Ця пара, зодягнувшись по-святковому, могла б сидіти вихідного пополудня перед сільським будиночком, у плетених кріслах, на гладкій, немовби покритій патиною, землі.
— І його друга теж звати Джо?
— Так, пані. Джо Браун. Цілком можливо, що це його справжнє ймення. Бо ж коли подумаєш про когось із таким іменем, то зразу уявляєш такого собі базіку, що безперестанку сміється й гучно балакає. Отож, гадаю, це його справжнє ім'я та прізвище, хоча Джо Браун — якось воно надто вже просто й легко як на те, щоб бути справжнім. Та все ж мені здається, що таки справжнє. Бо якби йому платили за ляси-баляндраси, то він дуже скоро став би власником цієї фабрики. Однак людям він, як бачу, подобається. Принаймні з Крістмасом він ужився.
Ліна спостерігає за Байроном. Її обличчя й досі ясне, але тепер воно дуже поважне, погляд дуже серйозний і уважний.
— А що вони роблять, ці двоє?
— Та нічого такого, що б їм не пасувало. Досі на гарячому їх ще не заскочили. Браун тут працював — сяк-так, у той час, коли не сміявся й не жартував із людей. А Крістмас звільнився. Мешкають вони он там, де цей будинок горить. Я чув, із чого ці двоє живуть. Але це, по-перше, не моя справа. А по-друге, те, що одні наговорюють на інших, — переважно брехня, не варто й слухати. Та й я, мабуть, не кращий за інших.
Ліна спостерігає його. Навіть оком не блимне.
— І він каже, що зветься Браун. — Звучить, як питання, але Ліна не чекає на відповідь. — То що вони роблять?
— Не хочу пускати поговір про людей, — відказує Байрон. — Мабуть, даремно я так багато виляпав. Справді, перервеш ото роботу — зразу ж у халепу вскочиш.
— Що ви чули? — вперлася Ліна. Ані не рухнеться. Говорить спокійно, а Байрон уже закохався, хоч іще про це й не здогадується. Не дивиться на неї, відчуваючи її пильний, серйозний погляд на обличчі, на вустах.
— Подейкують, що вони продають віскі. Ховають спиртне ген там, де цей будинок горить. Кажуть, що якось у суботу ввечері Браун був п'яний у місті й бовкнув чого не слід. Щось там про нього й Крістмаса в Мемфісі вночі чи на темній дорозі біля Мемфіса, щось там про пістолет… Чи то про два пістолети. Але тут же втрутився Крістмас, заткнув приятелеві писок і відвів геть. Щось було таке, про що Крістмас не хотів говорити. Та й Браунові вистачило б смальцю в голові не ляпати про такі речі, якби не залив очі. Ось що я чув. Сам я там не був. — Підвівши обличчя, він усвідомлює, що опустив очі, ще не перестрівшись із жінкою поглядом. Немов уже передрікає щось непоправне, без вороття. А вірив же, що тут, на фабриці, наодинці з самим собою у суботу пополудні не матиме нагоди заподіяти комусь лихо чи шкоду.
— Який він на вигляд?
— Крістмас? Він…
— Я не про Крістмаса.
— Ага, про Брауна. Еге ж. Високий, молодий. Смаглявий. Жінки вважають його красенем. Таких немало. Любить посміятися, подуріти, піджартувати з когось. Але я… — Байрон затинається. Не може глянути на неї, відчуваючи на своєму обличчі невідривний пильний погляд.
— Джо Браун, — каже вона. — Чи не має він такого білого шрамчика зразу біля рота?
Байрон не може глянути на неї. Сидить на стосі пиломатеріалів. Коли вже слова безповоротно вилетіли, ладен язика собі відкусити.
Розділ 3
З вікна кабінету йому видно вулицю. Вона недалеко звідси, бо лужок невеликий. На цьому малому моріжку — зо п'ять низьких кленів. Будинок — брунатне нефарбоване скромне бунгало — теж невеличкий, затулений буйно розрослими миртами, жасмином й алтеєю; є тільки просвіт, через який вікно виглядає на вулицю. Домівка так уже схована, що її ледь торкає світло вуличного ліхтаря на розі.
