"Але я можу взяти гріх на душу, як побачу його зараз,— подумав він.— Я вже вирішив податися Геть, а як побачу його, стрінуся з ним оце тепер, то можу передумати. Добрий же з мене чоловік! Він півроку тримає її у своєму домі, й мені байдуже, а коли він відсилає її назад, я вбиваю його. А це ж однаково, що заявити прилюдно, на повен голос: він відіслав її назад не тому, що послухав мене,— просто вона йому вже набридла".
Лукес відчинив хвіртку в огорнутому сірим присмерком паркані. Цей паркан він поставив своїми руками ще тоді, як подружжя дістало хату від старого Каса, і сам-таки вимостив наношеним із поля камінням доріжку через голе подвір'я, яке дружина, бувало, щоранку замітала лозовим віником, згортаючи чистий пил у мудровані візерунчасті лінії, що вилися між квітниками в обрамленні з грузу, битих пляшок, порцелянового череп'я і скалок кольорового скла. Цієї весни вона коли-не-коли навідувалась, щоб доглянути квітники, тож ті цвіли, як звичайно,— невибагливі яскраві квіти, що їх так любило її і його плем'я: щириця і соняшник, канни і мальви,— але з минулого року доріжки поміж ними були неметені. "Так,— подумав він,— доведеться його вбити або покинути ці краї".
Лукес увійшов до сіней, а звідти до хати, де два роки тому розпалив вогонь, що мав пережити їх обох. Опісля він не завжди міг пригадати, що саме сказав, ступивши на поріг, проте ніколи не забував, з якою люттю, подивом і недовірою водночас подумав: "Хай йому абищо, їй досі було й невдогад, що я здатний щось запідозрити". Дружина сиділа перед коминком, де варилася вечеря, й тримала на колінах дитину, долонею затуляючи їй личко від світла й жару,— дрібна вже й тоді, за багато років до того, як її тіло — навіть, здавалося, й кості — почало всихати й мізерніти. Він став над нею, дивлячись на дитя, не своє, а біле, на те, як воно тицяється носиком у темну, иабубня-
вілу грудь не Едмондсової, а його власної і вже втраченої дружини; його охопила лють, що син білого має заступати його рідного, і він з голосним криком, розчепірюючи пальці, мов пазурі, простиг руки до маляти, але вона рвучко схопила його за зап'ясток.
— А де наш? — закричав він.— Де мій?
— Спить онде в ліжку! — показала вона.— Можеш піти поглянути!
Та він і далі стояв над нею нерухомо, а вона не випускала його зап'ястка з лещат своїх пальців.
— Не могла ж я покинути його дитяти! Сам знаєш. Мусила взяти з собою!
— Не бреши! — визвірився він.— Не кажи мені, буцім Зек Едмондс знає, де воно.
— Знає! Я сказала йому!
Він випручнув свій зап'ясток, відкинувши дружинину руку; тихо клацнули зуби, коли відштовхнута долоня вдарила її у підборіддя, і він побачив, як вона підносить руку собі до вуст, але рука опадає знов.
— Так тобі й треба,— мовив він.— Зараз у тебе поллється кров, але хіба вона твоя? Хіба ти не зрадила свою кров?
— Дурень,— закричала вона.— О боже ж мій, боже,— забідкалася раптом.— Гаразд. Я віднесу його. Вже й сама збиралася. Тітка Тісбі може загорнути йому в ганчірочку цукру...
— Ні, ти не понесеш,— сказав він.— І я теж ні. Гадаєш, Зек Едмондс сидітиме спокійно, повернувшись додому і викривши пропажу? Ні! — вигукнув він.— Я ходив до його оселі по свою жінку. Хай же він прийде до мене по свого сина!
