Довкола був ліс, але, на диво, тут, здавалось, повидніло, так, наче стовбури та гілля кипарисів і верб, зарості ожини в буйних, недосяжних для сонця нетрищах увібрали в себе весь морок, і повітря трохи прояснилося, стало прозоріше, принаймні для очей кобили, так що вона могла кривуляти поміж дерев та серед непролазних чагарів. Незабаром він помітив підходящу місцину — приземкуватий, плескатий, майже симетричний пагорб, такий недоладний на рівному, як підлога, дні долини. Пагорб цей білі називали Індіанським. Якось років п'ять чи шість тому тут з'явився гурт білих, серед них і дві жінки, майже всі в одязі кольору хакі, такому пожмаканому, ніби його тільки напередодні знято з крамничної полиці; з кайлами, заступами, слоїками та пляшечками рідини від комарів, вони пробули тут цілий день, розкопуючи пагорб, і люди мало не з усієї околиці — чоловіки, жінки, діти — цілий той день у різні пори приходили сюди й незворушно видивлялися на них; згодом — власне, через яких два-три дні після подій, що мають статися цієї ночі,— він зчудовано, мало не зі страхом згадуватиме, з яким холодним і погордливим зацікавленням сам стежив за ними.
Та це буде згодом, а тепер він почував тільки заклопотаність. Циферблата на годиннику йому не було видно, але він знав: уже скоро північ. Спинивши воза біля пагорба, він зняв самогонний апарат — обміднений казан, який
коштував йому так дорого, аж досі неприємно про це згадувати, дарма Що все життя він уперто зневажав усяке погане знаряддя,— а також змійовик, кайло і заступ. Нараз під самим пагорбом він угледів неглибоку печеру; власне кажучи, не треба було й копати, тільки трохи розширити з одного боку готову горловину. Земля легко піддавалася невидимому в темряві кайлу, тихо шурхотіла під невидимим заступом — і ось яма вже така глибока, що могла сховати казан, а заразом і змійовик; та зненацька — можливо, це було тільки шарудіння, але воно пролунало в його вухах голосніше за грім лавини, немовби весь пагорб із гуркотом обвалився на нього,— брила, нависла над викопом, зсунулася вниз. Осип затарабанив об порожній казан, завалюючи його разом із змійовиком, закипів біля його, Лукесових, ніг, а коли він одскочив назад і, спіткнувшись, упав, то й довкола всього тіла — його обкидало груддям з піском, а наприкінці ще й ударило в самісіньке лице чимось більшим за грудку, навіть не злостиво, а владно, мовби наостанку він дістав для перестороги ляпаса від духа мороку й самотності, від цієї старої землі, а можливо, й від самих пращурів. Бо коли нарешті він сів і перевів подих, хекаючи й блимаючи на каламутні, здавалося б, незмінені обриси пагорба, наче піднесеного над ним на хвилі тривалої тиші, гримучої, як глумливий протяжистий регіт, його рука намацала предмет, що вдарив його, і в непроглядній темряві вгадала в ньому черепок глиняної посудини, яка цілою була, напевне, завбільшки з глечик,— і підняла той черепок, а він ще більше розкришився, і на долоню його лягла, наче кимось вручена, монета.
Як він відчув, що то золото, далебі, не сказав би. Йому навіть не треба було витирати сірника. Потемки, не зважуючись присвітити собі, він п'ять наступних годин повзав навкарачки по пухкій землі — перед очима тим часом поставали вогненні видива всіх закопаних скарбів, про які він тільки знав з розповідей та чуток,— і перетрушував трохи чи не кожну грудку вже нерухомого осипу, лиш ко-ли-не-коли зупиняючись, щоб перевірити по зорях, скільки ще лишається йому швидкоплинної, чимраз коротшої весняної ночі, а тоді далі порпався в сухій бездушній порохняві, що розступилася на хвилину, поманивши його сліпучим зблиском скарбу над скарбами, а потім зімкнулася знов.
Та ось небо на сході зблідло, він припинив пошуки, звівся навколішки і вперше, відколи звернуло з півночі, сяк-т^к випростав спину, даючи відпочити зсудомленим, набо-
лілим м'язам. Він не знайшов більше жодного уламка глечика чи горщика, не те що грошей. Отож виходило, що решта скарбу лежить десь під осипом урозкидь, тому викопувати монети він мусить кожну зокрема, кайлом і заступом. Оскільки ж це потребуватиме часу, а ще більше потайливості, то вже нізащо не можна допустити, щоб шериф із поліцаями винюхували в цій околиці самогонні апарати. Таким чином Джордж дістав тимчасове помилування і навіть не підозрював про своє щастя, як перед тим — про навислу над ним небезпеку. Згадуючи, яка страшенна маса землі впала йому на спину три години тому, щоправда, майже не зачепивши його, Лукес на мить навіть подумав, чи не взяти Джорджа собі в спільники на правах дрібного пайовика; не тільки щоб прискорити розкопки, ні — це мало бути щось наче й данина справедливості, віддяка, спокутна жертва Щастю і Фортуні, бо якби не Джордж, йому б ніколи не знайти цієї монети... Але він у зародку прогнав цю думку. Він, Лукес Вічем, найстарший живий нащадок Маккасліна, хто й досі живе на дідівській землі і пам'ятає старих Ферта й Кумпана майже як людей із плоті й крові, хто був би старший навіть від Зека Едмондса, якби той іще жив, і трохи не дорівнював віком старому Айзекові, який у певному розумінні, коли казати правду, зрадив своє ім'я й рід, легкодухо зрікшися землі, законної своєї власності, й живе тепер у місті на утриманні троюрідного небожа,— і щоб він та віддав бодай цента з тих грошей, які майже сто літ тому закопали старий Ферт та Кумпан, тому, хто пхає свого носа, куди його не просять, не має предків і з'явився бозна-звідки, чиє ім'я ще чверть століття тому було зовсім не знане в цих краях, мартоплясові, що нездатен навіть навчитися гнати віскі, а проте стає йому, Лукесові, на дорозі, ставлячи під загрозу все його діло й розбиваючи сім'ю, і ось уже цілий тиждень сіє в його серці то люту тривогу, то ганебну роздратованість, яка сягнула свого вершка сьогодні, чи то пак — оскільки вже світає — учора вночі, та й досі не розвіялась, бо треба ж іще заховати змійовик та казан. Нізащо. Хай Джордж подякує йому вже за те, що не потрапить за грати, куди Раз Едмондс його неодмінно запроторив би, навіть коли б цього не зробила поліція.
