагай від мене забагато!
"Я зробив помилку,— подумав білий.— Перебрав міру".
Але було вже пізно. Перше ніж він устиг вивільнити праву руку, Лукес здавив її, мов лещатами. Едмондс негайно простяг до револьвера ліву, однак Лукес і її впіймав за зап'ясток. Обидва заклякли, тільки їхні передпліччя, їхні зімкнені кисті рухалися; нарешті кисть білого торкнулася тильним боком револьвера. Завмерши в цих лабетах, білий незворушно вдивлявся в змучене, нестямне обличчя навпроти.'
— Даю тобі нагоду,— мовив Лукес.— Коли ти спав при незамкнених дверях, я теж дістав її од тебе. Проте я викинув бритву — і. поквитався з тобою. Тоді ти, сказати б, жбурнув мені ще одну нагоду. Так чи ні?
— Так,— відповів білий.
— Ха! — вигукнув Лукес.
Він одкинув руку білого, водночас висмикуючи кисть правої з лещат його пальців і відпихаючи супротивника від ліжка; потім, продовжуючи той самий рух, схопив револьвер, скочив на ноги й сахнувся назад, коли білий по той бік ліжка теж почав підводитися. Опинившись на безпечній відстані, Лукес розломив револьвер і, миттю оглянувши барабан, став крутити його, доки порожнє вічко перемістилося вниз, так що набій мав потрапитиліід курок, байдуже, в якому б напрямку повертався барабан.
— Мені їх треба буде два,— пояснив він, склав револьвер і повернув обличчя до білого. Той знову побачив його очі, так налиті кров'ю, що не видно було ні рогівки, пі райдужини.
"Зараз станеться",— подумав білий, раптом ясно усвідомивши своє становище, проте нітрохи цьому не дивуючись, набираючись якомога духу. Лукес цього, здається, не помітив. "Він, певно, й не бачить мене",— подумав білий. Але запізно. Лукес уже знову на нього дивився.
— Мислив, я цього не зроблю, га? — запитав Лукес.—
Ти знав, що я можу взяти над тобою гору, тож сподівався побити мене старим Керазерсом так само, як Кас Едмондс Айзека, коли змушував того відмовитись од власної землі, позаяк, мовляв, Кас Едмондс — Маккаслін бабського коліна, через сестру Кумпана, а старий Керазерс для родички-жінки, нездатної за себе постояти, неодмінно зажадав би од Айзека землю. І ти думав, я теж поступлюся тобі, га? Думав, поступлюся швидко, швидше за Айзека, бо тут ідеться, зрештою, не про землю. Вже хоча б тому, що мені не дісталося жодної великої, добрячої Маккаслінової ферми. В мене тільки й спадку, від котрого я міг би відмовитися, що Маккаслінова кров, та й то не така, щоб закон її визнав,— чи принаймні не багато варта, бо старий Кера-зврс ніколи, здається, надто не клопотався тією краплиною, ЩО влив її однієї ночі Томі, зачинаючи мого батька. І якщо це Маккаслінова кров— довела мене сьогодні до такого — я теж її не хочу. Тож перед тим, як пролити цю кров, я гризтимуся анітрохи не більше, ніж гризся старий Керазерс, коли вливав її в мою чорну кров, а насолоду дістану навіть більшу, ніж старий Керазерс у ту мить. Або ні! — скрикнув він.
"Він знову не бачить мене,— подумав білий.— Зараз станеться".
— Ні! — горлав Лукес.— Я першою кулею взагалі не скористаюсь, а лише тією останньою, і зборю вас обох заразом, тебе й старого Керозерса... залишу тобі щось таке, над чим би ти вряди-годи міг поміркувати, трохи звільнившись од справ, посушити собі голову: що я, мовляв, скажу старому Керазерсові, коли відійду туди, куди той уже відійшов... завтра й фэзавтра, аж поки...
Білий підхопився, кинувся через ліжко, хапаючи руку з револьвером. Лукес і собі скочив; вони зчепилися посеред ліжка; Лукес обхопив, трохи не обняв свого супротивника лівицею і, вперши револьвер йому в бік, натиснув курок, відштовхуючи білого від себе — і все це одним неперервним рухом; почувся легкий, сухий, неймовірно лункий звук осічки.
Гарний тоді випав рік: весна, щоправда, запізнилася через дощі та поводі, але літо трималося довго. Давно вже не заповідалося такого врожаю, дарма що в серпні частину своєї кукурудзяної ділянки Лукес не спромігся ще раз розпушити. Він вирішив зробити це тепер і пустив мула поміж рядами міцних, заввишки по пояс, стебел з рясним, темним, лискучим листом, зупиняючись у кінці кожного ряду, щоб розвернути плужок і скерувати норовистого му-
ла в нове міжряддя. Нарешті в ясному повітрі над бовдуром його хати здійнявся легкий димок обіду, а потім, як і раніше о цій звичній порі, з'явилась, ідучи попід плотом, дружина з накритою сковорідкою та відерцем. Він не дивився на неї. Орав, поки плантаційний дзвін вибив полудень, а тоді напоїв та нагодував мула й, покріпившись молоком з іще теплою перепічкою, відпочивав у холодку, аж поки дзвін озвався вдруге. Зачувши його, він, усе ще не встаючи, вийняв з кишені набій і знову задивився на нього в задумі. Це був конічний бойовий набій без сліду бруду чи іржі, з глибокою віспиною від бійка на невибухлому капсулі — тьмяний мідяний циліндрик, коротший від сірника, не набагато грубший і важчий за олівець, а проте не такий і малий, якщо в ньому вміщаються двоє людських життів... Тобто вміщалися.