Він чекав на ганку, йому було видно, як по той бік долини мерехтить світло в будинку Едмондса. "Ще не повернувся,— подумав він, дихаючи поволі, розмірено.— Спішити нікуди. Хай-но він почне. А я вже докінчу. І тоді — по всьому. Все буде гаразд". Потім світло згасло. Він став спокійно проказувати вголос: "Зараз. Зараз. Не може ж він так хутко сюди дійти". Він примовляв так іще довго, хоч і розумів, що той уже встиг би обернутися сюди й назад щонайменше з десять разів. А тоді йому здалося, паче він знав із самого початку, що Едмондс не прийде, ба не мав у цьому ані найменшого сумніву, ніби оце зараз був у домі білого й бачив, що той і собі жде, втупивши очі в його, Лукесову, хату. Нарешті він зрозумів, що білий навіть ждати не жде, й відчув себе так, наче сто-
яв уже в його спальні, дослухаючись до тихого віддиху сонного і тримаючи в руці розімкнуту бритву над безборонним, байдужим до небезпеки горлом.
Він знову ввійшов до хати — у кімнаті в ліжку спала його дружина з двома немовлятами. Вечерю, що варилася в коминку ще тоді, як він зайшов сюди смерком, досі не знято з вогню, рештки її давно википіли й звугліли, а тепер уже чи й не зовсім прочахли серед пригаслого приску. Він одставив каструльку та кавник набік, потім цурпалком прогорнув попіл у кутку, оголюючи черінь, і послиненим пальцем торкнувся однієї з цеглин. Вона була гаряча, щоправда, не пекла, не палила, проте мала в собі якийсь затамований, захований у надрах жар, згусток отих двох років, коли над нею безнастанно гуготів вогонь, згусток не вогню, а самого часу, і, здавалося, вона не охолоне, хоч би вогонь і погас, хоч би її й поливали водою, бо охолодити її може тільки час. Він підважив цеглину лезом ножа, вишкріб з-під неї теплу глину й видобув невеличку металеву скриньку, що майже сто років тому була особистою власністю його білого діда, Керазерса Маккасліна, потім вийняв із неї вузлик, туго напханий монетами,— він почав їх відкладати, не маючи ще й десяти років, і на деяких з них стояла дата трохи не з часів Керазерса Маккасліна. Дружина, облягаючись на ніч, скинула тільки черевики. (Він упізнав їх теж. Вони належали білій жінці, чиє життя і смерть — то тільки омана). Він поклав зав'язані у вузлик гроші в один з них, підійшов до горіхового комода, весільного подарунка Айзека Маккасліна, і вийняв із шухляди бритву.
Чекав, поки почне світати, а чому, й сам не сказав би. Присів навпочіпки під деревом на півдорозі між в'їзною брамою та будинком білого і чапів так, непорушний, як сама безвітряна темнота, тимчасом як угорі оберталися сузір'я і хори дремлюг озивалися все частіш і частіш, аж нарешті — край: проспівали перші півні, зайнялась і розтала примарна зірниця, защебетало птаство, й ночі не стало. З першими променями сонця він зійшов на чільну веранду будинку білого й переступив поріг незамкнених дверей, потім через тиху залу дістався до спальні, куди, здавалось йому, заходив не далі, як хвилину тому, і з розкритою бритвою, чуючи внизу той віддих, став над безборонним, відкритим горлом, знов иаміряючися повторити те, що, здавалось, уже раз здійснив. А тоді побачив на подушці обличчя, спокійні очі, звернені до нього, й відразу зрозумів, чому поклав чекати до ранку.
— Бо ти теж Маккаслін,— обізвався він серед тиші.—. Хоч і бабського коліна. Певно, в цьому й уся річ. Певно, того ти й повівся так: натура старого Керазерса передалася тобі й твоєму татусеві через бабу... а це сім'я настільки ж легковажне, наскільки чоловік поважний, годі його й рівняти з чоловіком. Отож я, мабуть, уже й простив тобі, хоч це, по-моєму, й неможлива річ: прощати можна лише своєму кривдникові, нащо вже біблія, а й там не сказано прощати тому, кого ти надумав скривдити, бо сам Ісус Христос урешті зрозумів, що це буде понад наші сили.
