Це була якась пародія на гонитву.
— Все одно ми сьогодні його зловимо,— запевнив містер Гюберт.— Прицькуємо собаками. Десь близько півночі обложимо хату Тенні неграми з собаками й зловимо його.
— Яке там у дідька близько півночі! — визвірився дядько Ферт.— Ще не смеркне, як ми всі троє — я, Кас і цей чорний — будемо на півдорозі додому. Чи не знайдеться у котрогось із твоїх негрів якогось дворняги абощо, зугарного винюшити цих гончаків?
— Щоб гасати по цьому лісі аж до ранку? — запитав містер Гюберт.— Коли я ладен закластися з тобою на п'ятсот доларів, що того чорного не треба й ловити — тільки підійти поночі до хатини Тенні й гукнути його?
— П'ятсот доларів? — перепитав дядько Ферт.— Згода! Бо ані мене, ані Терла,— нікого з нас і близько не буде поночі біля хатини Тенні. П'ятсот доларів!
Дядько Ферт і містер Гюберт обмінялися нищівними поглядами.
— Згода! — сказав містер Гюберт.
Він вирядив до міс Софонсіби одного з загоничів на старому Скелеті, й десь по півгодинному очікуванні негр привіз чорного дворняжку з хвостом-обрубком та нову пляшку віскі. Загонич під'їхав також до дядька Ферта і вручив йому паперовий згорточок.
— Що це?
— Це для вас,— відповів негр.
Тоді дядько Ферт узяв пакуночок і розгорнув його. З-під паперу показалася червона стрічка, що недавно прикрашала шию міс Софонсіби; сидячи на Чорному Джоні, дядько Ферт тримав ту стрічку з таким виглядом, наче то була водяна мокасинова гадючка, хоч і намагався не показати свого страху,— і часто кліпав на негра очима. Потім перестав.
— Що я маю з цим робити? — спитав він.
— Вона тільки загадала віддати вам,— одказав негр.-^ І сказати: "На щастя".
— А в чому має щастити, не казала? — поцікавився дядько Ферт.
— Ні, сер,— відповів негр.— Сказано тільки: "На щастя".
— Ох! — вихопилося з грудей дядька Ферта.
Цуцика привезено недарма: він таки знайшов гончаків. Кас, дядько Ферт, містер Гюберт і решта всі почули
їх здалеку. Проте в ту хвилину — сонце вже стояло на вечірньому прузі — собаки не йшли по сліду, вони гавкотіли так, наче силкувалися звідкись видобутися. Незабаром стало видно й звідки. У полі, за якихось дві милі від будинку містера Гюберта, стояла невелика — завбільшки з десять на десять футів — повітка на бавовну, й усі одинадцятеро собак були в ній, за дверима, закладеними цурпалком. Коли негр відсунув його, всі дивились, як вони клубком вивалюються з повітки, тільки містер Гюберт зі свого коня дивився в потилицю дядькові Ферту.
— Ну, ну,— кинув містер Гюберт.— Принаймні це вже щось. Можна використати їх знову. Не схоже, щоб той чорний завдав їм стільки труда, як вони йому.
— Не перетрудились,— руркнув дядько Ферт.— Я хочу сказати: як вони з ним, так і він з ними. Я триматимуся дворняги.
— Гаразд,— погодився містер Гюберт. І вів далі:—До дідька, Філесе, вертаймо. Гайда вечеряти. Кажу тобі: того чорного не треба й ловити — тільки...
— П'ятсот доларів? — перебив його дядько Ферт.
— Яких? — запитав містер Гюберт. їхні схрещені погляди вже не кресали блискавиць. Та жартувати і той і другий теж не жартували. Сидячи на конях у першому присмерку, вони світили один на одного очима й тільки поморгували.
— Яких п'ятсот доларів? — перепитав містер Гюберт.— Що ти не спіймаєш цього чорного в хатині Тенні сьогодні опівночі?
— Що ні мене, ні того чорного сьогодні опівночі і близько не буде біля будь-якої домівки, крім своєї власної.
їхні очі знову кресали блискавиці.
