А за хвилину по-
вів далі: — Чи мені так здається, чи я справді чув, ніби Джордж хоче побратися з твоєю дочкою?
Повагавшись якусь мить, Лукес відповів:
— Атож.
— Ха! — вигукнув Едмондс.— Отже, ти гадав, що як сам викажеш Джорджа, поки того не застукали на гарячому, то я звелю тільки потрощити його казана й вилити віскі, а тоді про все забуду?
— Я не знав напевно, як воно обернеться,— буркнув Лукес.
— Ну то • тепер ти знатимеш,— сказав Едмондс.— І Джордж теж дізнається, хай-но шериф...— І він зник у будинку.
Лукес дослухався до його твердої, гнівної, швидкої ходи, а потім — до протяглого, несамовитого скреготу телефонної ручки. Нарешті він перестав напружувати слух — стояв непорушно в сутінках і, кліпаючи очима, міркував: "Клопоти, клопоти. Чи думав я коли про таке, чи гадав?.."
Едмондс повернувся.
— Усе гаразд,— сказав він.— Тепер можеш іти додому. Гайда спати. Я знаю: до тебе говорити все одно що до глухого, але я хотів би завтра надвечір бачити твою південну латку біля видолинка засіяною. Сьогодні ти ворушився так жваво, мовби тиждень не спав. Що ти робиш ночами— не знаю, знаю тільки одне: хоч яким би ти почувався молодим, ти вже застарий, аби гасати, мов той кіт, по околиці за дівчатами.
Лукес поплентався додому. Тепер, коли вже по всьому, коли справу залагоджено, він віднув себе й справді дуже стомленим. Здавалося, хвилі триввги, образи, гніву й страху, напливаючи по черзі протягом десяти днів і вилившися, зрештою, в гарячкову активність минулої ночі, а також минулих півтори доби, коли він навіть не скидав своєї одежини, одурманювали його й забивали навіть утому. Але тепер уже все гаразд. Щоправда, за приємну хвилину, пережиту останньої ночі, він приплатився відчутною кволістю, та якщо вона навіть не зникне за наступних десять днів чи й два тижні, йому однаково не випадає нарікати. Потім він пригадав, що не сказав Едмондсові про свою постанову покинути фермерство, не сказав, що землю, яку він досі обробляв, треба віддати в оренду комусь іншому, хто б зібрав з неї для Едмондса врожай. Але це, можливо, й на краще; можливо, одної-однісінької ночі йому вистачить, щоб знайти решту грошей з такого великого глека, і він зможе ходити коло землі й збіжжя просто за давньою звичкою,
знічев'я. "Якщо мене й далі не змушуватиме поважніша причина,— подумав він, стиснувши зуби.— Адже я ще, либонь, не впіймав свого щастя, щастя запізнілого, бо багатство приходить до мене аж у шістдесят сім років. Може, на старості літ воно вже й не буде мені потрібне".
У хаті панував морок, лише в спальні ледь жевріло в коминку. У кімнаті через сіни, де спала дочка, теж було темно. И напевне порожньо. Як він і сподівався. "Що ж, Джордж Вілкінс має право ще на одну ніч у жіночому товаристві,— подумалось йому.— Завтра він попаде туди, де, чував я, вже не матиме змоги ним утішатися".
Коли він лягав спати, дружина запитала спросоння:
— Де ти був? Учора носило цілу ніч по дорогах. Сьогодні теж, а земля аж плаче за зерном. Стривай, ось містер Раз...—І вмовкла, так і не прочумавшись.
