Тож Лукес лишився в машині, коли та зупинилася перед в'їзною брамою, і проводжав очима доньку, що вистрибнула з дверцят і прудкіш від сполоханої лані помчала стежкою до його хати, як і досі, не озираючись, так ні разу й не глянувши на нього. Потім вони поїхали далі, до загороди для мулів, звідти до стайні, й він, висівши з Джорджем з машини, знову відчув на своїй потилиці Джорджеве дихання. Едмондс, пересівши за кермо, висунув голову у віконце й глипнув на них обох.
— Беріть своїх мулів! — кинув він.— Якої ви трясці чекаєте?
— Я думав, може, ви щось хочете сказати,— озвався Лукес.—То виходить, свідчити в суді родичам оскарженого не дозволяється?
— Ти на це не розраховуй! — нагримав на нього Едмондс.— Джорджеві дозволяється свідчити скільки завгодно: він ніякий тобі не родич. І нехай не забуває, що й Нет йому ніяка не родичка, і їй теж дозволено свідчити скільки завгодно. Я знаю, що оце тобі засіло в голові. Але ти
задовго огинався. Якщо Джордж і Нет спробують зараз придбати дозвіл на шлюб, то це десь-найпевніш погубит-ь вас обох, тебе й Джорджа. Зрештою, бий його нечиста сила, я сам запроторю вас обох за грати, тільки-ио ви станете перед судом. А тепер чеши на своє південне поле, що біля видолинка. І боронь тебе боже не послухати хоч цей єдиний раз моєї поради: не йди з поля, поки не впораєш усієї роботи. А захопить вечір — дарма. Я надішлю туди когось із ліхтарем.
Він, проте, упорався до смерку; зрештою, це відповідало його власному намірові. Вернувшись до стайні, напоїв мулів, почистив їх, поставив у стійло й нагодував, поки Джордж управився розпрягти своїх. Потім вийшов на путівець і в вечоровому присмерку рушив додому. Вітру не було, над бовдуром його хати вився дим — жінка варила вечерю. Йдучи повагом і не озираючись, покликав:
— Джордже Вілкінс!
— Я тут, сер,— озвався позаду Джордж. Вони йшли — один попереду, а другий позаду — на відстані якихось п'яти футів, майже нога в ногу.
— Чого ти, власне, хотів домогтися?
— Я й сам не знаю, сер,— відповів Джордж.— Це не так моя вигадка, як Нет. Ми не хтіли завдавати вам ані-найменшого клопоту. Вона сказала: мо', як ми перенесемо апарат відтіля, куди ви з містером Разом направили шерифів, а ви побачите його у себе на задньому ганку, то мо', коли б ми зголосилися допомогти вам його здихатись, поки вони доберуться туди, то мо', ви б таки передумали та позичили нам грошей... чи то пак, дали нам своє благословення.
— Ха! — вигукнув Лукес, простуючи далі. До нього вже долинали пахощі смаженого м'яса. Дійшовши до хвіртки, він обернувся. Джордж зупинився теж, худорлявий, тонкий у стані, як оса, чепуристий навіть у своєму вицвілому комбінезоні й поганенькому, хвацько збитому набакир брилі.
— Виходить, у халепу вскочив не тільки я, а й ще дехто.
— Еге ж, сер,— погодився Джордж.— Виходить, що так. Думаю, для мене це стане доброю наукою.
— Будемо сподіватися,— сказав Лукес.— У Парчмені ти матимеш доволі часу, щоб затямити її навіки,— опріч тих годин, коли працюватимеш на бавовниковій, кукурудзяній, а може, ще й якійсь іншій плантації.
Вони перезирнулися.
— Еге ж, сер,— сказав Джордж.— Надто, коли ви там мені помагатимете.
*— ХаІ — вигукнув Лукес. І покликав, не повертаючи голови й не підносячи голосу: — НетІ
Він навіть не глянув у бік хати, коли дівчина стала наближатися стежкою,— боса, в чистому вицвілому ситцевому платтячку і в яскравій хустці. Обличчя їй набрякло від сліз, але в голосі звучав радше виклик, ніж ібтерія.