Надворі дедалі розвиднювалось, і він міг уже бачити довколишні предмети. Самогонний апарат був присипаний землею. Лишилося тільки кинути на це місце оберемок хмизу, щоб свіжа земля менше впадала в око. Він устав. Одначе так і не зміг випростатися на повен зріст. Тримаю-
чись рукою за поперек і все ще трохи горблячись, дерев'яною, натужною ходою Лукес рушив до молодого тополиного гайка за яких двадцять кроків од пагорба, коли це у тому гайку чи за ним щось рвонулося і пустилось бігцем серед дедалі тихшого тріску галуззя; заціпенівши, він стояв з кілька секунд, аж поки втікач почав заглиблюватись у гущавину,— стояв із роззявленим ротом, зачудований, ще не ймучи віри, хоч уже все зрозумів, і тільки повертав голову на тупіт невидимих ніг. Та ось він крутнувся на місці, стрибнув і навдивовижу моторно й прудко помчав не на самий звук, а ніби рівнобіжно до нього, поміж дерев та кущів; продершись крізь хащі, він устиг ще побачити, як у дедалі бурхливішому розливі блідої зоряниці втікач, мов олень, летить полем до далекого, ще затопленого нічною темрявою лісу.
Він здогадався, хто це, ще перше ніж повернувся в чагарі, звідки його вигнав, а вже там, зупинившись, на власні очі побачив у багнищі сліди босих ніг своєї дочки, де вона сиділа навпочіпки,— впізнав їх незгірше, ніж сліди свого мула чи собаки, і все стояв над ними, придивляючись, але вже нічого не бачив. Он воно як! Що ж, навіть коли б у нього ще був час (мине якась година — і на нивках уздовж видолинка з'являться негри з мулами), навіть коли б він мав надію, що встигне знищити всі сліди розкопок під пагорбом, однак уже не варто було перевозити самогонний апарат до іншої схованки. Хай він, навпаки, лишається тут, скажімо, тільки трохи присипаний землею і так недбало прикиданий гілками, що просвічуватиме крізь них, хай ті, хто прийде сюди копати — а тепер вони прийдуть неодмінно,— натраплять на нього відразу ж; тоді вони не зачіпатимуть пагорба, видобудуть із землі свою знахідку й заберуться геть. Нехай! Тут усе ясно, як божий день. Джорджу Вілкінсові таки доведеться зникнути. Доведеться вирушити в дорогу ще до наступного ранку. 1
Протовкся у тій долині аж до рання! А повернувся, то встиг хіба що коней запрягти та виїхати в поле через добру годину після сходу сонця. Тобі треба виспатись, якщо хочеш зорати оту латку над струмком, бо як містер Раз...
Він уже не чув її, був надворі. Землю облягла ніч. Піщана дорога стелилася блідо, невиразно під безмісячним небом, яким воно буває в пору сівби. Трохи перегодом, ідучи нею, він поминув ту саму нивку, що збирався засіяти бавовником, тільки-но озвуться дремлюги. Якби не Джордж Вілкінс, він давно упорав би її: і виорав би, й угноїв. Та дарма, незабаром це вже скінчиться. Ще десять хвилин — і він однаково що вкине монету в проріз автомата — той, правда, не сипне йому одразу дзвінким золотим дощем, га Лукес цього й не просить, і не хоче; він заходиться коло скарбу сам, аби лиш дали йому спокій, не викрили його таємниці. Така робота, навіть цілонічна, хоч би й довелося самотужки розкопати півпагорба,— його не лякає. У свої шістдесят сім років він був міцніший за декого вдвічі молодшого, а десять літ тому ще здужав робити день і ніч. Одначе тепер він працюватиме тільки потемки. Йому трохи жаль було кидати фермерство. Він кохався в ньому, тішився своїми нивками й залюбки обробляв їх, неабияк пишаючись тим, що має добрий реманент і вправно орудує ним, однаково зневажаючи як погане знаряддя, так і абияку роботу,— це засвідчувала хоча б і купівля найкращого, якого тільки вдалося знайти, казана, коли він почав гнати віскі; тепер він пригадував, скільки йому коштувала ця обміднена посудина, ще з більшою досадою, ніж будь-коли раніше, бо треба було свідомо нею пожертвувати. Він навіть визначив, як саме, якими словами після залагодження першої справи повідомить Едмондса про свою ухвалу облишити фермерство: в його літах, мовляв, уже пора на спочинок, отож нехай Едмондс його землю віддасть комусь іншому, хто й збере цьогорічний урожай. "Гаразд,— скаже Едмондс.— Тільки ти не сподівайся, що я надаватиму твоїй родині житло, постачатиму вас дровами й водою, якщо ви не оброблятимете землі".