З вікна він теж може побачити вивіску, яку називає своїм пам'ятником. Розміщена вона в кутку подвір'я, невисоко, повернута до вулиці. Подовгаста, метр завдовжки й півметра завширшки, стоїть передом до перехожих, а задом до нього. Та йому й не треба її читати, бо ж сам-таки змайстрував цю вивіску — молотком і пилкою та старанно вивів на ній напис, коли побачив, що треба грошей на хліб, паливо й одяг. Закінчивши семінарію, мав невелику ренту з батьківського спадку, яку він, діставши парафію, переказував квартальними чеками у виправну установу для дівчат у Мемфісі. А згодом його вигнали з парафії, відлучили від церкви, і найгіркішим з усього, що довелося зазнати в житті, — навіть гіркішим за важку втрату й ганьбу, — став лист, у якому він повідомив керівників установи, що відтепер зможе надсилати лише половину колишньої суми.
Отож і далі переказував половину своїх прибутків, хоч і всіх їх разом заледве вистачало б на прожиття. "На щастя, щось я та й умію", — казав він у ті часи. Звідти й взялася ця вивіска, яку він самотужки ретельно склепав із дощок і на якій написав, винахідливо домішавши до фарби товчене скло, щоб уночі у світлі вуличного ліхтаря по-різдвяному іскрилися букви:
ПРЕП. ҐЕЙЛ ГАЙТАВЕР, Д. Б.
УРОКИ МАЛЮВАННЯ
НАМАЛЬОВАНІ ВРУЧНУ РІЗДВЯНІ ТА ІНШІ СВЯТОЧНІ ЛИСТІВКИ
ПРОЯВЛЕННЯ СВІТЛИН
Та відтоді минули роки, учнів він не мав, різдвяних листівок і фотопластинок було мало, з полинялих літер обсипалася фарба та товчене скло. Однак і досі можна було розібрати написане. Втім, як і сам Гайтавер, мало хто з городян потребував це читати. Хіба що час від часу нянька-негритянка разом зі своїми білошкірими вихованцями спинялася тут і вичитувала вголос — знічев'я й тупо, як ото всі ледачі й малописьменні люди, або ж якийсь приїжджий, випадково зайшовши на цю тиху, глуху, немощену, рідко їжджену вуличку, затримувався, читав вивіску, дивився на маленький бурий, майже схований від ока будиночок і проминав його. Траплялося, що прибулець згадував цю вивіску в розмові з якимсь знайомим із міста. "Так-так, — відказував той, — Гайтавер. Живе самотою. Приїхав сюди пасторувати у пресвітеріанській церкві, а жінка йому зледащіла. Раз у раз уривалася до Мемфіса й незле там розважалася. Було воно років двадцять п'ять тому, як він тільки приїхав. Дехто стверджував, що пасторові про це відомо. Мовляв, не може чи не хоче задовольняти жінку й знає, що вона виробляє. І якось у суботу вночі її вбили в Мемфісі — чи то в борделі, чи то ще десь. У газетах багато про це було. Він мусив покинути церкву, але чомусь не захотів виїхати з Джефферсона. Пастора пробували присилувати, для добрá як його самого, так і міста й церкви. Церкві, як сам розумієш, таке тільки шкодить. Приїжджають сюди різні люди, чують про ось це неподобство, а він не хоче з міста забратися. Навіть і гадки не має. І відтоді живе сам-один на вулиці, що колись була центральною. Принаймні вона тепер не головна. То й гаразд. Нікому він не заважає, і, гадаю, майже всі забули про нього. Сам порається на господарстві. Навряд чи хтось навідався до його оселі за ті двадцять п'ять років. Ми не знаємо, чому він тут залишився. Щовечора, коли сутеніє чи вже темно, йдучи мимо, побачиш його, як сидить край вікна. Просто сидить собі. А в інший час його взагалі не видно, хіба коли в садку порається".