— Поклади бритву, а тоді побалакаємо,— зажадав Ед-мондс.
— Ти, звичайно, знав, що я не боягуз, бо я теж Маккаслін, та ще й чоловічого коліна. Отже, ти аж ніяк не міг подумати, що в мене забракне духу прийти, бо я, мовляв, чорний. Аж ніяк не міг ти подумати й іншого: ніби мене, Лукеса, стримає те, що я також Маккаслін. Ні, ти міркував так: "Він чорний і махне на все рукою". Я теж і гадки не мав Хапатися за бритву. Навпаки, дав тобі нагоду. Я, можливо, не знав, що зроблю, коли ти ввійдеш до моєї господи, але я знав, що хочу й, либонь, намагатимуся зробити, чого Керазерс Едмондс сподіватиметься від мене. Ти, одначе, не прийшов. Не дав мені нагоди вволити волю старого Керазерса. Ти пробував мене побороти. Але ти не побореш мене вік, хоч би мені довелося завтра о цій порі висіти на гілляці й палати в гасовому полум'ї ‘, не побореш вік.
— Поклади бритву, Лукесе,— повторив Едмондс.
— Яку бритву? — спитав він і, піднявши руку, поглянув на бритву такими очима, ніби забув, що тримає її, ніби побачив її вперше, а тоді, продовжуючи той самий рух, пошпурив її у відчинене вікно: бритва криваво зблиснула оголеним лезом у першому мідяному промені сонця.— Обійдуся й без бритви. Упораюся з тобою голіруч. Витягай-но з-під подушки свого револьвера.
Супротивник усе ще не ворушився, навіть не вийняв рук з-під простирадла.
— Його немає під подушкою. Він у шухляді, де й завжди, і ти це знаєш. Піди поглянь. Я не втечу. Не випадає...
— Знаю, що не втечеш,— промовив Лукес.— І ти це сам знаєш. Бо добре розумієш: мені тільки це й важить, я тільки цього й хотів, щоб ти втік — повернувся до мене 3
спиною і накивав п'ятами. Певно, що ти не втечеш. Бо тобі треба подолати тільки мене. А мені, крім тебе, доведеться подолати ще й старого Керазерса. Витягай револьвера.
— Ні,— сказав Едмондс.— Іди додому. Забирайся звідси. Сьогодні ввечері я прийду до тебе...
— Після всього? — приголомшено спитав Лукес.— Щоб я та жив з тобою в одній околиці, дихав одним повітрям? Та хай би ти казав хоч що, свідчився чим хоч, хай би навіть я повірив — яке з того пуття після всього, що було? Виймай-но револьвера.
Едмондс витяг руки з-під простирадла й поклав їх зверху.
— Гаразд,— погодився він.— Стань під стіною і стій там, поки я візьму його.
— Ха! —вигукнув Лукес.— Ха!
Супротивник знову сховав руки під простирадло,
— Тоді піди забери свою бритву,— сказав він.
Лукесові аж дух сперло від цих слів, і він конвульсивно хапав ротом повітря. Білому було видно під ракурсом його груди, напнуту на них благеньку вицвілу сорочку.
— Забрати? Коли ти спокійно дозволив мені викинути її? Коли ти знаєш, що, вийшовши зараз із цієї кімнати, я більше сюди не повернуся? — Він підступив до стіни й зіперся на неї спиною, все ще не відводячи очей від ліжка.— Бо я вже тебе здолав,—додав.— Це я кажу старому Керазерсові. Виймай свого револьвера, білий.
Лукес стояв і так швидко хапав ротом повітря, що, здавалось, легені його більше не витримають і лопнуть. Дивився, як супротивник устає з ліжка, бере його за ніжку й відсовує від стіни настільки, щоб до нього можна було приступити з обох боків; спостерігав, як білий підходить до дверей і замикає їх на ключ, потім вертається до ліжка, кидає на нього револьвер і лише тоді зводить на нього очі.