Потім у двері зазирнув жвавий, трохи заклопотаний білий молодик і, блиснувши на мить окулярами, знову щез; а далі вони слідом за літнім білим ще раз перетяли мармуровий склеп фойє, де без упину відлунювали неквапні кроки й голоси, і, підіймаючися сходами, знову побачили обличчя та очі, втуплені в них. Не затримуючись, перейшли через порожню судову залу до іншої канцелярії, вже просторішої, кращої, тихішої. їх зустрів сердитий на вигляд чоловік, якого Лукес не знав,— прокурор, переведений до Джефферсона при черговій зміні адміністрації заледве вісім років тому, коли Лукес уже рідше заглядав до містечка. Але був і Едмондс, а за столом сидів ще один чоловік, Лукесів знайомий,— він усе, бувало, навідувався в їхні краї ще за життя старого Каса, сорок і п'ятдесят років тому, залишаючись на цілі тижні в сезон полювання на перепілок,— стріляв він у парі з Зеком, а Лукес тримав їхніх коней, коли собаки брали слід і вони спішувалися з рушницями напоготові. Отож усе скінчилося досить швидко.
— Лукес Вічем? — запитав суддя.— Тридцять, галонів віскі й самогонний апарат, виставлений на задвір'ї серед білого дня? Нісенітниця.
— Отакої,— розвів руками сердитий чоловік.— Я теж нічого про це не знав, аж поки Едмондс...
Однак суддя зовсім не слухав його. Він дивився на Нет.
— Підійди-но сюди, дівчино,— звелів їй.
Нет виступила наперед. Лукес бачив, як вона тремтить. Молоденька,— всього сімнадцять літ! — невеличка, худа як тріска, Нет була їхня найменша, остання дитина, яку Мол-лі народила вже літньою жінкою, та й сам він тоді, як йому іноді здавалося, вже підупадав на силі. Вона була надто молода, щоб, вийшовши заміж, наражатися на всі ті
знегоди, через які мусить пройти подружжя, поки зістаріє і спізнає й собі смак супокою. Ні, самою тільки плитою, новим заднім ганком та колодязем тут не відбутися.
— Ти Лукесова дочка? — запитав суддя.
— Атож, сер,— відказала Нет своїм приємним, співучим, дзвінким сопрано.— Моє ім'я Нет. Нет Вілкінс, дружина Джорджа Вілкінса. На де є документ — він у вас у руді...
— Бачу,— сказав суддя.— Датовано жовтнем минулого року.
— Еге ж, пане суддя,— втрутився Джордж.— Документ цей у нас із минулої осені, відколи я продав свою бавовну. Ми тоді побралися, тільки що вона не захотіла переселятися до моєї хати, поки містер Лу... Я хочу сказати, що вже маю і плиту, й полагоджений ганок, і свій колодязь.
— Справді?
— Еге ж, пане суддя,— притакнув Джордж.— Я вже маю на все це гроші й одержу ще, як тільки заходжуся майструвати й копати.
— Розумію,— сказав суддя.— Генрі,— звернувся він до підстаркуватого, що жував зубочистку.— Чи ви не можете вилити це віскі там-таки, де його держите?
— Звичайно, можемо, пане суддя,— відказав підстаркуватий.
— А обидва апарати там-таки, де їх держите, порубати на цурки?
— Можемо, пане суддя.
— Тоді забирайтеся з моєї канцелярії. І їх теж заберіть звідси. Принаймні он того блазня.
— То він про тебе, Джордже Вілкінс,— шепнув Лукес.
— Атож, сер,— притакнув Джордж.— Схоже, що про мене.