Сім років тому Байрон, уперше потрапивши в Джефферсон і побачивши цю невелику вивіску з написом "Преп. Ґейл Гайтавер, д. б. Уроки малювання. Намальовані вручну різдвяні та інші святочні листівки. Проявлення світлин", зацікавився, що означає д. б., й запитав у людей. Йому відповіли: це не що інше, як Дурноверхий Безбожник. У Джефферсоні при прізвищі Гайтавера це означає не доктор богослов'я, а Дурноверхий Безбожник. Ось так сказали. І про те, що він одразу ж після навчання в семінарії приперся до Джефферсона, відмовившись від інших парафій. І про те, як скористався всіма своїми зв'язками, аби тільки дістати скерування до цього міста. І як, приїхавши з молодою дружиною, зійшов із потяга вже збудженим і став казати-розказувати старим чоловікам та жінкам — стовпам церкви, що він вибрав Джефферсон одразу ж, ще коли тільки вирішив стати священиком; раденький, торочив їм про те, як писав листи, завдавав мороки начальству, використовував усі свої зв'язки, щоб потрапити конче сюди. Звичайні городяни вчували в цій балачці радість баришувальника кіньми після вигідної оборудки. Мабуть, і старійшини церкви теж мали таке враження. Слухали з холодком, здивуванням і недовірою, бо здавалося, що він прагне одного — жити в цьому місті, а не служити в церкві перед її парафіянами. Неначе пасторові байдуже до людей, живих людей, і до того, хочуть вони його чи не хочуть. Молодий був, отож літні чоловіки і жінки спробували остудити цю запальну радість мовою про важливі церковні справи, про обов'язки церкви та його власні. Байронові багато чого розповіли, та все одно й за півроку молодий священик був такий самий збуджений; знай заводив мову про Громадянську війну, про свого вбитого діда-кавалериста, про підпалені в Джефферсоні склади генерала Ґранта й доходив до цілковитого безглуздя. Байронові сказали, що те саме пастор виголошував і з амвона, і за катедрою гарячкував, трактуючи проповідь як сон. Не як кошмар. Це щось таке, що лине прудкіше від слів Святого Письма, це смерч, який не потребує навіть торкнутися до ґрунту дійсності. І старим людям таке теж не подобалося.
"Здається, він навіть на амвоні не міг розплутати, відділити релігійні справи від цієї радої скакати учвал кавалерії, від цього діда, збитого кулею з коня на скаку. Та й, напевно, у мирському житті, вдома теж не міг. Мабуть, і не пробував, — думав Байрон. — І чого тільки чоловіки не виробляють своїм жінкам… Ось чому ті мусять бути сильні, ось чому аж ніяк не винні за те, що виробляють із чоловіками, задля них і через них. Адже сам Господь Бог знає, яка це непроста штука — бути чиєюсь дружиною".
Байронові описали пасторову дружину як невеличку тиху дівчину. Місто від самого початку вважало, що в ній нема нічого, що свідчило б на її користь. Однак у місті казали: якби Гайтавер був надійнішим, яким і належить бути священику, а не таким, що народився тридцять років після дня, коли підстрілили його діда на скаку, і жив цим днем усе своє життя, — то й з нею було б усе гаразд. Але він був не такий, і сусіди, часто чуючи, як жінка плаче в пастораті пополудні чи пізно вночі, тямили, що чоловік не знає, чим зарадити лихові, бо не збагне, в чому ж це лихо. Бувало, не приходила до церкви, де він відправляв службу, навіть у неділю, а люди видивлялися на пастора й дивувалися: чи помічає, що тут нема його дружини, чи усвідомлює хоча б, що має її, он той, котрий на амвоні вимахує руками, проповідує належну догму й приплутує до неї пущену учвал кавалерію, поразки й ратну славу, так само, як на вулиці, завівши мову про коней на скаку, приплутує хори звитяжних серафимів і розгрішення.