— П'ятсот доларів,— потвердив містер Гюберт.— Згода.
— Згода,— луною озвався дядько Ферт.
— Згода,— повторив містер Гюберт.
— Згода,— повторив за ним і дядько Ферт.
Містер Гюберт забрав собак та негрів і повернув додому. Кас, дядько Ферт та негр із дворнягою рушили далі, негр однією рукою вів старого Скелета, а другою на смичку (за нього правив обривок вистріпаної мотузки) собаку. Дядько Ферт дав дворнязі понюхати Терлову куртку, і, здавалось, тільки тепер до песика дійшло, для чого він тут; далі його сміливо можна було спускати зі смичка і їхати слідом верхи, та чорний хлоп'як на ушулі вже засурмив на вечерю, і вони воліли не ризикувати.
Згодом запанувала кромішня пітьма. А ще згодом — Кас не знав, скільки цього разу збігло часу й де вони опинились, як далеко від будинку містера Гюберта, знав тільки, що позаду в них немалий і тривалий шлях потемки, а проте вони все ще їдуть далі, з короткими зупинками час від часу, коли дядько Ферт нахилявся на Чорному Джоні, щоб дати дворнязі ще раз понюхати Терлову куртку, і, добувши пляшку з віскі, ще раз промочував горло,— так от, іще згодом вони зрозуміли, що Терл почав петляти й далекими манівцями вертається до будинку.
— Побий мене хрест, він у наших руках,— зрадів дядько Ферт.— Зараз ми його вполюємо. Поїдемо навперейми, й він не встигне сховатися.
Вони сказали негрові спустцти дворнягу й невідступно їхати за ним на старому Скелеті, а самі рушили до будинку містера Гюберта, спиняючись на пагорбах, щоб дати перепочити коням та послухати, як дворняжка гавкотить в улоговині, де й досі кружляв Томін Терл.
Та ба!—вони його не спіймали. Добулися до темних хатин, звідки видно було ще не погашені вогні в будинку містера Гюберта, і хтось знову, цим разом напевно не хлопчик, трубив у ріжок, з яким полюють на лисів,— Кас іще зроду не чув такого несамовитого трубіння,— і їхні з дядьком Фертом схарапуджені коні розскочилися врізнобіч на косогорі під хатою Тенні. Тоді вони знов почули дворнягу — замість іти по сліду, той заливався дзявкотом десь за милю від них — і відразу ж гигикання негра, і їм стало зрозуміло, що дворняга збився зі сліду. Це було біля рукава річки. Вони обстежували береги понад годину; але на Терла не натрапили. Нарешті дядько Ферт облишив пошуки, і вони повернули до будинку містера Гюберта — дворнягу негр віз тепер на мулі перед собою. Вони вже виїжджали на стежку, що провадила до хатин, і могли бачити вздовж гребеня узвишшя те місце, де стояв тепер уже зовсім темний будинок містера Гюберта, коли раптом дворняга заскавчав, сплигнув зі старого Скелета на землю і погнався в темряву, гавкаючи за кожним скоком; отож дядько Ферт теж спішився і так стрімко стяг Каса з конячки, що той ледве встиг звільнити ноги зі стремен, і обидва побігли повз темні хати до тієї, яку вже, мов звірину, пробував узяти облогою дворняга.
— Попався! — відсапнув дядько Ферт.— Забігай із задвірка. Та не галасуй —хапай якусь ломаку і гати в йадні двері.
Згодом дядько Ферт визнав, що то була його помилка,
мовляв, він забув про те, що знає кожна мала дитина: хочеш настрашити чорного — ніколи не заходь йому в лоба, ані в спину, а тільки збоку. Саме про це й забув дядько Ферт. Він став обличчям до вхідних дверей, майже під самим порогом, відгороджений від нього тільки дворнягою, що раз по раз заходився шаленим гавкотом, аж душився ним; і, за його словами, навіть незчувся, як дворняга з відчайдушним скавулінням закрутився на місці, а Терл уже проскочив песика. Він, дядько Ферт, мовляв, і не помітив, коли розчахнулися двері; почув лише, як дворняга пронизливо заскавчав і шаснув між його ногами, а тоді його буквально протаранив Терл. Сам негр навіть не захитався після удару; не зупиняючись, на бігу він підхопив під пахву збитого з ніг дядька Ферта, перше ніж той гримнув на землю, і проніс із півдесятка кроків.