"Бо другим я б не скористався,— подумав він,— я прийняв би заслужену кару. Чекав би на шибеницю, а то й на суд Лінча. Я прийняв би заслужену кару. Так що, мабуть, у моїх жилах таки недаремно тече кров старого Керазерса. Старий Керазерс... Він був мені потрібен — і він прийшов і заступився за мене".
Лукес знов узявся за чепіги плуга. Незабаром дружина знову пройшла до нього попід плотом і забрала сковорідку* та відерце, не дожидаючись, поки він принесе їх увечері сам. Але вона сьогодні ще не вільна. Лукес і незчувсь, як промайнула пообідня пора і в небо здійнявся дим вечері — вечері, яку вона залишить для нього в коминку, вертаючи-ся з дітьми до особняка. Коли він смерком прийшов додому, вона саме вибиралася тудц. Тільки Вже не взута в черевики білої жінки. Мала на собі ту саму простору сукню з вицвілого ситцю, що й уранці.
— Вечеря готова,— сказала йому.— Я не встигла тільки подоїти корову. Доведеться тобі це зробити самому.
— Мені з молоком не горить, то й корова потерпить,— відрубав він.— Ти здужаєш нести зразу двох?
— Мабуть, здужаю, я вже давно морочуся біля них сама, і ніхто з чоловіків мені не допомагає.— Вона дивилася кудись убік.— Покладу їх спати й повернуся.
— По-моєму, було б краще, якби ти днювала й ночувала при них,— буркнув він.— Адже почин уже зроблено.
Вона пішла, нічого не відповівши й не озираючись, незворушна, спокійна, лагідна. Лукес теж більше не дивився їй услід. Груди його дихали рівно, тихо.
"Ох, ці жінки,— подумав він.— Ці жінки. Я ніколи так нічого й не довідаюся. Та й не маю великої охоти. Краще
довіку лишатися в невіданні, як довідатися колись, що мене пошито в дурні".
Лукес обернувся й глянув у куток кімнати, де палахкотів вогонь і на нього чекала вечеря.
— Далебі,— промовив він уголос,— чи може чорний просити білого, щоб той був такий ласкавий і не спав з його чорною дружиною? І навіть якби міг, то чи може білий пообіцяти йому, що не спатиме з нею?
1
Повечерявши, він відсунув од столу стілець і. підвівся. Ще раз, не грізно, але все ж таки холодно глянув на похнюплену голову дочки, на її загадкове обличчя. Проте озвався не знати до кого: чи то до неї, чи до дружини. Його слова могли бути звернені так само до одної, як і до другої, чи до них обох, чи просто до стіни,
— Я пішов.
— Куди тебе несе проти ночі? — спитала дружина.—
2
Мається на увазі червоний колір води від кольору розмитого грунту. (Тут і далі прим, перекл.)
3
Ідеться про суд Лінча: вогнище, на якому спалювано жертву, поливали гасом.
III
— Джордж Вілкінс? — запитав Едмондс. Він підійшов до краю веранди, ще молодявий, але вже схильний до тієї майже жовчної дратливості, яку Лукес пам'ятав у старому Касові Едмондсі і якою ніколи не відзначався Зек. Віком він годився Лукесові в сини, одначе був миршавіший проти нього не тільки з цієї причини; бо й справді, хіба ж то Лукесові доводилося платити податки, страхові внески та проценти, хіба ж то Лукесові землі треба було перекопувати ровами, осушувати, обгороджувати й угноювати і хіба ж то Лукес діставав зиски з чого завгодно, тільки не З власної праці в поті чола, праці чесної, богоугодної, задля шматка хліба насущного?
■— Що там держить цей Джордж Вілкінс, хай йому грець?
Не змінюючи тону, без видимих зусиль, мовби несамохіть, Лукес із "негра" обернувся в "чорнюка" — від нього, загадково-непроникного, незалежного, здавалося, ширилась, наче запах, атмосфера споконвічної тупої байдужості.
— Держить казан у яру, що за Старим Західним полем. А якби вам захотілося знайти й віскі, зазирніть у нього на кухні під мостини.
— Самогонний апарат? — здивувався Едмондс.— На моїй землі? — І враз закричав: — Хіба я не товкмачив усім тутешнім чоловікам, жінкам та дітям, що зроблю, коли знайду на своїй землі бодай краплину самогону?
— Мені про це можете не нагадувати,— сказав Лукес.— Я живу тут від самого народження, жив тут іще до вашого тата. Й ані ви, ані він, ані старий Кас зроду не чули, щоб я мав діло з якимось спиртним, хіба що на різдво Моллі одержувала від вашого тата, а потім од вас пляшку фабричного віскі.
— Знаю,— притакнув Едмондс.— І хотів би думати, що Джордж Вілкінс...— він раптом змовк.