IV
Спершу Лукес думав, що їм вистачить щонайбільше двох-трьох днів, а точніше ночей, оскільки Джордж мусив цілий день працювати на полі, не кажучи вже про те, що вони вдвох із Нет опоряджали для спільного життя Джорд-жеву хату. Але минув цілий тиждень, і коли Нет ще навідувалася додому бодай раз на день,— звичайно вона приходила щось позичити,— то Джорджа він не бачив зовсім. Лукеса це дратувало, і'він знав чому: по-перше, хтось сторонній міг випадково, як і він, наткнутися на пагорб і викрити його таємницю, а по-друге — що не день, то меншав уділений йому відтинок того швидкоплинного часу, впро-
довж якого він мав не тільки знайти скарб, а й ужити його собі на користь і втіху, а тут усе захрясло на місці й триватиме так доти, поки він не залагодить ще одної дрібної справи,— і найгірше, що нема чим заповнити це чекання: рік випав урожайний, весна рання, бавовник і кукурудза женуть майже на очах у сівача, тож лишається тільки, спершись на тин, споглядати, як пнеться вгору прорість; одне слово, коли він і міг стати до якоїсь роботи, то не до жаданої, а хіба щоб не сидіти згорнувши руки. Нарешті, коли йшов другий тиждень і він зрозумів, що мине ще один день і терпець йому урветься, з кухонних дверей Лукес побачив, як Джордж входить надвечір до загороди для мулів, іде через неї до стайні, а потім виводить звідти його кобилу і, запрігши у воза, кудись їде. Отож уранці він не виїхав, як завжди, в поле, а тільки дійшов до свого найближчого клаптика землі, сперся на огорожу в перлах роси й простояв так, дивлячись на бавовник, аж поки дружина не покликала його додому.
Коли він зайшов до хати, Нет сиділа на стільці біля коминка, згорбившись і безсило звісивши між колін довгі вузькі руки. її обличчя було заплакане, аж опухле.
— А все це ти зі своїм Джорджем Вілкінсом! — накинулась на нього Моллі.— Ну ж бо, розкажи йому!
— Він ще ні до чого не брався, а до колодязя й поготів,— зітхнула Нет.— Навіть ганку заднього не підпер. Ти йому ото грошей дав, а він ні кує ні меле. А стану йому нагадувати, то тільки й чую, що руки не доходять, отож почекаю трохи та й знову питаю, а він одно править своєї. Тут я й пригрозила: мовляв, пообіцяв — роби, а то я признаюся, що бачила тієї ночі, коли сюди приїздила поліція, й ото вчора ввечері він заявив, що його чекає неблизька дорога, й послав мене ночувати додому, бо він, може, не вернеться і до ранку, але я відказала, що зачиню двері на засув, бо думаю, він собі спорядиться та й почне копати криницю. Далі бачу — так воно і є: лаштує татову кобилу та воза. Але він не привіз нічогісінько, дарма що вернувся аж передсвітом. Ні відер та заступів, ні дощок, щоб поправити ганок, а гроші, що ви дали, розтринькав. Я пригадала йому свою погрозу і стала ждати там, біля особняка, поки встане містер Раз, а тоді розказала йому, що бачила тієї ночі насправжки, й містер Раз страшенно лаявся, а потім сказав, що я запізнилася, бо тепер я Джорджева дружина, тож поліція не слухатиме мене, й послав мене сказати тобі й Джорджеві, вам обом, щоб ви до вечора забралися з його землі.
— Чув? — вигукнула Моллі.— Ось який твій Джордж Вілкінс!
Лукес рушив до дверей.
— Куди тебе несе?— крикнула йому навздогін жінка.— Куди ми звідси подамося?
— Не клопочи собі цим завчасу голови, хай попереду Раз Едмондс поклопоче свою, чого ми не пішли звідси,— відповів Лукес.
Сонце підбилось уже височенько. День заповідався гарячий, отож бавовник та кукурудза до самого смерку набиратимуться снаги. Коли Лукес підійшов до зятевої хати, Джордж стояв собі спокійно за причілком. Лукес перейшов голе, залите сонцем подвір'я, на якому світлу пилюку було позмітувано в хитромудрі кривулясті візерунки так, як Моллі навчила Нет.
— Де він? — запитав Лукес.
— Я сховав його в яру, де звичайно тримав свій,— відповів Джордж.— Того разу поліцаї нічого там не знайшли, то, може, подумають, що знову йти туди вже не варт.
