І він відповість йому, коли до цього справді дійде, а таке цілком можливе, бо син Зека Едмондса — він, Лукес, твердитиме це до самого скону — далеко гірший за свого батька, так само, як вони обидва, разом узяті, були далеко гірші за старого Каса Едмондса,— він відповість: "Гаразд. Я винайму у вас хату. Називайте ціну, й щосуботи увечері я плататиму вам, доки мені не набридне тут сидіти".
Але це влаштується само собою. Найперша й найголов-
ніша — та справа. Сьогодні вранці, тільки-но повернувшись додому, він мав намір спочатку вдатися до самого шерифа, щоб запевнити собі цілковитий успіх на випадок, якби Едмондс обмежився лише тим, що знищить Джорджів апарат та негайно вижене Джорджа з околиці. Бо тоді Джордж і далі тинявся б десь поблизу, хіба не показувався б на очі Едмондсові; позбавлений будь-якої роботи на плантації, не кажучи вже про змогу гнати віскі, він знічев'я швендяв би скрізь цілими ночами й був би ще небезпечніший, ніж досі. Але потім він подумав: краще, коли заява надійде від Едмондса, білого, бо Лукес для шерифа тільки негр, і вони обидва, шериф і Лукес, добре це знають, хоч тільки один з них усвідомлює, що шериф для Лукеса — звичайний собі .селюк, який не має жодних причин пишатися своїми предками, а тим паче надії пишатися своїми нащадками. Якщо ж Едмондс вирішить уладнати цю справу полюбовно, без допомоги поліції, тй Лукес у Джефферсоні завжди знайде, кого повідомити, що про самогонний апарат на плантації Керазерса Едмондса знає, крім нього з Джорджем Вілкінсом, ще й сам Кера-зерс Едмондс.
Він увійшов у широку браму; від неї в'їзна алея, звернувши вбік, вела на пагорб, де між дубами та кедрами ще здалеку було видно електричне світло, перед яким мерк вогонь найяскравіших гасових ламп,— тим часом воно осявало вікна дому, чий теперішній власник був далеко гірший від давніших його мешканців, що задовольнялися, власне, лампами, а то й свічками. У стайні для мулів стояв тепер трактор, теж річ недозволенна для Зека Едмондса, а в спеціально спорудженій повіточці — автомобіль; туди старого Каса не заманили б і медом. Але це вже належало до давніх літ, давніх часів, ті люди були кращі від теперішніх; він сам, Лукес, залічував себе до них, ставлячи себе поруч із старим Касом, не тільки майже ровесником йому, а й близьким за духом — зіставлення таке ж слушне, як і парадоксальне: старий Кас був Маккасліном лише по матері (ба й прізвище мав інше), а Лукес — по батькові, а проте перший з них був законний власник землі з усіма правами на неї, другий же тільки користувався землею без ніяких юридичних прав. Так, ті люди були кращі: от хоча б старий Кас — щоправда, він Маккаслін лише по матері, але мав у своїх жилах доволі крові старого Керазерса Маккасліна, аби відняти землю в законного її спадкоємця тільки тому, що хотів нею володіти й знав,, що зуміє краще дати їй раду,— досить дужий, досить без-
оглядний, досить споріднений внутрішньо зі старим Кера-зерсом; навіть Зек, уже не той, що його батько, але, на думку Лукеса,— Маккасліна по чоловічій лінії,— настільки рівня йому, Лукесові, що одного ранку, сорок три роки тому, Лукес навіть мав намір убити його й схаменувся лише тоді, коли, давши лад усім своїм справам, як той, хто й собі готується до смерті, став з голою бритвою в руці над сонним білим.
Він дістався до будинку. Колись давно два рублених його крила, збудованих Керазерсом Маккасліном і цілком достатніх для старих Ферта й Кумпана, сполучалися відкритим з обох боків переходом, та згодом старий Кас Едмондс зробив його закритим і — як пам'ятник, а воднораз і епітафію своїй гордині — надбудував ще один поверх, обшалювавши його білою шалівкою та притуливши на фасаді портик. Він, Лукес, не мав звичаю заходити туди із задвірка, кухонними дверима. Відколи народився Керазерс Едмондс, він зайшов ними лише раз і вдруге не зайшов би до скону. Не піднявся він і на парадні сходи. Натомість став у пітьмі біля веранди й заходився барабанити кісточками пальців об її поруччя, аж поки білий вийшов у передпокій і визирнув з парадних дверей.
— Ну? — запитав Едмондс.— Що там таке?
— Це я,— відповів Лукес.
— Добре, заходь,— запросив його Едмондс.— Чого ти там стоїш?.
— Вийдіть краще ви сюди,— сказав Лукес.— Бо звідки нам знати — може, Джордж причаївся десь поруч і підслуховує?
— Джордж? — здивувався Едмондс.— Джордж Вілкінс?