За якийсь час він прокинувся. Вже звернуло за північ, Він лежав під ковдрою на матраці, набитому кукурудзяним лушпинням. Може статися, облава вже почалась. Лу-кес знав, як вони це роблять,— білий шериф із митниками та своїми заступниками: витягши пістолети, вони скрадаються і повзуть поміж кущів навколо казана, нюшать і хекають, як ті хорти, біля кожного пенька та вибоїни, аж поки не познаходять усіх коновок та барилець і не повідносять їх до автомобіля; може, вони навіть ковтнуть раз-другий, зігріваючи кров у таку холодну ніч, а тоді вже повернуться до самогонного апарата й чекатимуть навпочіпки, доки, нічого не підозрюючи, з'явиться Джордж. Він не тріумфував, ані зловтішався. Навіть відчув до Джорджа щось схоже на симпатію. "Він ще молодий,— міркував,— і не сидітиме за гратами довіку". Як на Лукеса, то він дав би йому два тижні, не більше. "Рік чи два одсидіти в такому віці — дрібниця. А випустять його, то, може, знатиме вже, чиїй дочці задурювати голову".
Потім він заснув, а коли прокинувся знову, то побачив дружину; схилившись над ним, вона термосила його й репетувала на все горло.
Ще тільки-но займалося на світ. У сорочці й спідніх він вибіг слідом за нею на задній ганок. Під ним лежав латаний-перелатаний, весь потовчений самогонний апарат Джорджа Вілкінса; а на самому ганку вишикувалася ціла батарея сулій, дзбанів, барилець та всякого іншого начиння разом із заржавілою п'ятигалоновою каністрою з-під бензину, збільшеною в його переляканих, ще сонних очах до таких розмірів, що, здавалось, рідиною з неї можна було б виповнити десятифутове корито для коней. У суліях він по-
бачив навіть блідий, безбарвний напій, у якому ще плавали клаптики кукурудзяного лушпиння, що їх Джорджів помічник досі не повиймав.
— Де була сьогодні вночі Нет? — заволав він. І схопивши дружину за плечі, став трясти.— Де була Нет, га?
— Вийшла зразу за тобою! — виправдовувалась дружина.— Подалася слідком, як і позавчора! А ти що, не знав?
— Тепер уже знаю,— зітхнув Лукес.— Візьми-но сокиру!'— звелів.— І потрощи оце все! Вже ніколи його прибирати!
Але й трощити вже було ніколи. Жодне з них і поворухнутись не встигло, як із-за причілка в супроводі свого заступника вийшов шериф округи — здоровило, гладун. Він, мабуть, і досі був злий, що всю ніч пробув на ногах.
— Хай йому чорт, Лукесе,— мовив він.— А я думав, у тебе більше клепок у голові.
— Це не моє,— відповів Лукес.— Самі знаєте, що не моє. Бо тоді б навіщо я виставляв усе це надворі? Джордж Вілкінс...
— Джордж Вілкінс хай тебе не обходить,— урвав його шериф.— Він теж у моїх руках. Уже сидить в автомобілі з твоїм дівчиськом. Іди надінь штани. Поїдемо до міста.
Через дві години Лукес був уже в комісаріаті при федеральному суді Джефферсона. З непроникним, як і раніше, обличчям, злегка поморгуючи очима, він дослухався до важкого дихання Джорджа Вілкінса, що сидів поруч, і до голосів білих.
— Хай йому біс, Керазерсе,— сказав комісар.— Звідки взялися ці африканські Монтеккі й Капулетті? Часом не з пекла?
— А ти поспитай у них! — вибухнув Едмондс.— Поспитай у них самих! Вілкінс і Лукесова дочка хочуть побратися. А Лукес чомусь і слухати про це не бажає. О, здається, я вже розумію чому. Приходить він учора ввечері до мене й каже, що Джордж жене самогон на моїй землі, каже так через те,— і Едмондс знову закричав, навіть не передихнувши,— що збіса добре знав, як я поведуся, адже я роками товкмачив усім чорним з моєї плантації, що зроблю з тим, у кого знайду бодай краплю тієї проклятущої самогонки...
— Так, так,— кивав головою комісар,— гаразд, гаразд. Отже, ти зателефонував шерифові...