— Тримайся чимдалі звідси, старий Ферте,— порадив він.— Тримайся чимдалі звідси, старий Ферте.
І відкинув його від себе геть, і поЬіг далі. Дворняги на той час не було вже чути взагалі.
Дядько Ферт не покалічився — йому тільки забило дух, коли Терл брязнув його спиною об землю. Та пам'ятаючи про пляшку віскі в задній кишені, прибережену, щоб допити її після спіймання Терла, він волів не ворушитися, поки не впевниться остаточно, що то тільки віскі, а не кров. Дядько Ферт спокійно лежав на боці, коли Кас, уклякнувши біля нього, вигрібав йому з кишені склянки. Потім вони рушили до будинку містера Гюберта. Тепер уже пішки. Негр привів коней, але ні в кого не повертався язик натякнути дядькові Ферту про те, щоб їх знову осідлати. За дворнягу і слух запав.
— Прудкий чортяка, що й казати,— зронив дядько Ферт.— Але й він навряд щоб угнався за тим цуциком. Боже мій, що за ніч.
— Завтра ми його злапаємо,— втішав його Кас.
— Яке там у біса завтра,— лайнувся дядько Ферт.— Завтра ми будемо вже вдома. І хай-но тільки Гюберт Вічем чи той чорний, хтось із них двох, ступить хоч ногою на мою плантацію — засаджу їх у тюрму за вторгнення на чужу землю та за волоцюзтво.
Будинок містера Гюберта потопав у мороці. Господареве хропіння лунало тепер бадьоро, ніби перейшло на рівний алюр. Але з горішнього поверху не долітало ні звуку, навіть коли вони опинилися внизу біля сходів.
— Не інакше як вона спить у тому крилі,— висловив здогад дядько Ф£рт.— Звідти можна гукати донизу, на
кухню, не встаючи з ліжка. Зрештою, незаміжниці завжди замикаються на ключ, коли в домі чужі.
Отож дядько Ферт сів на нижній приступці сходів, а Кас став навколішки і стяг з нього чоботи. Далі роззувся сам, поставив чобітки під стіною, і вони з дядьком Фертом обережно піднялися сходами до горішнього передпокою. Там панувала темрява й цілковита, як і перше, тиша, тільки знизу доносилося хропіння містера Гюберта, тож вони рушили до фасадного крила, мацаючи руками по стіні, поки не наткнулися на якісь двері. За ними теж було тихо, а коли дядько Ферт натиснув на клямку, двері відчинилися.
— От і добре,— прошепотів дядько Ферт.— Тсс...
їхні очі вже настільки призвичаїлися до темряви, що могли бачити обриси ліжка та москітної сітки. Дядько Ферт скинув шлейки, розстебнув штани, підійшов до ліжка й обережно присів на його край; Кас знову став навколішки, стяг із дядька Ферта штани і вже роздягався сам, коли дядько Ферт відхилив москітну сітку, відірвав ступні від підлоги й завалився в ліжко. Це була та сама хвилина, коли міс Софонсіба сіла в постелі під боком у дядька Ферта і в домі розітнувся її перший зойк.
III
Коли другого дня перед самим обідом Кас добрався додому, його долала страшенна втома. Навіть якби дядько Кумпан став гаяти час на обід, Кас би однак не здужав попоїсти; ще одна миля такої їзди — і він би заснув на поні. Зрештою, сон його, мабуть, таки зморив — ще раніше, ніж він завершив свою розповідь дядькові Кумпано-ві,— бо він і незчувся, як сонце раптом уже було на спаді, сам він лежав у постелі з сіна на труському возі, а дядько Кумпан сидів над ним на передку, достоту як у кріслі-гойдалці перед кухонним коминком за кухарюванням, і батога тримав теж, мов ложку чи виделку, якими мішав у каструлях і куштував страви.