— Дурень! — гримнув на нього Лукес.— Затям собі: вони аж до самих виборів заглядатимуть щотижня в яр тільки тому, що Едмондс колись натуркав їм, ніби там заховано самогонний апарат. А якщо тебе спіймають цього разу, жодна душа не посвідчить, що ти одружився ще минулої осені.
— Дідька лисого вони мене впіймають цим разом!— вигукнув Джордж.— Я вже навчений. Слухатимусь тепер вас.
— Отож-бо й воно,— сказав Лукес.— Тільки-но посутеніє, візьмеш воза й вивезеш цю штуковину з яру. Я тобі покажу, де його заховати. Ха! — вигукнув він.— Мабуть, цей апарат не кращий за той, що був у яру, хай до нього ще й не добралися.
— Ні, сер;— запевнив Джордж тестя.— Апарат добрячий. Змійовик у ньому блищить, як нова копійка. Через те мені й не вдалося сторгуватись дешевше, ніж заправили. До тих грошей, що ви дали на ганок і колодязь, я доклав два долари зі своєї кишені, щоб не турбувати вас. Та я боюся не того, що мене спіймають. Мене мучить думка, що ми скажемо Нет про задній ганок та колодязь.
— А чому це "ми"? — запитав Лукес.
— А чому це "я"? — здивувався Джордж.
Лукес стрельнув на нього очима.
— Джордже Вілкінс!
— Слухаю, сер? — відгукнувся Джордж.
— Я не порадник, як обходитись чоловікові зі своєю жінкою,— сказав Лукес.
Розділ другий І
Коли до плантаційної комори лишалося ярдів сто, Лу-кес, не спиняючись, кинув через плече:
— Зачекайте на мене тут.
г— Ні, ні! — запротестував комівояжер.^ Я побалакаю 8' ним сам. Як не продам йому я, тоді вже, мабуть...— І раптом умовк.
Умовк, бо мусив мерщій відсахнутися: ще крок — і на-разився б на Лукеса. Комівояжер був молодик років під тридцять, самовпевнений, з професійним нальотом фальшивого ентузіазму, крізь який прозирала холодність, і — білий. А проте навіть він не зважувався говорити далі й тільки світив очима на негра у витертому комбінезоні, що стояв і гідно, навіть владно дивився на нього.
— Зачекайте тут,— кинув Лукес.
Комівояжер зіперся на тин і застиг, осяяний сонцем серпневого ранку, а Лукес пішов до плантаційної комори. Піднявся сходами, біля яких під широким плантаторським сідлом стояла ясної масті лиса лошиця в панчохах на трьох ногах, і зайшов у довгу кімнату, де шикувалися рядами полиці з консервами, тютюном і готовими ліками, а на кілочках висіли посторонки, хомути й усяка інша збруя. Едмондс сидів під чоловим вікном за шведським бюрком ї писав щось у гросбуху. Лукес зупинився і стояв мовчки, дивлячись Едмондсові в потилицю, доки той не озирнувся.
— Він приїхав,— сказав Лукес.
Едмондс крутнувся в обертовому кріслі, не відхиляючись від спинки. Крісло ще не встигло зупинитись, як він уп'явся очима в Лукеса.
— Бридня! — вигукнув Едмондс несамовито.
— Приїхав,— повторив Лукес.
!— Бридня!
— Він привіз її з собою,— провадив Лукес.— Я бачив на власні очі.
— Ти хочеш сказати, що викликав його сюди листовно, хоч я й попереджував, що не позичу тобі не те що
трьохсот доларів, а й трьохсот центів, навіть трьох центів?..
— Кажу вам, я бачив її на власні очі,— правив своєї Лукес.— Бачив, як вона діє. Сьогодні вранці я закопав долара на задвірку, а ця машинка повела нас прямісінько туди й відшукала його. Гроші ми сподіваємося знайти цієї ночі, тож завтра вранці я поверну вам триста доларів.
— Добре,— сказав Едмондс.— Чудово! Ти маєш у банку понад три тисячі доларів.