— І ми про все дізналися...— закінчив заступник шерифа, чолов'яга теж нівроку, хоч своїми габаритами кругом поступався шерифові, балакучий, забрьоханий майже по ко-
ліна і теж трохи знервований та змарнілий.— Ми подалися туди, й містер Раз сказав нам, де шукати. Але в яру, куди він спрямував нас, не було ніякого апарата, тож ми сіли й прикинули в думці, де б ми самі сховали його на місці чорного з плантації містера Раза, потім пішли перевірити й справді побачили його там. Він був вичищений, старанно розібраний і до половини закопаний у землю й прикритий гіллям під пагорбом у видолинку. Та вже світало, тож ми вирішили повернутися до Джорджевої хати й за порадою містера Раза зазирнути там під мостини на кухні, а тоді погомоніти трохи з Джорджем. Ми прийшли туди, але ні Джорджа, ні когось іншого там не застали, під мостинами теж було порожньо, тож ми подалися знову до містера Раза спитати, чи він не помилився будинком; тим часом уже майже зовсім розвиднилось, і ми були за якихось сто ярдів од Лукесового дому, аж гульк! — бачимо, як узгір'ям туди чешуть Джордж із дівчиною, і в обох по галеновому глеку в кожній руці, та поки ми встигли до них добігти, Джордж розтрощив ті глеки об коренище дерева. Лукесова жінка тим часом зчинила в домі гвалт, ми забігли туди з затилля і бачимо: у Лукеса на за
двірку стоїть самогонний апарат і близько сорока галонів віскі на кухонному ганку, наче на продаж, а Лукес у спідніх та в сорочці навипуск стоїть там і репетує: "Візьми сокиру й усе це потрощи! Візьми сокиру й усе це потрощи!".
— Так,— промовив комісар.— Але кого ж ви оскаржуєте? Ви поїхали ловити Джорджа, а всі ваші свідчення, бачу, проти Лукеса.
— Було два самогонних апарати,— пояснив заступник шерифа.— І Джордж, і ця дівчина — обоє присягають, що Лукес ось уже двадцять років жене й продає віскі, просто там, на задвірку в Едмондса.
Звівши очі, Лукес на мить зустрівся з похмурим Ед-мондсовим поглядом, не докірливим і вже навіть не здивованим, а нещадним, сповненим лютого обурення. Він знову одвів їх убік і, кліпаючи, слухав, як поруч нього, наче поринувши в безодню сонного забуття, важко дихає Джордж Вілкінс і як перемовляються білі.
— Але ж ви не виставите свідчити проти нього його власну дочку,— зауважив комісар.
— Зате ми виставимо Джорджа,— сказав заступник шерифа.— Джордж йому ніякий не родич. Не кажучи вже про те, що в такій халепі Джорджеві доведеться добре крутити мозком, щоб вибрехатися.
— Це вже справа суду, Томе,— озвався шериф.— Я пробув цілу ніч на ногах і ще досі не снідав. Приставив вам арештанта, тридцять-сорок галонів речового доказу і двох свідків. Час кінчати з цим.
— По-моєму, ти приставив двох арештантів,— заперечив комісар і заходився писати щось на папері. Кліпаючи очима, Лукес пильнував, як рухалась його рука.— Я притягаю до відповідальності їх обох. Джордж може свідчити проти Лукеса, а ця дівчина — проти Джорджа. Вона теж ніяка не родичка Джорджеві.
Лукес міг би спокійнісінько внести заставу за себе й Джорджа, навіть не змінюючи першої цифри у своєму банківському рахунку. Проте чек на сплату обох сум замість нього підписав Едмондс, і всі четверо вернулися до Едмонд-сового автомобіля. Цього разу за кермо сів Джордж; Нет примостилася біля нього. Додому звідси було сімнадцять миль, і Лукес усю дорогу трусився на задньому сидінні поруч похмурого, навіженого білого, не маючи нічого перед очима, крім двох голів попереду — дочки, що забилася в куток якнайдалі від Джорджа та так ні разу й не озирнулася, і Джорджа в заношеному брилі, збитому на праве вухо, що надавало йому такого вигляду, ніби він не сидів, а й досі хвацько чимчикував.
"Добре, що хоч не шкірить зубів, як завжди, коли впіймає на собі чийсь погляд",— сердито подумав Лукес.
А втім, у випадку з Джорджем і це вже не мало значення.