— То не я сказала містерові Разу, щоб подзвонив шерифам! — закричала вона.
Він уперше звів на неї очі. Під його поглядом навіть її бунтівничий запал почав гаснути, поступаючись місцем якійсь насторозі й розмислові. Лукес побачив, як стріляє Нет очима за його плечі, де стояв Джордж.
— Я передумав,— сказав він.— Дозволяю вам із Джорджем побратися.
Нет пильно глянула на нього. І знову Лукес помітив, як вона стрельнула оком на Джорджа.
— Швидко ж ви передумали,— мовила Нет недовірливо. І знов пильно подивилась на батька. Потім піднесла довгу, гнучку, вузьку руку із світлою, як звичайно в негрів, долонею й мигцем поправила яскраву бавовняну хустку на голові. Інтонація, сам тембр і висота ЇЇ голосу змінилися.— Отже, я маю побратися з Джорджем Вілкінсом і оселитись у хаті, де задній ганок ось-ось розвалиться і де треба за півмилі ходити до джерела по воду? Там навіть плити — й то немає!
— У мене й у коминку зварити можна,— сказав Джордж.— А ганок я можу підперти.
— А я поволі звикну до того, щоб за цілих півмилі ходити з двома відрами по воду, еге ж? — шпигнула вона.— Ні, не тра мені твоїх підпертих ганків. До твоєї хати мені тра новий ганок і кухонну плиту на додачу. Та ще колодязь. А звідки воно в тебе візьметься? За які такі гроші ти придбаєш плиту, чим заплатиш за новий ганок і тому, хто поможе тобі викопати колодязь?
Нет говорила чистим дзвінким сопрано, не знизивши тону й наприкінці тиради, і все дивилась у вічі батькові, наче зверталася не до Джорджа, а саме до нього, дивилась гостро, наче билася з ним на рапірах. Однак обличчя в Лу-кеса було безвиразне й непроникне: ні затятості, ні холоду чи гніву. Воно нагадувало маску. Здавалося, він спить навстоячки, як той кінь. Нарешті він заговорив, але знов-таки ніби сам до себе.
— Кухонну плиту,—сказав —Полагодити ганок. Викопати колодязь.
— Новий ганок,— наполягала вона.
Він мовби й не чув її. Мовби вона нічого не говорила.
— Полагодити ганок,— повторив він.
Далі Нет уже не дивилася на нього. Знов піднесла руку, маленьку, тендітну й аж ніяк не спрацьовану, і поправила ззаду хустку. Лукес поворухнувся.
— Джордже ВілкінсІ — покликав він.
— Що вам? — відгукнувся Джордж.
— Зайди-но в хату.
Дні минали за днями, й нарешті, в призначений час, настав день суду. Біля в'їзної брами, де стояли у святковому вбранні Лукес, Нет і Джордж, зупинилось авто.
— Доброго ранку, Нет,— привітався Едмондс.— Давно приїхала?
— Учора, містере Раз.
— Довгенько ж ти барилась у Віксбурзі. Я й не знав, що ти збираєшся туди, аж чую від тітки Моллі — тебе нема.
— Еге ж, сер,— відповіла Нет.— Я вирядилася другого ж дня після того, як у нас побувала поліція. І сама не думала, що поїду...— додала вона.— Мені туди зовсім не хотілося. Та батечко наполіг, щоб я провідала тітку...
— Замовкни й сідай у машину,— урвав її Лукес.— Хоч би вже швидше дізнатися, де я жнивуватиму цього літа, на своєму полі чи, може, на чужому в окрузі Парчмен.
— Отож-бо,— сказав Едмондс. І знову звернувся до Нет.— Ви з Джорджем поки що йдіть пішки. Я маю діло до Лукеса.
Нет із Джорджем пішли. Лукес стояв біля автомобіля, й Едмондс не спускав з нього очей. Це вперше після того ранку він вирішив поговорити з ним, ніби треба було цілих три тижні, щоб злість його вичерпалася чи бодай пригасла. Злігши на віконце автомобіля, білий дивився на це непроникне обличчя з явною домішкою білої крові, тієї самої, що бігла в його власних жилах, передавшись йому, однак, через жінку, тоді як негр успадкував її по чоловічій лінії, та ще й на кілька поколінь раніше за нього,— на обличчя стримане, незбагненне, навіть трохи зарозуміле, самим своїм виразом схоже на обличчя його діда, старого Маккасліна.