Він вийшов на веранду — молодявий ще, неодружений,
хоча в березні йому минуло сорок три роки. Лукесові зайве було пригадувати день його народження. Він не забував його ніколи — ту ніч напровесні після десятиденної зливи, якої не пам'ятали й старі люди, ніч, коли дружині білого прийшов час родити, а рукав річки, як на те, став розливатись, і незабаром уся долина виповнилася водою, кривавлячи 2 нею, душачись вітроломом і потопленою худобою, і вже навіть на коні годі було поночі дістатись на той бік до телефону, щоб викликати й привезти лікаря. Отож білий опівночі сам розбудив Моллі,— вона тоді ще годувала груддю свого первістка,— і вони з Лукесом під
зливою побігли в темряві за ним до будинку, й Лукес чекав на кухні, підтримуючи в грубі вогонь, тимчасом як Моллі приймала біле дитя тільки вдвох з Едмондсом, а потім вони побачили, що конче треба привезти лікаря. Тим-то ще вдосвіта він по воді перебрався на той берег,— яким дивом, не збагне й досі,— а смерком повернувся з лікарем, наче з того світу (часом він думав, що вже по ньому, що йому вже кінець, що вони обидва, мул і він теж, незабаром приєднаються до утоплеників з білими очима й одвислими щелепами, і шуліки через місяць, як спаде вода, кружляючи, звідусіль злетяться до них, розбухлих і вже невпізнанних), куди він одважився ступити не заради себе, а заради старого Керазерса Маккасліна, їхнього із Зеком Едмондсом спільного предка, щоб опісля застати дружину білого вже неживою, а свою власну — вже майже господинею в домі білого. Здавалося, наче, переправляючись того похмурого дощового дня туди й назад через цю подобу Лети, він виринув з її хлані, бо дістав дозвіл на порятунок, купив собі життя коштом перенесення в новий світ, зовні такий, як і раніше, а насправді невловно і безповоротно змінений.
Здавалося, біла жінка взагалі не жила на світі, так непомітно пішла вона з дому, тільки й пам'яті по ній, що через два дні вони закопали труну в саду (до кладовища долиною все ще годі було добратися) — справа буденна, не освячена хрестом священика, чиста омана; тепер її там заступала його дружина, чорна жінка, а він жив самотою в хаті, що поставив для них старий Кас після їхнього одруження, і не давав згаснути домашньому вогнищу, власноручно розпаленому в день їхнього шлюбу, весь час підтримував його.^хоч нині й не часто на ньому варилося; так минуло майже півроку, а тоді він зайшов одного дня до Едмондса й сказав:
— Я прийшов по жінку. Вона потрібна мені в домі.
■ А далі... такого вже він і в голові не— покладав., Але слова самі зірвалися з уст, бо збігло ж майже півроку, а він усе ще пильнував домашнього вогнища, що мало палати в коминку, доки йому чи Моллі вистачить сили підкладати дрова, щоночі сидів перед ним сам-один, сидів цілу весну й літо, нарешті якось уночі, оскаженівши, осліпнувши з люті, схопив у нестймі кедрове цебрб, повне води, й уже замірився ним на вогонь, та дивом стримався і поставив цебро знов на ослінчик, ще тіпаючись мов у пропасниці, навіть не пам'ятаючи, як його звідти взяв... далі він сказав:
•— Ви, певно, думали, що я Залишу її тут, га?
Білий сидів у кріслі. Віком він годився Лукесові в брати — мало не в близнюки. Недбало відкинувшись на спинку, він пильно поглянув на Лукеса.
— Овва,— сказав білий спокійно.— То ось ти що надумав. За кого ж ти мене маєш? І чи не занадто ти високої думки про себе?
— Я чорний,— промовив Лукес.— Але я ще й чоловік. І. не просто собі чоловік. Те саме причандалля, що зробило твою прабабу, зробило й мого батька.
— Овва! — повторив Едмондс.— Ніколи я не думав, що божитимусь чорному. Але, їй-богу...
Лукес уже рушив був до дверей. Та зненацька обернувся. Едмондс тепер стояв. Погляди їхні схрестилися, проте якусь мить Лукес не бачив його.
— Божіться комусь іншому! — процідив він крізь зуби.— Щоб сьогодні ввечері вона була вдома. Затямили?
Уже повернувшись у поле, до плуга, покинутого серед гонів, Лукес раптом упіймав себе на думці, що його знову пориває кудись іти: до плантаційної комори, до особняка, абикуди, де можна застати білого, навіть до його спочивальні, якщо доведеться, тільки б зустрітися з ним віч-на-віч. Мул стояв у збруї, прив'язаний до дерева. Він знову запріг його в плуг і заходився орати. Щоразу, як він повертав наприкінці гонів, на видноколі виринала Лукесова хата. Однак він і не глянув у той бік, хоч і здогадався, що вона вже знов удома, навіть коли з бовдура почав витися свіжий димок — уперше о цій порі майже за півроку; він не глянув туди й ополудні, коли дружина попід огорожею прийшла з відерцем та накритою сковорідкою і зупинилася, дивлячись на нього якусь мить, а потім поставила відерце та сковорідку долі й пішл*а геть. Згодом повільно й мелодійно забемкав плантаційний дзвін — вибив полудень. Лукес випряг мула, напоїв його і нагодував і лише тоді, точнісінько як і перше, попрямував до залому плоту, де стояв полуденок — теплі ще перепічки на сковорідці та пів лудженого відерця молока; відерце було з-під смальцю й вилискувало від чищення та тривалого вжитку, як старе срібло.
Та ось уже закінчено і пообідню роботу. Лукес одвів Едмондсового мула до стайні, нагодував його й повісив упряж до завтра на кілочок — звичайне її місце. Нарешті, вертаючись путівцем зеленого літнього надвечір'я, коли в повітрі плавали мерехтливі блищаки й раз у раз хором озивалися дремлюги, а жаби плюхали та кумкали вздт*/к
потоку, він уперше поглянув на свою хату, на тонкий султанчик вечірнього диму, застиглий над бовдуром,— і груди його задихали дедалі бурхливіше, напинаючи вицвілу сорочку, аж та мало не тріскала в петельках. З такою наругою він змириться хіба що на старість. А втім, ні, ніколи— хай би він дожив і до ста років, забув її обличчя і ймення, як і ймення білого та своє власне. "Мені доведеться його вбити,— вирішив він,— або ж забрати її і податися геть".
На мить у нього майнула думка піти до білого й повідомити, що вони з дружиною вирушають зараз же, цього ж вечора, негайно.