— Гадаю, ти знаєш, що тебе жде,— почав він.— Після того як федеральний прокурор упорається з Нет, Нет — із Джорджем, Джордж — із тобою і, нарешті, суддя Гоуен — з вами всіма. Ти прожив на цій землі весь свій вік, майже вдвічі довше за мене. Знаєш усіх Маккаслінів і всіх Ед-мондсів, що будь-коли тут мешкали, окрім старого Кера-
зерса. Це твій самогонний апарат стояв разом з віскі в тебе па задвірку?
— Самі знаєте, що ні,— відповів Лукес.
— Гаразд,— погодився Едмондс.— А чий самогонний апарат знайдено у видолинку? Твій?
Вони дивились прямо у вічі один одному.
— За той, мене не судять,— відрізав Лукес.
— Я тебе питаю, Лукесе, твій то самогонний апарат чи ні? — напосідав Едмондс.
Вони пропікали один одного очима. І все-таки Едмондс бачив не Лукесове обличчя, а якусь машкару, таке воно було непроникне. Очі — й ті, здавалось, нічого не виражали. Едмондс укотре вже подумав: "Ось переді мною обличчя, старше, ніж моє, і з печаттю більшого досвіду, ба — це обличчя людини, чия кров майже така сама чиста, як десять тисяч років тому, тимчасом як мої безвісні зароди вже відтоді стали змішуватися, аж поки не витворили мене".
— Вам хотілося б почути мою відповідь? — запитав Лукес.
— Ні! — спалахнув Едмондс.— Сідай в авто.
Коли вони в'їхали до містечка, вулиці, що вели на Майдан, і сам Майдан були вже захаращені автомобілями й возами; прапор над будинком федерального суду брижився й тріпотів у ясному травневому небі. Слідом за Едмонд-сом Лукес, Нет і Джордж ступили на залюднений тротуар і стали протискатися поміж шпалер облич, почасти знайомих,— сюди, за сімнадцять миль, приїхало, крім них, чимало людей з їхньої плантації, з тих, що розкинулися над рукавом річки, та з усієї околиці, навіть не сподіваючись потрапити до судової зали, а просто, щоб, стоячи на тротуарі, дочекатися їхнього прибуття,— а почасти знаних тільки з розповідей: то були обличчя багатих білих адвокатів, суддів та шерифів, що перемовлялися, постававши кружка з дорогими сигарами в руках, зарозумілих можновладців світу сього. Вони ввійшли до мармурового фойє, так само вщерть забитого людьми, лункого від їхніх голосів, і святкові черевики Джорджа на твердих підборах почали ступати на диво обережно. А тоді Лукес вийняв із кишені піджака цупкий, весь зашмарований, згорнутий документ, який досі переховувався під цеглиною в черені коминка, й тицьнув Едмондсові в долоню; папір ніби сам собою, негнучко й легко розгорнувся на давніх, замацаних згинах, і серед тиснення між заголовком та печаткою — того, що звичайно нікого не цікавить, і ніхто його не читає —"
впали в вічі вельми істотні деталі, два прізвища й число, надряпані рукою якогось безвісного клерка, і лише їх з усього тексту Лукес завдав собі клопоту прочитати: "Джордж Вілкінс", "Неталі Вічем" і дата з жовтня минулого року.
— Ти хочеш сказати,— знову почав Едмондс,— що він був у тебе весь час? Усі ці три тижні?
Але обличчя, на яке він люто бликнув, залишалося непроникне й мало не сонне.
— Віддасте його судді Гоуенові,— сказав Лукес.
Незабаром він, Нет і Джордж уже сиділи, принишклі,
на твердій дерев'яній лаві в маленькій канцелярії, де підстаркуватий білий — прізвище його, правда, Лукесові було невідоме, але він знав, що це заступник шерифа,— жував зубочистку й читав мемфіську газету.